Однак крім них і поряд з ними досить важливу роль у становленні й підтримці певного державного режиму відіграють суб'єктивні фактори. Серед них одним із найважливіших є фактор, який часто називають духом і волею нації або народу.

Категорія "духу і волі" стосовно до націй і народу – досить загальна, досить невизначена й до того ж досить делікатна матерія. Тому що в будь-яких націях і будь-якому народі можна знайти і сильну, непохитну волю (до перемоги, свободи тощо), і безвільність; і волелюбність, і раболіпство; і яскраво виражену цілеспрямованість, і цільову невизначеність; і змішаний із цинізмом егоїзм, і безкорисливий альтруїзм. Однак цією категорією віддавна широко й активно оперують у своїх дослідженнях і філософи, і історики, і соціологи, і юристи. Останні використовують ці категорії як у процесі вивчення держави і права в цілому, так і під час аналізу їхніх окремих атрибутів, включаючи державний режим.

Оперуючи цими категоріями, дослідники намагаються визначити, як впливають дух і воля народу або нації на стан державного ладу, державного режиму й стан суспільства; чи спрямовані вони завдяки своїй активній, цілеспрямованій підтримці на їхнє зміцнення або, навпаки, своїм пасивним, байдужим ставленням мимоволі сприяють їхньому ослабленню; нарешті, чи здатні вони, якщо буде потреба захистити себе не лише від небезпеки руйнування держави і суспільства, що виходить ззовні, а й від аналогічної небезпеки, що виходить від "власть імущих", зсередини суспільства і держави.

Як вихідна теза при цьому незмінно береться положення про те, що які суспільство, нації й народ, які їхні дух і воля, такою в результаті буде й створювана ними держава, а разом з нею і відповідний державний режим.

Аналогічні, досить сумнівні за своєю гуманістичною природою, мілітаристські тиради з метою апологетики військового державного режиму лунали в цей і більш пізні періоди історії людства і від інших авторів. Вони відображали певний суспільний настрій, що побутував у певний період у тій або іншій країні, і в цілому вписувалися в класифікацію державних режимів, яка пропонувалася різними авторами. Справа в тому, що військовому, як, утім, і низці інших режимів, що виступають у "чистому" вигляді, самі по собі або як складові інших, більш загальних режимів майже завжди, за будь-якої класифікації, знаходилось місце.

У вирішенні питання про класифікації державних режимів на різних етапах розвитку суспільства, включаючи сучасний, щоб уникнути можливої при цьому внаслідок складності й суперечливості самого предмета дослідження плутанини, доцільним є з суто навчальною, академічною метою виходити лише з необхідності найбільш загальної класифікації державних режимів, саме з поділу їх тільки на два види – демократичний і недемократичний, або антидемократичний, режими.

Кожний із цих видів залежно від того або іншого етапу розвитку суспільства, сутнісних і змістовних характеристик держави і права, історичних, національних та інших звичаїв і традицій, а також безлічі інших обставин поділяється на підвиди або різновиди.

Наприклад, різновидами антидемократичного режиму є теократичні й деспотичні режими Стародавнього Сходу, поліцейські режими феодальної держави, тоталітарні й авторитарні режими сучасності (фашистські, військово-диктаторські та ін.).

Характерними ознаками демократичного режиму є такі: конституційне проголошення й здійснення соціально-економічних і політичних прав громадян і їхніх організацій, існування політичних (у тому числі опозиційних) партій, виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, офіційне визнання принципу законності й конституційності, принципу поділу влади, існування інститутів представницької й прямої демократії, наявність демократичного законодавства тощо.

Недемократичний режим характеризується ліквідацією або значним обмеженням прав і свобод громадян, забороною опозиційних партій та інших організацій, обмеженням ролі виборних державних органів і посиленням ролі виконавчих органів, зосередженням величезних владних повноважень У руках глави держави або уряду, введенням ролі парламенту та інших органів державної влади до становища суто формальних інститутів.

Логічно завершеним та найнебезпечнішим різновидом недемократичного режиму є фашизм. Фашистський режим як крайня форма авторитарного режиму повністю ліквідував у 30–40-ві роки в кількох західних країнах буржуазно-демократичні права і свободи, знищив усі або майже всі опозиційні організації й установи, висунув на перший план і широко використав терористичні методи правління. Широка соціальна база фашизму створювалася в основному за рахунок дрібної буржуазії, яка прагне влади й багатства, почасти середньої буржуазії й ошуканих прошарків робітничого класу, селянства.

Формування й існування фашистських режимів – це показник різкого загострення соціальних суперечностей усередині суспільства, кризи політичної влади панівної еліти, свідчення того, що вона не в змозі більше забезпечити своє панування, спираючись лише на ліберальні, демократичні методи. Вона змушена під страхом втрати державної влади вдаватися до широкого використання терористичних методів. Яскравим прикладом тому є фашистські режими в довоєнний період у Німеччині й Італії.

Для цих режимів були характерні: поєднання репресивних методів правління з широкою соціальною й політичною демагогією щодо захисту прав незаможних верств; офіційно насаджувані через засоби масової інформації антисемітизм і гоніння інакодумців; приховування антинародної політики за гаслами турботи про свій народ; постійно здійснюване на державному рівні "полювання на відьом" і "всіх інших", не згодних з політикою фашистських лідерів; опора правлячих кіл на армію, поліцію та інші репресивні органи; незаперечна влада вождя – фюрера, дуче, що стали "богами" фашистської Німеччини й Італії; абсолютне домінування виконавчої влади над законодавчою; диктатура виконавчої влади повсюдно під приводом проведення "кардинальних реформ", боротьби за "єдність нації", за встановлення демократії, торжество законності й справедливості; параліч і політична нейтралізація діяльності парламентських структур; заміна представницької влади народу владою кліки, що політиканствує; позбавлення парламенту традиційної компетенції – творити закон.

Згідно, наприклад, із Законом про ліквідацію (подолання) тяжкого становища народу й держави, прийнятим 24 березня 1933 р. у Німеччині, вся законодавча діяльність була фактично закріплена за урядом. Він наділявся повноваженнями приймати будь-які закони без будь-якої санкції парламенту (рейхстагу). При цьому допускалося, що такі закони могли й не відповідати Конституції. Міжнародні договори не потребували більше ратифікації парламенту. Канцлер наділявся виключними прерогативами на розробку й внесення на розгляд уряду проектів законів. Останні набирали чинності наступного дня після їхнього затвердження.

Донедавна в нашій країні та за кордоном розгляд особливостей фашистського режиму взагалі й державно-правових проблем фашистської Німеччини зокрема, так само як і в інших тоталітарних державах, вважався справою виключно істориків і даниною історії. Однак пожвавлення останнім часом неонацистських елементів у Німеччині, праворадикальних об'єднань в інших країнах, розпалювання "фашистських" і "навколофашистських" пристрастей у Росії свідчать про те, що пильна увага до цієї тематики – це не лише данина трагічній німецькій історії.

ЛІТЕРАТУРА

Публікації нормативних документів

1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.

2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с.

3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.

4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с.

6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с.

6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с.

7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с.

8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с.

9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с.

10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с.

11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.