УДК 347.453

Січко Дмитро Сергійович, кандидат юридичних наук, в.о. доцента Миколаївського державного гуманітарного університету ім. Петра Могили

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВНО- ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЛІЗИНГУ

У статті розглянуто окремі питання правового регулювання лізингових відносин, проаналізовано нормативні колізії сучасного законодавства в сфері визначення суб 'єктів лізингу, визначені недоліки державного підходу до специфіки регулювання ринку лізингових послуг. На підставі зазначеного аналізу запропоновано шляхи їх вирішення.

The series of questions of law regulations regarding leasing relationships were approached in this article. Also the normative collisions of actual legislation in the field of determination of the leasing subjects were analyzed. Were specified the demerits of state approach about specifications of the regulations on the leasing services market. Based on the analyses given the solution of the problem was proposed.

Складність регулювання групи лізингових відносин обумовлена необхідністю дотримання ряду принципів: рівності, автономії волі, самостійності і майнової відповідальності учасників, оскільки дані положення становлять основний зміст договору. В сучасних умовах особливого актуального значення набуває проблема забезпечення стійкості договірних (у тому числі лізингових) відносин, що може бути досягнуто шляхом чіткого і стабільного правового регулювання.

Держава, відіграваючи в значній мірі роль регулятора лізингових відносин, повинна враховувати, що дієвість права багато в чому визначається наступними факторами:

стабільністю чинного законодавства і однаковістю його застосування;

відповідністю правових норм, вимог соціально- економічним закономірностям розвитку суспільства;

правильністю і повнотою відображення в нормативно-правових актах сутності лізингових відносин.

Тому, безумовно, основні проблеми, пов'язані зі стимулюванням розвитку лізингу в нашій державі, знаходяться в сфері забезпечення коректної та оптимально-правової діяльності держави на лізинговому ринку.

В рамках визначеної проблематики необхідно відзначити важливість наукових праць таких українських дослідників лізингу, як О.І. Баєва, А.Г. Барабаш, Р.П. Бойчук, І.Є. Якубівський, Ю.В. Ілларіонов та інших. Але швидкий характер розвитку сучасного законодавства постійно вимагає аналізу та вдосконалення нормативного регулювання цієї сфери.

Значення державного регулювання сфери лізингової діяльності важко переоцінити, особливо після того як Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" [2] (далі - Закон), фінансовий лізинг віднесено до фінансових послуг. Таким чином, лізингова діяльність в Україні автоматично підпала під регулювання та нагляд Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (далі - Держфінпослуг). Саме на специфіку та проблемні питання такого регулювання нами звернуто найбільшу увагу.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансовий лізинг віднесено до фінансових послуг. Така постановка питання, в принципі, не викликає заперечень, оскільки лізингодавця в фінансовому лізингу, на нашу думку, слід розглядати саме як фінансового посередника між продавцем та лізингоодержувачем. Це відповідає і закріпленому в Законі України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" визначенню фінансової послуги як операції з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових

активів.

Але далі, згідно з ч. 1 ст. 5 цього Закону, зокрема, визначається, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності. До фінансових установ зазначений Закон відносить банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Таким чином, враховуючи те, що, відповідно до ст. 4 Закону України "Про фінансовий лізинг" [3], лізингодавцем визнається лише юридична особа, то під дію вищезазначених положень Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" підпадають не всі лізингодавці - юридичні особи, а тільки ті юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Отже, подібне віднесення лізингодавців - юридичних осіб до фінансових установ і відповідно виділення як кваліфікуючої ознаки надання фінансових послуг в якості виключного виду діяльності, на нашу думку, є доцільним лише щодо таких фінансових установ, як банки або страхові компанії, діяльність яких пов' язана із залученням коштів від невизначеного кола юридичних та фізичних осіб. Державний контроль та нагляд в цьому випадку буде слугувати лише гарантією їх стабільності та надійності. Що ж стосується інших юридичних осіб, що займаються лізинговою діяльністю, то можна зазначити, що Закон "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" виводить за межі кола лізингодавців певних юридичних осіб, які спроможні бути лізингодавцями за договором фінансового лізингу, але не є фінансовими установами або для яких фінансові послуги не є виключним видом діяльності, а саме: виробників, продавців майна, що є предметом фінансового лізингу, а також інших компаній, для яких надання послуг з фінансового лізингу не є виключним видом діяльності.

В цьому плані важливого значення набуває Положення "Про надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами", яке було затверджене Розпорядженням Держфінпослуг від 24 червня 2005 р. № 4241 [4].

Це Положення встановлює можливість надання послуг з фінансового лізингу та порядок, якого