Удосконалення процесуального статусу слідчого полягає в тому, що слідчий є особливою посадовою особою, яка в передбаченій законом процесуальній формі веде дослідження в кримінальній справі для встановлення події злочину, осіб, які його вчинили, та з' ясування всіх обставин злочину з метою підготовки справи, за наявності для того підстав, до розгляду її в суді. Звичайно, слідчий як дослідник, шукач істини - не науковий працівник, а слідче управління - не наукова установа, де істину можуть шукати роками, а то й десятиліттями. Він обмежений термінами. Його дослідницька робота специфічна: він повинен за допомогою кримінально- процедурних дій у межах можливостей, наданих законом, зібрати всі необхідні докази, на підставі яких відтворити істинні обставини конкретного діяння та виявити осіб, що його вчинили. Для виконання таких завдань слідчий повинен мати владні повноваження, але вони мають бути такими, які б не кинули тінь на його об' єктивність та неупередженість. Крім того, до дій слідчого повинна бути довіра всіх сторін, і в першу чергу - обвинуваченого. Обвинувачений не повинен бачити в слідчому ворога, він має знати, що слідчий однаково рівно й неупереджено ставиться як до нього, так і до прокурора. Він повинен бути впевненим, що його вимоги про збирання доказів, необхідних для захисту, будуть зустрінуті з розумінням, не заінтересованим, не упередженим в при реалізації у відповідних розпорядженнях та діях слідчого. Саме за таких обставин слідство буде ефективним і справедливим.

Всебічне, повне та об'єктивне дослідження слідчим обставин справи сприяє її розгляду й справедливому вироку в суді. За своєю метою, предметом, деякими умовами та досить чітко визначеною законом формою процесуальна діяльність слідчого багато в чому схожа з діяльністю судді по здійсненню правосуддя. Слідчий, як і суддя, може бути дійсно об' єктивним при дослідженні доказів у кожній справі лише тоді, коли він буде процесуально незалежним суб'єктом судової влади, який підпорядковується тільки закону [8, с. 15].

На жаль, такого слідчого й такого слідства в Україні поки що немає. Причина, яка має принципове значення, полягає в тому, що слідчі позбавлені самостійності, оскільки фактично є однією із структур дізнання і, по суті, виконують його функції. Аналіз свідчить, що сучасне законодавство лише декларує процесуальну самостійність слідчого як визначальну засаду досудового слідства, але така самостійність - часткова, оскільки законодавство не містить у собі системи правових гарантій ії забезпечення [43, с.6].

Незважаючи на те, що функція досудового слідства в системі кримінального судочинства має специфічний і досить самостійний характер, слідчі залишаються в адміністративно- організаційній залежності від прокуратури та органів дізнання в системі МВС, СБУ та ДПА, завдання яких значно ширші від тих, що покладаються на органи досудового слідства. А звідси - значний вплив на слідчих відомчих інтересів, поєднання процесуальної діяльності з іншими видами діяльності, обвинувальний ухил, суміщення суперечливих процесуальних функцій.

Діюча процедура досудового слідства, як і та, що пропонується в проекті нового Кримінально-процесуального кодексу, має риси відомчого та прокурорського дізнання. Називати її досудовим слідством - це омана, оскільки фактично вона є спрощеною формою досудового розслідування, яку провадять органи виконавчої або обвинувальної влади, що припустимо тільки в нескладних справах [7, с.16].

Аналіз наведеного дає підстави стверджувати, що до тих пір, поки слідчі структури перебуватимуть у складі адміністративної, виконавчої влади в підпорядкуванні органів дізнання, про самостійність і незалежність слідчого та про підкорення його лише закону, про те, щоб він діяв як суддя, не може навіть бути мови.

Слідчий не може повною мірою реалізувати свою процесуальну незалежність і самостійність у розслідуванні, оцінці доказів і прийнятті процесуальних рішень у справі, якщо прокурор наділений правом давати вказівки про притягнення певної особи як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, обсяг обвинувачення. Вирішення цих питань безпосередньо пов' язано з правом слідчого оцінювати зібрані ним докази у кримінальній справі за своїм внутрішнім переконанням, а коли він визнає таким чином, що цих доказів достатньо, то тільки тоді виносить постанову про притягнення певної особи як обвинуваченого. Окрім цього, законодавець вказує на повну відповідальність саме слідчого, а не прокурора за законне і своєчасне прийняття рішення і проведення слідчих дій. Законодавець не робить винятку для таких рішень та слідчих дій, які проводяться слідчим за письмовою вказівкою прокурора. Тому вказівки прокурора слідчому всупереч його внутрішньому переконанню є ще й не зовсім гуманними [12, с.54].

Надання слідчому права оскарження вказівок прокурора з цих питань вищестоящому прокурору не є достатньою гарантією забезпечення процесуальної самостійності у вирішенні цих питань. Розгляд письмових заперечень слідчого на вказівки наглядаючого прокурора здійснюється представником цього ж самого органу. Діють і інші фактори. Тому із зрозумілих причин оскарження вказівок прокурора з цих питань на практиці поодинокі. З питань неефективності дії цього механізму оскарження дій прокурора вже висловлювалися ряд фахівців [11, с.9б].

Слід зазначити, що між прокурором і слідчим повинен діяти принцип розподілу функцій переслідування і розслідування, як це має місце в ряді країн світу.

Питання це складне, дискусійне, але воно має бути грунтовно вивчене, досліджене, і щодо нього має бути прийнято виважене нормативне рішення. Вважаю, у вирішенні питань, що випливають з оцінки доказів слідчим і його внутрішнього переконання (притягнення