Ст. 10 Конституції України також встановлює, що порядок "застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом". Недосконалість національного законодавства виявляється в тому, що на сьогодні відповідного закону й досі не прийнято. У незалежній Україні залишається чинним Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 р.

На час його прийняття це був дійсно прогресивний нормативно-правовий акт, в якому українська мова визначалася як один з вирішальних чинників національної самобутності Українського народу, за українською мовою було закріплено статус мови державної. Хоча з моменту прийняття до цього Закону і вносилися певні корективи (остання - 6 березня 2003 р.), але більшість його норм не відповідає сучасним вимогам. Зокрема, ст. 14 встановлює, що "офіційні документи, які посвідчують статус громадянина, - паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про одруження, а також документи про смерть особи виконуються українською й російською (курсив наш. - Г.Є.) мовами. До чого на поточному етапі в документах державного зразка робити запис саме російською, а не, приміром, англійською, французькою чи іншою мовою міжнародного спілкування, - не зрозуміло.

Не скасовані навіть цілком застарілі положення Закону, на кшталт таких, які стосуються вже неіснуючої держави, - Радянського Союзу: "документація про вибори народних депутатів СРСР подається до

Центральної виборчої комісії російською мовою" (ст. 16).

Необхідність та наукове обґрунтування нового закону про мову подає І. Лопушинський [11], який вперше аналізує зареєстровані у Верховній Раді проекти (їх аж 13) закону про статус мов в Україні. Аналіз наявних у Верховній Раді законопроектів про мови свідчить, що одні з них (Урядовий, на жаль, відкликаний; народних депутатів П. Мовчана та К. Ситника; народного депутата І. Юхновського) спрямовані на утвердження державного статусу української мови, інші (П. Порошенка та В. Короля; Л. Черновецького та ін.) - на практичне витіснення української мови зі сфери державного управління.

Усі наведені законопроекти обговорювалися на шпальтах вітчизняних газет. В. Німчук висловив занепокоєння щодо обговорюваних проектів і зазначив, що проект "О. Мороза робить замах на конституційні засади державного устрою України, створює передумови для суспільної дезінтеграції, зокрема виробничої та адміністративної, регіонального сепаратизму і розколу України" [10]. Погодимось з автором, оскільки в багатьох законопроектах не враховано ні численних утисків української мови в минулому, ні наукових прогнозів, а головне - наукового обґрунтованої доцільності сучасної мовної стратегії.

Отже, прийняття нового закону, здатного належним чином врегулювати мовне питання в Україні, зумовлене шістнадцятирічним терміном розбудови незалежної Української держави, еволюцією суспільної свідомості, зростанням духовних потреб національної еліти та іншими важливими факторами - вкрай необхідне (курсив - Г.Є.).

Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. було прийнято у справі за поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також використання української мови в навчальному процесі в системі освіти.

Згідно з цим рішенням, державною (офіційною) мовою є "мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя". У першу чергу, це сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо).

На думку суддів Конституційного Суду, той факт, що статус державної мови Конституція України надала українській мові, "повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції - нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі".

Оскільки Конституційний Суд не повноважний займатися законодавчою діяльністю, а лише тлумачить норми законів, у своєму рішенні судді не обминули увагою того положення, що "поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України".

Є цікавою окрема думка стосовно цього рішення судді Конституційного Суду України О. Мироненка, який наполягає на тому, що правове регулювання сфери функціонування української мови, захисту мов тощо має бути обережним, делікатним, відбуватися суворо у рамках Конституції України, - з урахуванням реального національно-етнічного плюралізму, верховенства природного права, за переваги цивільно-правових заохочувальних позитивних норм, які б формувалися шляхом правотворення в реальному житті. При цьому не усуваються й примусові норми, особливо щодо відповідальності за приниження, зневажання, умисне спотворення будь-якої мови, за посягання на права особи за мовними ознаками тощо.

Досить розгорнуто викладено вимоги щодо використання мов у Законі України "Про телебачення і радіомовлення". Ст. 10 цього Закону встановлює, що:

телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою;

у разі компактного проживання на певній території національних меншин, допускається здійснення мовлення також їхньою мовою;

є обов'язковим дублювання іншомовних фільмів та інших програм державною мовою;

у загальнонаціональному масштабі частка добового ефірного часу, коли мовлення ведеться українською,