Тут слід зауважити, що стара редакція цього Положення від 22.01.2004 р. № 21 висувала досить серйозні та в деякій мірі спірні вимоги до вищезазначених юридичних осіб. Зокрема дія Положення поширювалась на юридичних осіб, які:

систематично надають фінансові послуги з фінансового лізингу, здійснюють надання порук і позик фінансовими активами, інші операції, які, відповідно до висновків Держфінпослуг, віднесені до того чи іншого виду фінансових послуг, згідно з порядком, установленим чинним законодавством України;

уклали хоча б один договір про надання перелічених вище фінансових послуг на загальну суму, що перевищує 80000 гривень. Тобто Положення встановлювало

можливість надання послуг фінансового лізингу зазначеними особами, оскільки, не маючи статусу фінансової установи, вони не мали права надавати послуги фінансового лізингу. Але в п. 1.2. Положення зазначалось, що дія цього Положення поширюється на юридичних осіб, які систематично надають фінансові послуги з фінансового лізингу, тобто вищезазначена особа, не маючи права бути лізингодавцем, вже уклала як мінімум три (враховуючи ознаку систематичності) договори фінансового лізингу або хоча б один договір фінансового лізингу на загальну суму, що перевищує 80000 грн. Відповідно виникала певна юридична колізія з питання визнання цих договорів дійсними.

Нова редакція Положення від 24 червня 2005 р. дещо спростила такі вимоги і встановила, що юридична особа, яка не є фінансовою установою, може надавати послуги фінансового лізингу при наявності таких умов:

в установчих документах зазначено діяльність із надання цього виду фінансових послуг;

взято на облік у Держфінпослуг (тобто наявність відповідної довідки);

наявні внутрішні правила щодо надання фінансових послуг, затверджені уповноваженим органом юридичної особи, якій надано відповідні повноваження;

наявні кваліфіковані працівники, які безпосередньо здійснюють діяльність із надання фінансових послуг (укладення та виконання відповідних договорів), котрі не мають непогашеної або не знятої судимості за корисливі злочини;

5) керівники (засновники) не мають непогашеної

або незнятої судимості за корисливі злочини.

Потрібно зауважити, що друга умова, у відповідності з ч. 3 "Облік юридичних осіб" Положення "Про надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами", передбачає автоматичне дотримання чотирьох інших, оскільки без відповідного застереження в установчих документах, без внутрішніх правил, без кваліфікованих працівників Держфінпослуг не поставить підприємство на облік.

Таким чином, до юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами і які мають можливість надавати послуги з фінансового лізингу, висунуті переважно організаційні вимоги, які юридична особа при позитивному підході в змозі виконати.

І потрібно враховувати, що одним лише взяттям на облік така юридична особа не обмежиться. На сьогодні діє Порядок надання звітності фінансовими компаніями і юридичними особами - суб' єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають визначену законами та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можливість надавати окремі види фінансових послуг, затверджений Розпорядженням Держфінпослуг [5] від 12.08.2005 р. № 4451. Згідно з ним таке підприємство зобов'язане подавати відповідні квартальні звіти, причому навіть якщо у певному кварталі та чи інша фінансова послуга взагалі не надавалася, то і в цьому випадку необхідне подання відповідної звітності. І відповідно, оскільки така державна реєстрація є обов'язковою, то Законом, зокрема ч.1 ст. 39, передбачаються певні заходи впливу - від штрафу та обмеження на введення діяльності до порушення питання про ліквідацію установи. Всі ці положення обумовлюють побудову і підтримання в Україні достатньо суворої системи державного нагляду за діяльністю в сфері надання лізингових послуг.

Також достатньо важливим при визначенні кола суб'єктів лізингових відносин має роз'яснення Держфінпослуг, яке вона дає у своєму Листі від 9 липня 2004 року № 702/113/1 "Щодо кола юридичних осіб, які можуть здійснювати діяльність з надання послуг фінансового лізингу"[6]. В листі повідомляється, що законодавство України не містить обмежень щодо кола юридичних осіб, які можуть здійснювати діяльність з надання послуг фінансового лізингу. Продавець (постачальник) предмета фінансового лізингу може виступати лізингодавцем за договором

фінансового лізингу.

Відповідно, за цим Роз'ясненням право бути лізингодавцем за договором фінансового лізингу, за певних умов надається продавцям (постачальникам) предмета лізингу, виробникам предмета лізингу та іншим юридичним особам. Тобто лізингодавцем може бути власник предмета лізингу. Але, з нашої точки зору, таке положення не відповідає вимогам Закону України "Про фінансовий лізинг"[3] та Цивільного кодексу України[1] щодо правової конструкції договору фінансового лізингу. Згідно з вимогами цих нормативно-правових актів, по-перше, лізингодавець не є первісним власником майна, йому лише ставиться в обов'язок придбати це майно для передачі лізингоодержувачу, а по-друге, сама правова природа фінансового лізингу тримається на конструкції, згідно з якою лізингодавець виконує роль фінансового посередника. Думається, що таке роз' яснення Держфінпослуг не сприятиме однаковій правозастосовчій лізинговій практиці.

Таким чином, відповідно до законодавства України, лізингодавцем за договором фінансового лізингу має бути юридична особа, яка є фінансовою установою, або юридична особа, яка не є фінансовою установою, але взята на відповідний облік Держфінпослуг.

Підсумовуючи вищесказане, можна зауважити, що віднесення лізингових компаній до фінансових установ обумовило наявність достатньо суворого державного регулювання лізингових компаній в