Форма правління в зарубіжних країнах

Форма правління є комплексним конституційно-правовим інститутом і становить систему вищих органів державної влади та спосіб (порядок) їхньої взаємодії. Таким чином, коли ми говоримо про форму правління, йдеться не тільки про республіканський або монархічний лад, а й про конкретний тип кожного з них: президентську, напівпрезидентську, парламентарну та іншу республіки; абсолютну, дуалістичну, парламентську монархію.

Форма правління завжди була і залишається стрижневим елементом конституційного устрою і питанням фундаментального історичного вибору для кожної нації, тому що вибір форми правління визначає багато в чому русло всього подальшого політичного розвитку, а часто й долю демократії на цілу історичну епоху.

Форма правління як комплексний конституційно-правовий інститут існує і визначається в єдності юридичної та фактичної конституцій, тобто формальних і конвенціональних конституційно-правових норм, які можуть дуже часто прямо суперечити одна одній, причому в цьому випадку провідна роль належить фактичній конституції.

У переважній більшості зарубіжних країн є одноособовий глава держави, правове становище якого залежить від форми правління країни. У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правове становище якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх панує (обмежено або абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. Монархова прерогатива навіть у парламентарних монархіях пронизує всю державну систему; усе державне управління здійснюється від імені монарха. Влада монарха спадкова, вона переходить від одного представника царюючого дому (династії) до іншого у встановленому законом порядку.

Прерогатива монарха є своєрідним конституційним резервом, що може бути використаний у критичних випадках. Роль монарха в державному управлінні суспільством номінальна, сфера його дискреційних повноважень досить невелика. Відомий англійський державознавець XIX ст. У. Беджгот говорив, що монарх має право радити, право заохочувати й право попереджати. Самі по собі ці повноваження досить вагомі, особливо тоді, коли монарх є неабиякою особистістю. У гострих політичних ситуаціях "спляча" прерогатива монарха може бути "гальванізована". Так, англійська корона майже три століття не користується своїм правом абсолютного вето, але це право не скасоване і може бути використане за надзвичайних обставин. Прерогатива монарха є своєрідним конституційним резервом, що може бути використаний у критичних випадках.

У післявоєнний період у низці випадків монархія була ліквідована конституційним шляхом (Італія, Індія, Гана, Пакистан, Нігерія, Кенія, Сьєрра-Леоне), при цьому в названих країнах установлення республіканської форми правління було зумовлено серйозними політичними передумовами. У багатьох випадках ліквідація монархії була результатом переворотів (Єгипет, Ірак, Ємен, Афганістан, Ефіопія) або революцій (Болгарія, В'єтнам, Албанія, колишня Югославія, Угорщина, Румунія).

Основними ознаками абсолютної монархії є:*

відсутність документів конституційно-правового характеру, а також органів, що обмежують компетенцію монарха;*

ліквідація або повний занепад представницьких установ;*

юридично необмежена влада монарха;*

наявність у розпорядженні монарха постійної армії, поліції, розгалуженого бюрократичного апарату;*

влада в центрі й на місцях належить уже не великим феодалам, а чиновникам, призначуваним монархом. Причому центральна бюрократія відтісняє феодалів від безпосереднього здійснення влади й на місцях.

Конституційна монархія – форма правління, за якої влада монарха значно обмежена представницьким органом, що визначається затверджуваною ним конституцією, змінити яку монарх не має права.

Парламентська монархія характеризується такими ознаками:*

уряд формується із представників партії або партій, що

перемогли на виборах у парламент;*

лідер партії, що володіє більшістю депутатських місць, стає главою уряду;*

у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично символічна;*

законодавчі акти приймаються парламентом;*

уряд відповідальний тільки перед парламентом.

Дуалістичних монархій у сучасному світі практично немає. Тільки Йорданія, Марокко, Таїланд і Непал мають деякі риси такої монархії. Цей різновид монархії, характеризуючись подвійністю державної влади, має такі ознаки:*

уряд формується монархом незалежно від партійного складу парламенту;*

уряд формально несе подвійну відповідальність – перед монархом і парламентом, але реально підкоряється, як правило, волі монарха;*

монарх при цьому виражає інтереси феодалів, а парламент – інтереси буржуазії та інших верств населення;*

у країні створюється і діє двопалатний парламент, причому нижня палата обирається населенням за куріальною системою, а всі або частина депутатів верхньої – призначаються монархом;*

глава держави наділений правом законодавчої ініціативи.

Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині з 1871 по 1918 p., а також у монархії Габсбургов (з 1867 по 1918 p.). Прийнято вважати, що дуалістична монархія відбиває процес переходу від абсолютизму до демократичної форми устрою в державі.

Республіканська форма правління склалася тільки в Новий час, її утвердження було одним із результатів буржуазних революцій кінця ХVІІІ ст. Республіка з погляду прихильників природного права й прихильників ліберальних ідей виступає як закінчена у формально-юридичному значенні, найбільш прогресивна й демократична форма правління.

Усі республіканські конституції, крім комуністичних, можна вибудувати у своєрідний безперервний "ланцюжок", що становить плавний, поступовий перехід від форми "чистого" парламентаризму до іншої крайньої суперпрезидентської форми. Цей "ланцюжок" має більше "ланок", ніж є в традиційній класифікації. Формально-юридичним (головним) критерієм місця конституції в цьому "ланцюжку" є співвідношення ролей і статусу парламенту, президента й уряду: незалежність президента, характер і напрям відповідальності уряду, обсяг повноважень парламенту. Як додатковий можна взяти ті самі показники, розглянуті крізь призму складної конституційної практики.

Відповідно до цих критеріїв у новітніх конституціях можна виокремити шість основних республіканських форм правління (шість типів республіки). Ці типи вибудовуються в "ланцюжку" в такій послідовності:*

суто парламентська республіка;*

"гібридна" парламентська республіка ("чвертьпрезидентська");*

напівпрезидентська республіка;*

"гібридна" президентська республіка;*

суто президентська республіка (західного та східного підтипів);*

суперпрезидентська республіка.

Усі шість названих конституційних моделей є саме типами, тому що представлені далеко не одиничними прикладами серед усіх чинних конституцій.

Зупинимося тепер на сутності й формально-юридичних ознаках кожної з форм, закріплених у новітніх конституціях. Перша республіканська форма – суто парламентська. Парламентські республіки нині існують у ФРН, Італії, Швейцарії. Ця форма правління закріплюється й у новітніх конституціях (конституції Угорщини в редакції 1989–1990 pp., Чехії 1992 p., Словаччини 1992 р. й Естонії 1992 p.).

Наведемо формально-юридичні ознаки "чистого" парламентаризму, відображено в конституціях:*

президент республіки наділяється статусом глави держави (п. 1 ст. 54 Конституції Чехії 1992 р., ст. 77 Конституції Естонії 1992 р., п. 1 ст. 101 Конституції Словаччини 1992 p.), чим, по суті, фактично й вичерпується опис ролі президента в системі органів державної влади;*

президент республіки обирається не народом, а парламентом, а іноді – особливим органом, що включає членів парламенту й представників низки інших органів (ч. 2 ст. 54 Конституції Чехії, п. 2 ст. 101 Конституції Словаччини, ст. 79 Конституції Естонії, параграф 29 Конституції Угорщини);*

президент не несе відповідальності за дії, пов'язані з виконанням своїх функцій (ч. З ст. 54 Конституції Чехії), відступ від цієї норми в Угорщині, Словаччині й Естонії видається нелогічним;*

президент республіки має право розпускати парламент або одну з його палат у суворо визначених конституцією випадках (п. "в" ст. 64 Конституції Чехії, п. "д" ст. 102 Конституції Словаччини) або оголосити позачергові парламентські вибори (п. З ст. 78 Конституції Естонії);*

найважливіші акти президента республіки, крім дій щодо призначення уряду, промульгації законів і низки особистих ініціатив, вимагають контрасигнації прем'єр-міністром або іншим відповідним членом уряду (ч. 3 ст. 63 Конституції Чехії, абзац 2 параграфа 30 Конституції Угорщини);*

знову сформований уряд затверджується парламентом і є відповідальним виключно перед ним (ст. 68 Конституції Чехії, параграф 33 Конституції Угорщини, ст. 113 і 116 Конституції Словаччини, ст. 89, 94 Конституції Естонії);*

уряд проголошується вищим органом виконавчої влади (ст. 108 Конституції Словаччини, ст. 86 Конституції Естонії, ст. 67 Конституції Чехії);*

закріплюється вирішальна роль прем'єр-міністра у визначенні персонального складу уряду (абзац 2 і 5 ст. 68 Конституції Чехії, ст. 111 Конституції Словаччини).

Таким чином, у суто парламентарній республіці роль президента в державних справах украй незначна, уся виконавча влада перебуває в руках уряду (точніше його глави), парламент формально займає панівне становище, але й він часто підкоряється уряду, будучи пов'язаним із ним партійними узами.

У парламентській республіці діяльність уряду завжди має партійний характер. Це означає, що політичні партії ставлять своєю метою не лише входження до парламенту у результаті виборів, а й одержання міністерських портфелів. Отже, уряд здійснює погоджену політику або найбільшої парламентської партії, або коаліції партій (парламентської більшості). Він залишається при владі доти, доки має підтримку з боку цієї більшості. Цією обставиною обумовлений парламентський контроль над урядом. Населення країни також має можливість контролювати діяльність уряду. По-перше, жителі держави отримують відомості про урядові заходи із засобів масової інформації, по-друге, на підставі таких відомостей складається громадська думка, що набуває втілення під час виборів. Політична партія або блок, чий курс не був схвалений виборцями, не одержує парламентських мандатів і, відповідно, не може претендувати на одержання постів в уряді країни.

Другу республіканську форму правління можна назвати "гібридною" парламентарною або, для наочності, "чвертьпрезидентською". Ця форма за більшістю ознак збігається із суто парламентарною,