УДК 343.1(477)

СУЩЕНКО В.М., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили, м. Миколаїв, Україна

Судово-правова реформа і проблеми реформування кримінальної юстиції України в контексті розбудови правової держави

У статті проаналізовано зміст та втілення у життя Концепції судово-правової реформи в Україні. Представлені також світоглядні позиції автора щодо зазначених питань у контексті розбудови нашої правової держави. Подано варіанти деяких методологічних підходів до вирішення назрілих проблем судово-правової реформи взагалі та реформування кримінальної юстиції, зокрема.

In the article the substance and the realization of the Conception of the judicial and legal reform in Ukraine are analyzed. The author's point's views as for these questions in the context of the building of our legal country are also represented Variants of some methodological ways for solving of the urgent problems ofjudicial and legal reform on the whole and reforming of the criminal justice separately are given.

Плине перше десятиліття ХХІ століття і друге десятиліття від початку новітньої історії України, яка протягом останніх місяців стала на шлях нового етапу свого демократичного розвитку: відбулися чергові всенародні вибори Президента держави, щойно завершилися вибори народних депутатів до Верховної Ради України та до місцевих органів самоврядування за "пропорційною виборчою системою", стали чинними зміни до Конституції України, що передбачили побудову парламентсько-президентської форми правління.

В той же час завершився 13-й рік втілення в життя Концепції судово-правової реформи, схваленої Верховною Радою України у квітні 1992 року, яка передбачала реформування на нових сучасних світоглядних засадах не тільки судової гілки влади, а й правової системи України в цілому. До речі, слід зауважити, що в більшості держав світу з розвинутою демократією до розуміння сутності судової гілки влади включають практично діяльність всіх тих інститутів держави, які безпосередньо впливають або можуть вплинути на функціонування системи правосуддя в суспільстві. Фактично і наша Концепція судово-правової реформи 1992 року саме таким чином сприйняла цю гілку влади і окреслила магістральні шляхи її формування і розвитку.

Оцінюючи зміст і результати втілення цієї Концепції в життя з позицій сьогодення, не можна не зазначити її в цілому позитивний вплив на розвиток державності і законодавства України. Цей висновок стосується, в першу чергу, таких здобутків, як: створення нового законодавства в різних галузях існуючого матеріального права та започаткування його нових гілок; стрімкий розвиток конституційної юрисдикції; деяких інших не значних перетворень у правовій системі України, але, в той же час, слід констатувати, що суттєвих, реформаторських змін у її функціонуванні, на жаль, не відбувається. Її "косметичний ремонт" не приносить бажаних результатів, існуючі проблеми діяльності судової гілки влади і системи правоохоронних органів, що мають забезпечувати неухильне дотримання прав і свобод людини і громадянина, не вирішуються, а навпаки поглиблюються і часто-густо заганяються у "глухий кут". Такий стан існування правової системи України не може й надалі задовольняти ні саму державу, ні суспільство, ні, тим більше, Європейське співтовариство, до членства у якому ми всі прагнемо.

Аналіз змісту Концепції засвідчує, що основними вадами як самої Концепції, так і, в більшій мірі, заходів її практичного втілення, є відсутність чіткої та твердої світоглядної позиції сучасних політиків і державотворців, та й правників України щодо розуміння сутності правової системи як такої, що має забезпечувати правовий баланс суспільного і державного життя. Адже наявність правового балансу у суспільних відносинах, учасниками яких є громадяни, громадські об'єднання і політичні партії, підприємницькі структури, державні органи тощо, має бути запорукою і, навіть гарантією, політичної та економічної стабільності і динамічного розвитку суспільства в цілому.

Фундаментом такої світоглядної позиції є глибоке усвідомлення і втілення в практичну діяльність конституційного положення щодо поділу державної влади, єдиним джерелом і носієм якої є народ України (стаття 5 Конституції України), на законодавчу, виконавчу і судову. При цьому кожна із зазначених гілок цієї влади має бути рівною серед рівних, а Президент, як глава держави, повинен бути медіатором і, певно мірою, арбітром їх функціонування.

Сьогодні можна констатувати, що в Україні ці три гілки влади багато в чому, особливо у політико-правових процесах державотворення, не є рівними. При цьому найбільш віддаленої у таких стосунках є саме судова влада, яку найчастіше в нашому суспільстві або "ненавидять", або "не розуміють", або "жахаються" або "не рахуються" і значно менше "поважають і дослухаються". І для такої суспільної позиції є, напевне, підстави як історичного так і суб'єктивно-об'єктивного характеру... Зокрема, відомо - ментальність чемного і законослухняного українця (росіянина і взагалі - багатовічно підданого "імперії" ) полягає в тому, щоб "до суду не ходити, із судом не знатися і подалі від нього знаходитися. (в усіх формах і аспектах таких стосунків)". Нашому громадянину (і пересічному, і політику) важко собі уявити, що у суді можна, наприклад, від імені держави реєструвати шлюбні відносини (а не тільки розлучати подружжя) і взагалі вирішувати безліч щоденних і буденних проблем, коли потрібна безпристрасна, не упереджена оцінка життєвої ситуації з боку третьої, незацікавленої сторони, яка має право і повноваження від імені суспільства "розсудити сторони", а не "засудити, посадити, причинити, закрити, відкрити тощо".

У процесі ПРАВОСУДДЯ виникає потреба всім іншим, без виключення його учасникам надавати СУДУ