"перебудови". Знаходячись у такому стані Президент СРСР Горбачов (обраний Президентом ІІІ З'їздом народних депутатів) і керівники дев' яти союзних республік розпочали переговори про заключення союзного договору, проект якого передбачав перерозподіл повноважень, і т. ч. утворення Союзу Суверенних Держав. У преамбулі цього проекту йшлося: "Держави, що підписали даний договір... вирішили на нових засадах створити Союз Суверенних Держав" [3]. В розділі 1 "Основні принципи" зокрема зазначалося: "Союз Суверенних Держав (ССД) - конфедеративна демократична держава." [4]. Підписання союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 року. Але на загальносоюзний референдум, проведений 17 березня 1991 року було винесене питання: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновлену федерацію рівноправних суверенних республік?.." [5].
Центральна комісія референдуму СРСР встановила:
По СРСР в цілому:
У списки громадян, які мають право брати участь у референдумі СРСР, було включено 185.647.355 чоловік; брали участь у голосуванні 148.574.606 чоловік, або 80,0 процентів.
З них відповіли:
"Так" - 113.512.812 чоловік, або 76,4 процента;
"Ні" - 32.303.977 чоловік, або 21,7 процента.
Визнані недійсними - 2.757.817 бюлетенів, або 1,9 процента [6].
Результати референдуму підтвердили прагнення народів СРСР зберегти державу, а керівники союзних республік і Президент СРСР М.С. Горбачов спрямовували дії на фактичний розпад СРСР (замість збереження СРСР як оновленої федерації - створення "конфедеративної держави"). В таких умовах вищі керівники держави - віце-президент СРСР Г. Янаєв, перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, прем'єр-міністр В. Павлов - оголосили в "окремих місцевостях" СРСР надзвичайний стан. Для керівництва державою був створений Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР, якому передавалась вся повнота влади. До ДКНС, окрім зазначених осіб, ввійшли також міністр оборони Д. Язов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, голова Державного комітету телебачення і радіомовлення Тізяков і голова Селянського союзу Стародубцев. У "Зверненні до радянського народу" члени ДКНС констатували становище в економічному і внутрішньополітичному житті. Справедливо зазначалося: "Розпочата за ініціативою М. С. Горбачова політика реформ, задумана як засіб забезпечення динамічного розвитку країни і демократизації суспільного життя, в силу низки причин зайшла в тупик. На зміну колишньому ентузіазму і надіям прийшли зневіра, апатія та відчай. Влада на усіх рівнях втратила довіру суспільства. ...Країна по суті стала некерованою" [7]. Підписання союзного договору призвело би, всупереч результатам референдуму 17 березня 1991 року, до фактичного припинення існування СРСР. Тому у "Зверненні до радянського народу" цілком справедливо зазначалося: "Розтоптані результати загальнонаціонального референдуму про єдність Вітчизни. Яким бути суспільному ладу повинен вирішувати народ, а його намагаються позбавити цього права" [8].
Було б невірним стверджувати, що ДКНС не користувався довірою у суспільстві. Деякі політичні партії висловили йому свою підтримку. Так, вища рада Ліберально- демократичної партії Радянського Союзу заявила про "повну підтримку переходу всієї повноти влади на всієї території СРСР до Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР." [9]. У зверненні вища рада партії підкреслювала, що "у зв'язку зі створенням ДКНС виникла реальна можливість зупинити внутрішню громадянську війну, розпад економіки і як наслідок - голод та зубожіння народу" [10].
Виходячи з виключно юридичної оцінки створення і діяльності ДКНС, автор вважає цей орган незаконним в силу наступних причин:
У якості підстави для видання указу віце- президента СРСР про неможливість виконання М.С. Горбачовим своїх обов'язків Президента СРСР за станом здоров'я було використане посилання на ст. 127-7 Конституції СРСР. Дана стаття передбачає перехід повноважень Президента СРСР віце- президенту при наявності інформації від самого Президента і висновку компетентної медичної комісії. Такі документи на момент опублікування указу віце-президента були відсутніми.
З приводу введення надзвичайного стану треба зазначити, що у законодавстві були чітко зазначені органи, які можуть вводити надзвичайний стан. Конституція СРСР і Закон СРСР "Про правовий режим надзвичайного стану" від 3 квітня 1990 року не передбачали введення надзвичайного стану групою посадових осіб (Янаєв, Бакланов, Павлов) і створення такого органу як Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР. Згідно Закону режим надзвичайного стану вводиться зі згоди Президії Верховної Ради відповідної республіки, на території якої вводиться відповідний режим, до того ж у заяві, яку підписали Янаєв, Бакланов і Павлов, не були зазначені територіальні кордони дії надзвичайного стану, що також суперечить Закону.
В більшості випадків порушення норм права є аморальним. Але право не може передбачити усієї повноти суспільних відносин, тому що вони знаходяться у постійному розвитку. Членів ДКНС до такого кроку змусило внутрішнє становище в СРСР - розпад єдиної економічної системи, міжнаціональні конфлікти, як наслідок сплеску сепаратизму союзних республік і ослаблення центральної влади, фактичний розпад КПРС, яка була основою радянського суспільства, і, як наслідок, посилення аморальних тенденцій у суспільному і приватному житті. Але останнім поштовхом до створення ДКНС і введення надзвичайного стану стала домовленість М.С.Горбачова з лідерами дев'яти союзних республік про підписання союзного договору, який передбачав фактичний розпад СРСР. Їх дії повністю ігнорували результати народного волевиявлення, що є у вищій мірі не тільки аморальним, але і протизаконним. У суспільстві не було проведено обговорення проекту союзного договору, навіть опублікованим він був лише у листопаді 1991 року. Виходячи з ситуації, яка склалася в СРСР, можна стверджувати, що створення ДКНС і