За часів радянського режиму ім'я О. Ейхельмана замовчувалося, а його наукові надбання були недоступними для опрацювання. В умовах сьогодення вони не втратили своєї актуальності як з академічної, так і суспільно-політичної точки зору. Сучасні українські вчені в контексті своїх наукових пошуків звертаються до теоретичних надбань О. Ейхельмана в галузі міжнародного права. Так, згадки про нього знаходимо в працях Л.Г. Заблоцької, К.О. Савчука, В.Н. Денисова, О.В. Задорожнього та ін. Одночасно можемо констатувати, що більшість дослідників висвітлюють лише окремі аспекти науково- теоретичних і суспільно-політичних поглядів вченого. Його науковий доробок є недостатньо вивченим, а отже, вимагає ґрунтовнішого та ширшого дослідження, що зумовлює суспільну і наукову актуальність вибраної теми. Метою публікації є дослідження внеску О. Ейхельмана в розвиток правової науки в Україні, а також аналіз його поглядів у сфері міжнародного права через виділення його норм, принципів та суб'єктів.

У своїх наукових працях О. Ейхельман основну увагу зосереджує на розкритті змісту міжнародного права, виділенню його суб'єктів, а також основних принципів його функціонування. Вчений добре усвідомлював важливість цих питань для тогочасної України початку ХХ ст., політична еліта якої не втрачала надії на відновлення історичної справедливості через визнання політичної незалежності України світовим співтовариством. Після завершення Першої світової війни, на його думку, в багатьох народів з'явилося сподівання про встановлення нового типу міжнародного порядку між державами. На жаль, підкреслює О. Ейхельман, «... українському питанню у світовій політиці поки що не одведено певної означеної кон'юнктури», що значною мірою негативно вплинуло на процес самовизначення України [5, с. 116].

О. Ейхельман розглядав міжнародне право як певний правовий порядок, сукупність обов'язкових норм у системі публічно-правових відносин між незалежними державами, а також міжнародно- правовими союзами держав. Важливим, на його думку, було визначення змісту поняття «суб'єкт міжнародного права». Його погляди з цього питання значної мірою відрізняються від сучасних наукових підходів, де суб'єктами міжнародного права є, в першу чергу, держави, народи і нації, які не реалізували свого права на самовизначення, і міжнародні організації, діяльність яких не суперечить основним принципам міжнародного права. Вчений не погоджувався з думкою тієї частини тогочасних правників, які вважали що поняття «суб'єкт міжнародного права» є доволі широким: «...тільки держави, - наголошує О. Ейхельман, - ці політично міцно та стало організовані найвищі суспільні об'єднання людей, є основними суб'єктами міжнародного права» [2, с. 353]. Свою позицію дослідник формує на основі аналізу особливостей системи міжнародних відносин. Він звертає увагу на той факт, що порушення у системі міжнародно-правових стосунків спостерігаються набагато рідше, ніж у внутрішньому житті держави і носять специфічний характер. Така властивість є результатом того, продовжує він, що діючим суб'єктом міжнародного права є виключно держава, яка представлена урядом, до складу якого, як правило, входять найкращі представники національної еліти. Вони безпосередньо несуть відповідальність за прийняті ними рішення, що сприяє стабілізації системи міжнародних відносин та її правовій спрямованості. Сама ж міжнародна діяльність характеризується централізованістю, оскільки ведеться дипломатичним шляхом. Одночасно О. Ейхельман застерігає, що адміністративна децентралізація, яка широко впроваджується у внутрішньополітичному житті держави, не може застосовуватися у міждержавних відносинах, несучи для них деструктивну загрозу.

Беручи до уваги тогочасні політичні обставини і демократичні принципи державного правління, О. Ейхельман вважає, що в рідкісних і поодиноких випадках в процесі укладання міждержавних угод право ініціативи можна надавати національним меншинам. Наприклад, у разі порушення гарантованих прав національних меншин державою, на території якої вони проживають. За таких обставин вони можуть звернутися до міжнародних інституцій у справах захисту своїх прав. Це право може поширюватись також і на стан національно- культурної або адміністративної автономії. Свою позицію вчений обґрунтовує невиправданим територіальним поділом, зафіксованим в міждержавних мирових угодах 1919-1923 рр., «які розірвали багато природних національних суцільностей, політично та морально, обумовлювали також і певний мінімум необхідних справедливих компенсацій для відповідних меншостей населення, політично відірваних від свого, так би мовити, рідного етнічного тіла, - себто для того, щоб у певній - в дійсності лише мінімальній - мірі, виправдати ті територіально-політичні, так би мовити, неприродні розкраювання» [2, с. 355].

Одночасно поряд з державами, зазначає О. Ейхельман, існують конвенційні - штучно утворені суб'єкти міжнародного права, які функціонують внаслідок добровільних міждержавних угод на основі статуту, що визначає їхні повноваження, функцію, мету, права та обов'язки його членів. Як приклад, О. Ейхельман наводить конфедеративні союзи, а також тогочасні організовані правові об'єднання, в яких, відповідно до статуту, створилися органи для виконання розпорядчих та виконавчих функцій у системі міжнародних відносин. До таких конвенційних суб'єктів учений відніс Лігу Націй і численні «мішані» комісії, що працювали в сфері міжнародного управління. Разом з тим О. Ейхельман підкреслює, що