Чинна система цивільного контролю передбачена Законом "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави" від 19 червня 2003 р. [1], яка мала забезпечити захист національних інтересів, прав і свобод людини у сфері цивільно-військових відносин, містить недоліки, які ускладнюють практичне застосування його норм. Серед них:

занадто узагальнений характер повноважень органів державної влади у сфері здійснення демократичного цивільного контролю, їх компетенцію в основному обмежено конституційними повноваженнями;

відсутність дієвих механізмів громадського контролю, його сферу зведено до отримання інформації від правоохоронних органів, проведення наукових досліджень, громадської експертизи законодавства та права виступу зі своїми пропозиціями через суб'єктів законодавчої ініціативи;

не визначено перелік правоохоронних органів, а запропоновані критерії вносять більше плутанини, ніж роз'яснення;

дисбаланс парламентського та президентського контролю: конституційна реформа звузила коло самостійних повноважень Президента України до призначення та звільнення з посад вищого командування правоохоронних органів, вживання заходів щодо припинення діяльності спроб використання правоохоронних органів для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності, - доцільним видається деталізація контрольних повноважень Президента України над діяльністю правоохоронних органів.

Щодо підзаконних нормативно-правових актів, а саме наказу МОН України "Про затвердження Положення про громадський контроль за проведенням в Україні зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів і зарахуванням до вищих навчальних закладів" від 1 квітня 2008 р. № 284, то слід звернути увагу, на визначення громадського контролю за проведенням зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів і зарахуванням до вищих навчальних закладів здійснюється з метою забезпечення їх відкритості та прозорості, широкого та об' єктивного інформування громадськості про їхній перебіг. Громадський контроль безпосередньо здійснюється громадськими спостерігачами, які делегуються громадськими організаціями, засобами масової інформації, а також батьківськими комітетами, піклувальними радами навчальних закладів. У даному випадку підзаконний нормативно-правовий акт серед переліку суб'єктів громадського контролю не називає громадян України та осіб без громадянства, іноземців, що, на думку автора, є порушенням прав та свобод людини і громадянина.

Таким чином, слід погодитись з думкою Б. Бор'яна, що громадський контроль не можна обмежувати тісними рамками закону. Громадська думка та громадське обурення мають більш реальну дію, ніж інші види контролю. Оцінка та критика дій або діяльності окремих громадян у суспільному та приватному житті з боку громади заподіює значно більший ефект, і понад усе - усередині власного класу [3, с. 20]. Наведену характеристику громадського контролю слід визнати його широким розумінням. Дійсно, такий підхід до громадського контролю насамперед поширений у побуті.

На думку В. Гаращука, до громадського контролю відносять контроль з боку різних громадських формувань (або угруповань) - профспілок, трудових колективів, партій, рухів, фондів та інших утворень. Дехто до нього відносить і контроль з боку громадян [4, с. 169].

На сьогодні серед науковців-юристів склались дві протилежні думки стосовно належності парламентського контролю, а отже, і його правової природи. До першої групи можна віднести дослідників, переважно це вчені-адміністративісти та фахівці в галузі теорії держави та права, які відносять парламентський контроль до системи державного контролю. Так, О. Андрійко, розглядаючи проблему державного контролю у сфері виконавчої влади, виділила президентський, парламентський, судовий контроль та прокурорський нагляд як складові елементи даної системи [2, с. 15]. Інший дослідник державного контролю В. Шестак дав свою класифікацію, при цьому вочевидь, поклавши в основу поділ сфери контролю, а також урахувавши появу нових інституцій: парламентський контроль; президентський контроль; адміністративний контроль; судовий контроль; конституційний контроль; контроль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за дотриманням прав людини; фінансовий контроль; прокурорський нагляд; контроль Центральної виборчої комісії за дотриманням виборчих прав громадян; кадровий контроль Вищої ради юстиції; інформаційний контроль Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення [8, с. 10-11].

Друга група дослідників включає парламентський контроль у сферу громадського контролю. В. Речицький, пропонуючи встановити нормативну базу для існування дієвого громадського контролю в нашій державі, включає до його складу парламентський та позапарламентський контроль: контроль об'єднань громадян, громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, що проживають в Україні [7, с. 110]. Більш розширене тлумачення громадського контролю дає О. Зеленцов. До нього входять контроль з боку парламенту і місцевих виборних органів, контроль народу, контроль з боку політичних партій (правлячих та опозиційних) і об'єднань громадян, контроль з боку засобів масової інформації та контроль громадської думки. Разом з цим діяльність омбудсмена, на думку дослідника, становить окремий різновид несудових форм контролю за діяльністю виконавчої влади, до яких крім політичного та контролю омбудсмана входить ще й адміністративний контроль [5, с. 8 - 64].

Зупинимось на