Видається доцільним запровадити систему підготовки експертних кадрів на кафедрах (в інститутах) судово-експертної діяльності у державних вищих навчальних закладах, що мають відповідну наукову базу та належним чином підготовлений професорсько-викладацький склад за напрямами судово-експертної діяльності. Навчальний процес має бути орієнтований на випуск фахівців певних профілів (спеціальностей), а набуті ними знання в ході навчання повинні відповідати встановленим для судових експертів відповідних спеціальностей ступеню, глибині, характеру засвоєння і подальшій реалізації.

Крім наведених вище проблем видається важливою проблема забезпечення судово-експертних установ та експертних служб органів державної виконавчої влади належним чином підготовленими керівниками. Підвищення ефективності виконання державною службою завдань і функцій держави є одним із головних завдань удосконалення державного управління в Україні. У зв'язку з цим актуальною проблемою є належне кадрове забезпечення державної служби для реалізації цілей діяльності кожного державного органу і держави в цілому. Пріоритетним напрямом кадрової політики на сучасному етапі державотворення є створення дієвого механізму підготовки та залучення до роботи на державній службі висококваліфікованих фахівців та професіоналізація державної служби. Останнє полягає у поступовій і планомірній зміні пропорцій у кадровому складі державних службовців з метою досягнення в перспективі стану, коли переважна більшість державних службовців, особливо керівного складу, буде мати професійну освіту у галузі державного управління.

Система кадрового комплектування державної служби, яка існує зараз в нашій державі, перебуває у тісному зв'язку із розвитком державних інституцій. Ще за часів перебування українських земель у складі Російської імперії, внаслідок реформ освіти та державної служби почали висуватися вимоги щодо відповідності чиновництва займаним посадам шляхом введення освітнього цензу. На початку XVIII століття рівень освіти чиновників був вкрай низьким, чому причиною була відсутність мережі учбових закладів. Лише у 1804 році було створено систему вищих, середніх та нижчих учбових закладів: університети, губернські гімназії та повітові училища. Проте основною освітою залишалася домашня, досить різноманітна, що у більшості випадків зводилася до знання граматики та чотирьох правил арифметики. Але, як наводить П.А. Зайончковський, вже в указі від 24 січня 1803 року «Про устрій училищ» говорилося: «Ні в якій губернії через п'ять років... ніхто не буде приділений до цивільної посади, що потребує юридичних та інших знань, якщо не закінчить навчання у громадському або приватному училищі». Та це не справило належного впливу. Утворені університети та губернські гімназії залишалися незаповненими. Тоді з' явився указ від 6 серпня 1809 року «Про правила підвищування у чини по цивільній службі та про випробування в науках для підвищення в колежські асесори та статські радники». Першим пунктом указу встановлювалося, що з моменту його видання «ніхто не буде підвищеним у чин колежського асесора, якщо він окрім необхідної вислуги років та понад відмінних відгуків начальства не надасть свідоцтва від одного із діючих в імперії університетів, що він навчався у ньому успіхам в науках, властивим цивільній службі, або ж, представши на іспит, заслужив на ньому визнання своїх знань». Тут же наводилася програма випробувань, яким мали бути піддаватися чиновники [3, с. 30].

Ще в перші роки після здобуття Україною незалежності була визнана необхідність вдосконалення роботи з кадрами в органах державної виконавчої влади, виконавчих комітетах місцевих Рад, на державних підприємствах, в установах та організаціях, підвищення їх ролі та відповідальності за виконання покладених на них завдань [4]. Програмою кадрового забезпечення державної служби, затвердженою Указом Президента України від 10 листопада 1995 року, підкреслено, що надійним джерелом кадрового забезпечення державної служби є інтелектуальний потенціал України. Передумовою кадрового забезпечення державної служби визначено цілеспрямовану роботу з кадровим резервом, який формується в установленому порядку зі спеціалістів представницьких органів та органів місцевого самоврядування, виробничої, соціально-культурної, наукової та інших сфер; державних службовців, рекомендованих для просування по службі; випускників вищих навчальних закладів, які після спеціальної, в тому числі певної управлінської підготовки, набули фаху, спрямованого на професійну діяльність у державній службі [5]. Особливої уваги професійному навчанню державних службовців у їх підготовці до управлінської діяльності, прийняттю рішень та стратегічному менеджменту надала затверджена Указом Президента України від 14 квітня 2000 року Стратегія реформування системи державної служби в Україні [6].

Комплексною програмою підготовки державних службовців, затвердженою Указом Президента України від 9 листопада 2000 року, визначено, що професійна підготовка державних службовців передбачає здобуття вищої освіти за спеціальностями освітньої галузі «Державне управління»; навчання за програмами функціональної спеціалізації «Державна служба» спеціальностей інших галузей, спрямованих на діяльність у певній сфері державного управління, а також навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації; в аспірантурі та докторантурі. Навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації державних службовців має здійснюватися у випадку: зарахування до кадрового резерву; прийняття на державну службу; зайняття посади вищої категорії (протягом першого року); перед черговою атестацією державного службовця; наявності виробничих потреб [7]. Довідник типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців міністерств, інших центральних органів виконавчої влади передбачає для посад керівників необхідність