крім такого важливого моменту, як спосіб обрання президента республіки. Президент обирається загальним голосуванням громадян, що забезпечує йому досить значну незалежність від парламенту й de facto істотнішу роль у державно-політичному житті, ніж та, на яку він міг би розраховувати у суто парламентарній системі, де коло конституційних повноважень у глави держави зовсім ідентичне. Якщо в парламенті точиться "війна" між дрібними партіями, у президента ще є простір для маневру, але якщо там панує одна партія або згуртована коаліція, а отже, з'являється сильний уряд, роль президента буде різко падати. Таким чином виникає суперечність між сильною демократичною легітимністю президента і слабкою владою, наданою конституцією. Виникає дуалізм виконавчої влади і трикутник владних структур: президент – уряд – парламент. Така форма правління закршлена У конституціях Литви 1992 p., Болгарії 1991 p., Словаччини 1991 p., вже давно існує, наприклад, у Фінляндії.
Третя форма правління – напівпрезидентська – поширена у новітніх конституціях. У її основі лежить принцип: сильний президент – сильний уряд – сильний парламент, хоча президент, як правило, є сильнішим за двох останніх. Дуалізм виконавчої влади за цієї форми найбільш відчутний і послідовний.
Напівпрезидентську форму правління закріплюють новітні основні закони таких далеких одна від одної країн, як Польща ("Мала конституція" 1992 p.), Хорватія, Румунія, Монголія, Алжир, Гвінея, Мавританія, Габон, Намібія, Фіджі.
У конституційно-правовому аспекті напівпрезидентська республіка має такі особливості:–
президент республіки, як і за двох попередніх форм є главою держави, але не виконавчої влади, однак зовсім інакше (і досить характерно) визначаються роль і функції президента – він є "гарантом національної незалежності, єдності та територіальної цілісності" (ст. 80 Конституції Румунії 1991 p.), "стежить за дотриманням конституції, стоїть на варті суверенітету й безпеки держави, дотримання міжнародних договорів" (ч. 2 ст. 28 "Малої конституції" Польщі 1992 p.), "забезпечує послідовність і єдність Республіки й нормальне функціонування державної влади" (ст. 94 Конституції Хорватії 1990 p.), "забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади" (це формулювання з Конституції Франції 1958 р. відтворюють новітні основні закони більшості франкомовних країн Африки);–
президент може скликати засідання уряду й головувати на них (ст. 87 Конституції Румунії, ст. 38 "Малої конституції" Польщі, ст. 102 Конституції Хорватії);–
президент має право "сильного" вето, подолати яке можна лише кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту (ч. 1 ст. 33 Конституції Монголії, ст. 18 "Малої конституції" Польщі);–
президент може самостійно призначати референдум (ст. 98 Конституції Хорватії, ст. 90 Конституції Румунії, новітні конституції всіх франкомовних країн Африки);–
парламентський мандат, як правило, не може поєднуватися з міністерським портфелем.
В окремих випадках конституція прямо встановлює по-двійну відповідальність уряду – перед парламентом і президентом (Конституція Хорватії 1990 p., Мадагаскару 1992 р.), але в більшості випадків така відповідальність у напівпрезидентських республіках мається на увазі й здійснюється на практиці.
Як і за парламентарних форм правління президент наділений правом розпускати парламент, що в умовах напівпрезидентської республіки набуває вже іншого змісту, так само як і інститут контрасигнатури деяких актів президента главою або іншим членом уряду – контрасигнатура має в цьому випадку скоріше формальний характер.
У цілому в напівпрезидентській республіці парламентарні й президенціалістські засади врівноважують одна одну, хоча на практиці в країнах "третього світу" все може виглядати зовсім інакше.
У наступній за напівпрезидентською формі правління президенціалістські начала мають, безумовно, визначальний характер. "Гібридну" президентську республіку можна назвати своєрідною пародією на напівпрезидентську республіку. Якщо в другій більш або менш успішно співіснують суперечливі принципи (елементи) парламентарної та президентської систем, то в першій "вкраплення" парламентаризму виглядають протиприродно і безглуздо, вони скоріше послабляють вищий представницький орган, тому що слугують підставою для можливого його розпуску.
Таким чином, для "гібридної" президентської республіки характерний незбіг суто президентського змісту й непослідовно президентської форми. При цьому конкретні приклади "гібридної" президентської республіки вирізняються більшою своєрідністю. Першим варіантом такого типу республіки є Російська Федерація за Конституцією 1993 р.
За зовнішніми ознаками установлена цією Конституцією система нагадує сильно викривлену у бік президента напівпрезидентську республіку. Справді, президент Росії є главою держави, тоді як виконавчу владу за Конституцією здійснює уряд Російської Федерації. Голова уряду затверджується за поданням президента нижньою палатою парламенту, що може висловити вотум недовіри уряду, що, правда, не спричинить його відставки без згоди на те президента. У разі повторного висловлення недовіри уряду протягом трьох місяців нижньою палатою президент повідомляє про відставку уряду або розпускає нижню палату парламенту.
Отже, формально ситуація нагадує конституційну практику типової напівпрезидентської республіки. Але насправді все не так. У більшості напівпрезидентських республік процедура призначення уряду побудована так, що якщо перша пропозиція від президента не проходить (тобто запропонований ним уряд не затверджується), парламент одержує повну можливість самостійно сформувати уряд відповідно до розміщення в ньому політичних сил, і, поки цей уряд буде користуватися парламентською довірою, президент не зможе його позбутися. У російській Конституції 1993 р. подібного положення немає. Якщо нижня палата відмовляється три рази підряд затвердити запропоновану президентом кандидатуру голови уряду (не уряду в цілому з програмою, як у напівпрезидентських республіках), президент навіть не може, а зобов'язаний розпустити нижню палату. Президент Російської Федерації може згідно з ч. 2 ст. 117 Конституції оголосити про відставку уряду. За такого розкладу неважко уявити, хто реально буде контролювати уряд – дуалізм виконавчої влади долається фактично на користь президента. Безроздільно контролюючи виконавчу владу, президент за Конституцією "забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади" (ч. 2 ст. 80), формально перебуваючи поза системою поділу влади, пануючи над всією владою. Крім того, президент Російської Федерації "відповідно до Конституції Російської Федерації і федеральних законів визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики" (ч. З ст. 80 Конституції РФ), що не має аналога в жодній з новітніх конституцій, включаючи суперпрезидентські.
Другий варіант "гібридної" президентської республіки представляє форма правління в Замбії (раніше випробувана в Кенії та інших африканських країнах), установлена Конституцією 1991 р. Суть її полягає в тому, що президент є главою держави і главою виконавчої влади, безпосередньо очолюючи уряд (кабінет міністрів), а поста прем'єр-міністра немає. Однак уряд несе солідарну відповідальність перед парламентом і у випадку винесення вотуму недовіри повинен бути відправлений президентом у відставку. У свою чергу президент може розпустити парламент. Цікаво, що члени кабінету міністрів повинні бути депутатами парламенту.
На перший погляд може навіть здатися, що в цій схемі багато від парламентаризму. Насправді така "парламентська відповідальність" є повною фікцією, оскільки курс уряду одноособово визначає його "незмінний" глава – президент.
Нарешті, третій варіант "гібридної" президентської республіки репрезентує конституційна система Киргизстану відповідно до Конституції 1993 р. Форма правління в Киргизії в основних рисах нагадує суто президентську. Відмінність лише в тому, що відповідно до Конституції президент у цій країні є главою держави, тоді як уряд є вищим органом виконавчої влади. Згідно з ч. 1 ст. 72 Конституції Киргизії роботу уряду контролює президент, який має право головувати на засіданні уряду. Уряд не несе відповідальності перед парламентом, а тільки "підзвітний" йому. Президент призначає прем'єр-міністра та всіх членів уряду за згодою парламенту й у тому самому порядку звільняє їх з посади, що формально має сприяти відносній незалежності уряду від президентської влади. Самостійність уряду в цій країні не може вийти за рамки вирішення оперативних господарських питань. Отже, відмінність системи влади в Киргизії від суто президентської полягає у формі, а не в суті.
Наступна республіканська форма правління – суто президентська. У сучасному світі вона має два типи: західний ("класичний") і відносно новий східний.
Відповідно до західного типу президент є главою виконавчої влади, за поодинокими винятками немає постів прем'єр-міністра й можливості розпуску вищого законодавчого органу. Немає також уряду як організаційно відособленого від президента органу й інституту політичної відповідальності вищої державної адміністрації. Режим поділу влади виражений з найбільшою послідовністю. Яскравим прикладом президентської республіки є Сполучені Штати Америки. У фундамент конституційної системи американської держави покладено три основних політико-правових принципи – поділ влади, федералізм і судовий конституційний нагляд.
Серед конституцій, прийнятих після 60-х років XX ст., "класичний" варіант президентської республіки закріплений в основних законах Бразилії 1988 p., Філіппін 1987 p., Колумбії 1991 p., Гватемали й Гондурасу 1985 р.
Однак і в рамках цієї групи зберігається відмінність у підходах до вирішення таких суттєвих питань, як, наприклад, призначення міністрів. Так, відповідно до Конституції Бразилії 1988 p., президент призначає і звільняє міністрів самостійно, а за Конституцією Філіппін 1987 р. президент може робити таке призначення лише за згодою спеціальної Комісії з призначень, що представляє обидві палати Конгресу.
Відповідно до східної версії президенціалізму допускається існування уряду як структурно відособленого органу (кабінет міністрів у Казахстані, Державна рада в Республіці Корея); існує пост "адміністративного" прем'єр-міністра. Однак уряд у