УДК 81.431

Г.П. ЄВСЄЄВА

МОВНА ПОЛІТИКА В ЗАКОНОДАВЧОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ

Досліджено законодавчі акти щодо питань мовної політики в Україні.

The legislative acts about the problems of language policy in Ukraine are investigated in the article.

Попри всі дискусії щодо доречності чи обґрунтованості мовної політики в нашій державі, найголовнішим питанням цієї проблеми є її правове регулювання. Важливість і складність вирішення цього питання не врегульовують законодавчі акти, які є правовою основою державної мовної політики, бо обмежені кількісно і не відповідають вимогам часу якісно. Національне законодавство в цій сфері насичене парадоксами, суперечностями і правовими колізіями.

Науковці (Б. Ажнюк, О. Копиленко, В. Мамутов, Б. Тернопільський, А. Фомін та ін.), аналізуючи правочинні акти щодо мовних питань в Україні, намагаються схилити громадську думку то в один бік, то в інший. Так, Б. Ажнюк, досліджуючи питання мовної політики і верховенства права, справедливо стверджує, що Україна успадкувала деформовану мовну ситуацію, спричинену примусовою асиміляцією українців в умовах тривалих періодів бездержавності української нації та поділів українських земель. Нормалізація мовної ситуації в Україні можлива за умови створення ефективних механізмів її здійснення органами виконавчої влади та органів місцевого самоврядування [2, с. 42].

В. Мамутов стверджує, що тільки російська мова здатна вивести Українську державу до соціально-економічних висот, що штучне витіснення російської мови згубне негативними наслідками для інтелектуального потенціалу України [9].

Б. Тернопільський, розглядаючи правові засади мовної політики, порівнюючи законодавства Російської Федерації, Франції, Польщі, країн Балтії, дійшов висновку, що Україна - чи не найдемократичніша держава світу щодо забезпечення мовних прав своїх громадян. А пробуксовування в реалізації мовного законодавства України зумовлюється тим, що в державі досі не створено спеціального державного органу, який виробляв би стратегію й тактику мовного планування, здійснював би мовну політику [17].

О. Ткаченко, аналізуючи українську мову в правовому полі України, зазначає, що мовна ситуація та мовна політика в Україні має низку проблем. ".ми керуємося лише ст. 10. Конституції України та Законом УРСР "Про мови." 1989 р. У Верховній Раді четвертого скликання було зареєстровано 15 законопроектів, якими передбачено надання російській мові статусу офіційної, тобто другої державної, і лише два - щодо захисту існуючого конституційного статусу мови титульної нації" [16, с. 494].

Мета роботи - проаналізувати чинні законодавчі акти нашої держави щодо мовної політики та визначити відповідні кроки в державному управлінні.

Правові норми, що регулюють порядок застосування мов в Україні, містять Конституція України [1], Закон України "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 р., Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р., а також інші законодавчі акти, зокрема закони України "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 р., "Про освіту" в редакції від 23 березня 1996 р., "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 р., "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р., "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 р., "Про видавничу справу" від 5 червня 1997 р., "Про рекламу" від 3 липня 1996 р., "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" від 16 листопада 1992 р. зрештою "Закон про мови."(1989), постанова Кабінету Міністрів від 2 жовтня 2003 р. "Про затвердження програми розвитку і функціонування української мови на 2004 - 2010 роки" Концепція державної мовної політики в Україні (проект 2006) [Там само].

За ст. 10 Конституції України, "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

В Україні також "гарантується вільний розвиток, використання і захист (курсив наш. - Г.Є.) російської, інших мов національних меншин України". Отже, право на захист для державної мови Конституцією України не передбачено. Однак сучасна мовна ситуація переконливо свідчить про доцільність і невідкладність прийняття законів та інших нормативно-правових актів, здатних захистити саме українську мову, а також про необхідність розроблення механізму їх реалізації.

Конституція визначає обов'язковим володіння державною мовою для Президента України (ст. 103), для суддів судів загальної юрисдикції (ст. 127) та суддів Конституційного Суду України (ст. 148), але на превеликий жаль, не поширює цю вимогу на народних депутатів (курсив наш. - Г.Є.), оскільки депутати не тільки обранці народу а й виразники державної (тобто національної) політики. Украй прикро, що народні обранці не гребують користатися цією прогалиною у вітчизняному законодавстві. Як зауважує А. Загнітко, "це найбільш парадоксально, оскільки саме державні органи мали б гарантувати неухильне використання української мови, сприяти впровадженню її у державницькі структури" [5; 8]. Погодимося з науковцем, оскільки в європейському та й світовому державотворчому просторі така ситуація не тільки парадоксальна, а навіть абсурдна. Важко, наприклад, уявити американського конгресмена, який не знає англійської (хоча США держава поліетнічна), чи члена французького Сенату, який не володіє французькою. Чистоту мовного потоку українських депутатів, національно-духовну небезпеку цього питання неодноразово досліджували фахівці-мовники А. Погрібний [11], І. Фаріон [18] та ін.

Коли депутати Верховної Ради України з парламентської трибуни виголошують промови російською, це свідчить про нерозуміння ними державотворчої функції української мови. Адже не підлягає сумніву, що реальне утвердження української мови як мови державної є одним із "важливих чинників (гарантій) реального перетворення України з