УДК 347.427

ШАПОВАЛОВА О.І., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили, м. Миколаїв, Україна

Зміна умов договору у разі його порушення

Стаття присвячена проблемам зміни умов договору у разі його порушення. Якщо боржник не виконує умови договору, то ці умови можуть бути змінені за узгодженням сторін. Нова умова договору не буде вважатися санкцією, якщо вона є умовою нормального виконання договору, хоч це й не буде так вигідно для боржника.

Якщо порушені строки грошового зобов'язання, то сторони можуть пролонгувати строки та встановити проценти. Ці проценти не будуть мірою відповідальності.

The article deals with the problems of change clauses of agreement in case of it's infringement. If the debtor doesn't implement clauses of agreement these clauses can be changed by mutual consent. The new clause of agreement will not be considered as a punitive sanction if this new clause is the clause of normal execution, though it is not so advantageously for the debtor.

If the terms ofpecuniary obligation have been broken parts can prolong the term and establish interests. These interests will not be the measure of responsibility.

Одним з правових наслідків порушення умов договору є зміна умов договору. В останній час цьому питанню в Україні приділено достатньо уваги: дисертація С.О. Бородовського (2005 р.), наукові статті А. Присяжнюк (2005 р.), В. Карпенчук (2003 р.) та інші. В Росії цьому питанню присвячена дисертація К.Е. Чистякова (2002 р.), у Казахстані - А.К. Калдибаєва (2005 р.). Автори вказаних праць розглядають змінені умови договору як правові наслідки порушення зобов' язання, у тому числі міри відповідальності. Так, А. Присяжнюк вважає, що при зміні умов договору у разі порушення договірних зобов'язань правовими наслідками є відшкодування збитків, повернення виконаного в натурі повністю або частково. На її думку, "якщо виконання договору носить тривалий характер, повернення виконаного допускається лише за період після зміни або розірвання договору" [1, c. 30-31]. Однак в цих роботах не висвітлюються випадки порушення договірних зобов'язань, внаслідок яких зміна умов цих зобов'язань не спрямована на встановлення мір відповідальності. На практиці бувають випадки, коли при порушенні боржником зобов'язання кредитор не вимагає розірвання договору та компенсації. Зміна умов договору у разі його порушення може полягати у заміні їх на більш суворі, економічно невигідні для боржника, наприклад, у попередній оплаті товарів, обов'язковій експертизі кожної партії товарів за рахунок виготовлювача тощо. У наведеному прикладі вартість експертизи, яку повинен сплачувати виготовлювач, що допустив брак, не може розглядатися як міра відповідальності, хоч і містить у собі додаткові обтяження внаслідок порушення зобов'язання. Однак сам факт зміни договору у разі порушення його умов є правовим наслідком порушення зобов'язання.

Метою цієї статті є вирішення проблеми, чи завжди така змінена умова договору у разі його порушення буде вважатися санкцією, якщо внаслідок зміни умов договору, порушення якого триває, боржник несе додаткові майнові обтяження.

Цивільне законодавство не встановлює будь-яких обмежень щодо кількості санкцій, тобто правових наслідків порушення зобов'язання та часу їх встановлення, під час укладення договору або під час його виконання. Головною ознакою санкцій є захисна функція. Цю проблему санкцій розглянемо на прикладі кредитного договору.

На практиці сторони у кредитному договорі передбачають умови, коли за своєчасне виконання кредитних платежів встановлюється один розмір процентів, а за порушення строків повернення отриманого кредиту позичальник зобов'язаний сплатити банку підвищені проценти. Причому такі підвищені проценти встановлюються як при укладенні договору, так і при зміні умов договору в разі їх порушення. Вважаємо за доцільне вияснити, чи будуть мати умови договору у цих двох випадках однакову правову природу.

Правова природа підвищених процентів є дискусійною у юридичній літературі. Залежно від рішення цієї проблеми наступають різні правові наслідки (застосування строку позовної давності, можливості зменшення процентів судом тощо), тому правильне розуміння цієї категорії дасть змогу уникнути багатьох помилок у правотворчій і правозастосовчій діяльності. Також, якщо визнавати підвищені проценти неустойкою або самостійною мірою відповідальності, то вони будуть відноситься до збитків, які не визволяються від оподаткування. Існують три основні підходи до цієї проблеми.

Прибічники першої точки зору вважають, що підвищені проценти є санкцією за порушення строків повернення кредиту. Р. Майданик зазначає, що у міжнародному консорціумному кредитуванні формою відповідальності може бути встановлення штрафних процентів, понад звичайні [2, c. 38]. Ю. Попов розглядає підвищені проценти виключно як маскування неустойки [3, c. 5-6]. В. Примак стверджує, що "підвищені проценти за користування кредитними ресурсами являють фактично не що інше, як санкцію за несправність позичальника, коли протиправність поведінки останнього виявилась у простроченні сплати основного боргу чи процентів - плати за кредит" [4, c. 9]. М.С. Артеменко відносить підвищення процентів за користування кредитом до санкції, яка є цивільно-правовою [5, с. 9]. На підставі результатів узагальнення судової практики й вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів, Вищий господарський суд України визначає метою застосування як підвищених процентів, так і пені, забезпечення своєчасного повернення кредиту, а підставами виникнення права на їх стягнення є прострочення повернення кредиту [6, c. 388], тобто визнає їх природу як санкції.

Друга позиція, висловлена у юридичній літературі (М.Г. Розенберг,