Відповідно, і один з провідних принципів цивільного права - принцип свободи договору має бути дотриманий при договірному регулюванні сімейних правовідносин. Свобода договору полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів) та визначати їх зміст на власний розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості [3, с .19]. Особливістю застосування цього принципу у сімейному праві є також обмеження у багатьох випадках права вибору контрагента чітко визначеними суб'єктами сімейних відносин. Отже, укладення договору учасниками сімейних відносин - їх особиста справа, і лише у певних випадках, враховуючи насамперед інтереси неповнолітніх дітей, закон визнає це їх обов'язком (наприклад, ст. 109 СКУ).

Безперечно, такі договори мають свою специфіку. Зокрема, зазначається, що багато сімейно-правових договорів не протилежні за спрямованістю погоджені волевиявлення громадян, як це є в більшості цивільно-правових договорів, а спрямовані на досягнення однієї мети домовленості учасників сімейних відносин (вибір подружжям місця проживання, погодження імені дитини, здійснення більшості батьківських прав тощо) [4, с. 291-292].

Як вже було зазначено, суб'єктний склад сімейних договорів може бути досить різноманітним. Відповідно до ч.1 ст. 9 СКУ дані правочини можуть укладатись між:

дружиною та чоловіком;

матір'ю та батьком;

батьками та дитиною (або між одним з

батьків і дитиною, якщо інший помер,

визнаний за рішенням суду у

передбаченому законом порядку

недієздатним або безвісно відсутнім, позбавлений батьківських прав тощо);

іншими родичами та членами сім'ї, відносини між якими врегульовує Сімейний кодекс (наприклад, між матір'ю дитини та бабусею, між рідними братом та сестрою; між батьком та мачухою дитини, між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу) [5, с. 31-32].

Необхідно враховувати також те, що шлюбний договір може бути укладений не тільки дружиною та чоловіком (тобто подружжям), але й особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу,

нареченими. Це право надається їм ч. 1 ст. 92 СКУ, але про них не йдеться у ст. 9 СКУ. І хоча шлюбний договір між такими особами набуде чинності лише у день реєстрації шлюбу (ч. 1 ст. 95 СКУ), на день укладення шлюбу вони ще не є подружжям. Навряд чи це твердження буде кимось заперечуватись, а отже, потребується внесення відповідних доповнень до ст. 9 СКУ.

Згідно з ч. 2 ст. 9 СКУ договори можуть укладатись і між тими особами та родичами, відносини яких не врегульовуються Сімейним кодексом. Обов'язковою умовою чинності даного договору є надання йому письмової форми. Прикладом подібного правочину може бути договір між тіткою та племінником, за яким тітка бере на себе витрати, пов'язані з весіллям племінника, а він після досягнення тіткою пенсійного віку або раніше у випадку настання непрацездатності зобов'язаний надавати тітці щомісячну матеріальну допомогу у визначеному розмірі.

Для вирішення питання про те, чи може певна особа бути стороною договору у сфері сімейного права, важливим є з'ясування наявності у неї необхідної право-і дієздатності та права на вчинення певної дії (правочину). У випадку, якщо правочин підлягає нотаріальному посвідченню, встановлення особи, обсягу її право-і дієздатності, особи представника та його повноважень покладаються на нотаріуса (п.п. 13-14 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України) [6]. Важливим для нього є з'ясування всіх обставин. Такими можуть бути: набуття або надання повної цивільної дієздатності фізичною особою до настання повноліття; відкладення вчинення певної нотаріальної дії, якщо є підозри, що особа може бути недієздатною, обмежено дієздатною або перебуває в такому стані, що не може розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Якщо особи, які не перебувають у шлюбі, звернулись до нотаріуса з проханням посвідчити шлюбний договір, нотаріус вправі витребувати у них докази подання заяви про реєстрацію

шлюбу до органу РАЦСу.

При укладенні договору між батьком та матір'ю дитини підтвердженням їх прав щодо неї є відповідний запис у Свідоцтві про народження.

Дитина має право на укладення певних правочинів з моменту настання визначеного законодавством віку. Зокрема, цивільне законодавство дозволяє малолітній (ст. 31 ЦКУ) та неповнолітній особі (ст. 32 ЦКУ) самостійно вчиняти юридично значимі дії, що відповідають обсягу її дієздатності. Контрагентами за договорами, вчиненими з дотриманням цих правил, звісно, можуть бути і батьки. Ч. 2 ст. 160 СКУ зазначає, що місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Можуть укладатись й інші договори між батьками та дітьми, що не суперечать загальним засадам сімейного законодавства.

При укладенні домовленостей, що породжують сімейно-правові відносини, між іншими особами необхідно доводити, окрім віку, дієздатність, юридичні факти (наприклад, факт спільного проживання, наявність родинних зв'язків).

Не всі договори (домовленості) у сфері сімейно-правових відносин потребують нотаріального посвідчення. Надання подібної форми може здійснюватись за вимогою законодавства або за ініціативою сторони (сторін). Не варто забувати й про те, що Цивільний кодекс України дозволяє суду "реанімувати" правочини, щодо яких недотримана обов'язкова нотаріальна форма, при умові, що сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (ст. 220 ЦКУ).

Не виключається можливість