УДК 342.92

О. В. ДЖАФАРОВА

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ АНТИМОНОПОЛЬНОГО КОМІТЕТУ УКРАЇНИ

Проаналізовано теоретичні та практичні проблеми забезпечення законності в діяльності Антимонопольного комітету України.

The article describes theoretical and practical problems of the use of legal in activity of Antimonopoly Committee.

Пріоритетним напрямом українського державотворення є проведення адміністративної реформи, спрямованої на поетапне створення такої системи державного управління, яка б відповідала стандартам правової, демократичної держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. Сфера реформування державного управління охоплює багато питань, але на особливу увагу заслуговує регламентація діяльності суб'єктів управлінських відносин. У першу чергу це стосується органів, які мають спеціальний правовий статус, наділені значними повноваженнями у здійсненні контрольних функцій та в застосуванні визначених законом заходів державного примусу. Саме до таких органів належить Антимонопольний комітет України, до компетенції якого входить здійснення контрольно-регулюючого впливу на діяльність монопольних утворень і захист конкурентів, споживачів від будь-яких дій у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Успішне виконання складних і відповідальних завдань Антимонопольним комітетом України потребує забезпечення належного рівня законності в їхній діяльності в цілому та їх персоналу, зокрема, що є ефективною гарантією їх нормального функціонування.

Незважаючи на досягнення вітчизняної юридичної науки, питання забезпечення законності в діяльності Антимонопольного комітету України вивчені ще недостатньо. Необхідність наукового обґрунтування вдосконалення організаційно-правових засад забезпечення законності в діяльності Антимонопольного комітету України і зумовлює актуальність дослідження даної проблематики в рамках даної статті.

Теоретичну основу дослідження проблематики становлять праці вчених-юристів з питань теорії держави та права, адміністративного та інших галузей права, зокрема, В. Авер'янова, С. Алексеева, О. Андрійко, О. Бандурки, Ю. Битяка, І. Голосніченка, С. Гончарука, В. Колпакова, П. Олейника, Д. Лук'янця, А. Селіванова, Ю. Шемшученка та ін.

У зазначених працях тією чи іншою мірою порушувались окремі аспекти проблематики законності. Разом з тим цілісного дослідження питань забезпечення законності в діяльності Антимонопольного комітету України до цього часу не проводилось.

П. Олейник вважає, що про законність можна говорити тоді, коли: 1) послідовно і неухильно дотримується встановлений у державі демократичний порядок видання законів і підзаконних актів; 2) самі закони та підзаконні правові акти за своїм змістом є демократичними; 3) розпорядження, які містяться в законах та підзаконних актах, неухильно додержуються тими, кому вони адресовані, - державним органам, посадовим особам, громадянам; 4) у державі ефективно діє система контролю за точним виконанням законів [9, с. 85].

І. Голосніченко визначає законність як адміністративно - процесуальну діяльність, урегульовану нормами адміністративного законодавства, які є обов'язковими для всіх суб'єктів процесу. Він підкреслює також, що в її рамках передбачена можливість оскарження незаконних дій органів адміністративної юрисдикції та їх посадових осіб [3, с. 23].

Колпаков визначає законність як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві й державі [8, с. 659-662].

Гончарук вважає законність - невід'ємним складовим елементом верховенства права. Суть законності, на його думку, полягає в необхідності суворого, точного і неухильного дотримання всіма без винятку суб'єктами права положень Конституції та законів України, а також приписів інших нормативно-правових актів [4, с. 138-141].

І. Залюбовська відзначає, що головними юридичними засобами забезпечення законності є контроль (державний та громадський), нагляд (адміністративний, прокурорський і судовий) та звернення громадян [6, с. 9].

Отже, основними способами забезпечення законності в діяльності Антимонопольного комітету України є контроль і нагляд. У свою чергу контроль залежно від суб'єктів здійснення поділяється на державний, судовий і громадський. Наприклад, ст. 116 Конституції України передбачає здійснення контролю Кабінетом Міністрів України відповідно до його повноважень як вищого органу в системі органів виконавчої влади за законністю в діяльності Антимонопольного комітету України.

Щодо судового контролю, то слід зазначити, що стаття 60 Закону "Про захист економічної конкуренції" надає можливість господарюючим суб'єктам, які вважають, що їх права та охоронювані законом інтереси порушують прийняті Антимонопольним комітетом України рішення, оскаржити їх до суду. Ч. 1 ст. 60 Закону визначає коло осіб, які можуть оскаржити незаконні рішення органів Антимонопольного комітету України та встановлює двомісячний строк на оскарження таких рішень до суду.

Отже, зі змісту статті 60 Закону випливає, що всі рішення Антимонопольного комітету України підлягають оскарженню виключно до господарських судів. Поряд із цим, з 1 вересня 2005 р. набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України (надалі - КАСУ) [7]. До набрання ним чинності, порядок оскарження рішень Антимонопольного комітету України був чітко визначений та зрозумілий і здійснювався відповідно до положень Господарсько-процесуального кодексу України [5]. Але з набранням чинності КАСУ межа між справами, які підвідомчі адміністративним та господарським судам, зникла. Так, згідно з ч. 1 ст. 2 КАСУ, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Ч. 2 ст. 17 КАСУ визначає, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій