Розглядаючи політичні режими, слід звернути увагу на такий фактор. Чим менш демократичний характер має режим, тим більше подібності в його проявах у різних країнах, і навпаки, чим більше демократичності, тим більше відмінностей. Особливо схожими є тоталітарні режими, незалежно від того, на якому ґрунті вони народжуються: соціалізму або фашизму.

В авторитарних режимах спостерігаємо вже набагато більше розбіжностей. Виокремлюють чотири основних види авторитарних режимів: тиранія, абсолютистські диктатури, військові режими й однопартійні режими.

Тиранія – це режим особистої влади, спрямований на задоволення егоїстичних бажань тирана. Вона гине, як правило, разом зі смертю диктатора.

Абсолютистські диктатури (або династичні режими) відрізняються від тираній тим, що влада організована й здійснюється на основі суворих правил і процедур. Зазвичай влада розподіляється між членами родини монарха, передається в спадок і є легітимною за традицією (Саудівська Аравія, Султанат Бруней, Об'єднані Арабські Емірати).

Військові режими є досить поширеною формою авторитарних диктатур. За деяким даними, це дві третини молодих незалежних держав. Військові можуть управляти державою як прямо, беручи на себе всі функції уряду, так і непрямо, контролюючи цивільний уряд.

Авторитарні однопартійні режими використовують єдину політичну партію як засіб для мобілізації масової підтримки уряду. Однак партія не перетворюється в самодостатню силу, як за тоталітаризму, і конкурує за вплив з іншими центрами влади (армією, церквою, корпораціями).

Усі форми авторитаризму, за винятком династичного правління, не мають легальних механізмів наступності влади. Тому її передання з одних рук в інші здійснюється бюрократичним шляхом, нерідко шляхом переворотів з використанням насильства.

Демократичні режими також мають істотні розбіжності залежно від особливостей соціально-економічного і політичного розвитку країни, національних традицій, релігійних вірувань тощо.

Державний режим як складова форми держави.

Крім належності до того або іншого типу, а також певних форм правління і державного устрою, держави розрізняються своїми режимами.

Під державним режимом розуміється сукупність використовуваних групами, класами або верствами суспільства, що перебувають при владі, способів здійснення державної влади.

Найпоширенішим уявленням про державний режим нині є вищенаведене розуміння його як сукупності засобів, методів, способів або прийомів здійснення державної влади. Це найусталеніший погляд на державний режим.

До нього примикають інші аналогічні, але водночас певною мірою відмінні уявлення. Серед них можна виокремити, наприклад, визначення державного режиму як "конкретного прояву державної організації, що виражається в стані й характері демократії й політичної свободи в суспільстві". У цьому визначенні поняття режиму як процесу здійснення, "прояву" державної влади й організації, доповнюється також посиланням на те, що це "конкретний прояв", що виражається як в "стані й характері", іншими словами, у рівні розвитку демократії, так і у стані (рівні розвитку, ступені гарантованості) політичної свободи в суспільстві.

Іншим, близько пов'язаним із традиційним, визначенням Державного режиму може слугувати розгляд його як системи або сукупності форм, методів, засобів і способів володарювання, "через які державна влада легітимізує своє існування й функціонування".

Поряд з названими визначеннями державного режиму, є й інші, що далеко виходять за рамки традиційних уявлень.

Одним із прикладів такого нетрадиційного розуміння державного режиму є його трактування, яке дає М. Оріу. Він розглядає державний режим не як сукупність методів і способів здійснення державної влади, а як "державний" і "недержавний" стан суспільства. Ототожнюючи, власне кажучи, державний режим із самою державою, а точніше з державним ладом, автор виходить із того, що державний режим є певного роду надбудовою, що встановлюється в міру розвитку суспільства над уже існуючими політичними інститутами. Процес виникнення й розвитку державного режиму розглядається М. Оріу як цілком природний, покликаний до життя тим, що відбувається в суспільстві, особливо на ранніх стадіях його розвитку, процес "політичної централізації".

На думку автора, ті народи, у яких уперше виникає державний режим, є народами, що вже "осіли на землі, мають уже відомі політичні інститути з елементами клієнтури й патримоніальних відносин". У певний період багато "з цих первісних політичних інститутів концентрується або добровільно, або в результаті завоювання, і над ними встановлюється уряд держави".

Концентрація "первісних інститутів і державний режим, що створюється як певна надбудова", на думку М. Оріу, здійснюється в основному тому, що "ці явища викликають зростання політичного суспільства й такі зміни, які вигідні для індивідів, що складають це суспільство".

У міру подальшого розвитку суспільства державний режим, на думку автора, намагається підкорити собі й навіть зовсім знищити всі ті первісні політичні інститути, над якими вія виник як певна надбудова і на основі яких розвивався. "Саме в цей період, – стверджує вчений, – виникає адміністративний режим".

Останній зароджується і розвивається в рамках панівного державного ладу. Головною ознакою адміністративного режиму є те, що він сприяє найбільшому розвитку громадського життя, спонукуючи державну владу зайнятися його поліцейським регулюванням.

Для адміністративного режиму характерна також, за концепцією Оріу, перевага суто цивільного управління над усіма іншими видами управління, включаючи військове; повне домінування адміністративної влади над судовою; прояв усього державного управління у вигляді "цивільної поліції"; адміністративно-поліцейська регламентація всіх "індивідуальних прав і свобод".

Крім державного й адміністративного, М. Оріу виокремлює також конституційний режим. Цей режим має своїм завданням організувати державу у вигляді "моральної особи" шляхом вироблення формальних статутів і шляхом децентралізації суверенітету для досягнення і забезпечення політичної свободи.

На конституційний режим, пояснює автор, слід дивитись як на зусилля, яке робить держава у певний момент своєї історії, щоб надати собі самій статуту моральної особи, аналогічного статуту, який вона надає співтовариствам і асоціаціям у момент їхнього заснування.

В умовах конституційного режиму відбувається певна децентралізація державної влади, що надмірно сконцентрувалася в умовах адміністративного режиму в руках уряду або однієї особи. Доречно навести у зв'язку з цим відоме висловлювання короля Франції Людовіка XVI: "Держава – це я". Процес поділу влади, а разом з ним і децентралізація суверенітету відбуваються суворо в рамках чинного законодавства і спираються на писаний формальний статут, тобто на писану конституцію.

Конституційний режим, робить висновок М. Оріу, виникає не в будь-який момент історії держави, а завжди є в певному співвідношенні з адміністративною централізацією, якій протистоїть як антагоністична сила. Він установлюється або після періоду адміністративної централізації, у вигляді реакції проти останньої (такою, наприклад, є історія Франції і всіх держав континентальної Європи, де конституційний режим установився в XIX ст. як реакція проти адміністративної централізації ХVП і XVIII ст.), або як запобіжний захід, як тільки адміністративна централізація починає набувати загрозливого характеру, перш ніж вона відбувалася з метою перешкодити цьому здійсненню (наприклад, так було в історії Англії).

Як видно з викладеного, розуміння державного режиму М. Оріу, сформульоване ним на початку XX ст., істотно відрізняється від сучасного трактування цього феномену. Те, що автор називає державним, адміністративним і конституційним режимами, власне кажучи, ототожнюється з державним і суспільним ладом на різних етапах розвитку людства. Однак цей підхід, безумовно, має повне право на існування, тому що допомагає глибше й різнобічніше зрозуміти досліджувану матерію. Особливо значимий він був на ранніх стадіях вивчення держави і права, а сьогодні має скоріше історичну, ніж теоретичну та практичну значимість.

У міру розвитку суспільства й накопичення нових знань про державу і право серед юристів – теоретиків і практиків склалося зовсім інше уявлення про державний режим, його поняття, роль у державно-правовому житті та його зміст.

Ідентифікуючи державний режим із системою методів і способів здійснення державної влади, дослідники незмінно розглядають його як найбільш динамічну складову форми держави, що чутливо реагує на найважливіші процеси та зміни, що відбуваються в економічному й соціально-політичному середовищі, зокрема в співвідношенні соціально-класових сил. Державний режим значною мірою індивідуалізує форму держави, визначає її роль у державно-правовому механізмі й соціально-політичну значимість, а також указує на її певну організаційну закінченість.

Без урахування цієї обставини, так само як і без урахування характеру державного режиму, досить важко було б зрозуміти не тільки сутність і зміст, а й соціально-політичну роль і призначення держави, що існує в тій або іншій країні. Досить складно також було б відповісти на питання, чому в деяких державах з монархічною формою правління (сучасна Великобританія, Нідерланди, Швеція та ін.) державний і суспільний лад більш демократичний, ніж в окремих державах-республіках (Німеччина ЗО–40-х років, Чилі 70-х років – періоду володарювання А. Піночета та ін.). Адже якщо дотримуватися формально-юридичного визначення цих форм правління, то все має бути саме навпаки.

Вирішальну роль у встановленні реального характеру форм держави, втім, як і інших складових – атрибутів держави, незмінно відіграє державний режим.

Державний режим не виникає спонтанно.

Він складається й розвивається під впливом цілої низки об'єктивних і суб'єктивних факторів. Серед них найрізноманітніші економічні, політичні, соціальні та інші фактори: характер економіки (централізована, планова, децентралізована, ринкова тощо); рівень розвитку суспільства;