Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент







Типологія держав: підстави, різні підходи

Типологія держав: підстави, різні підходи

План

1. Типологія держав: підстави, різні підходи

2. Поняття і структура форми держави

3. Форма державного правління та її різновиди

4. Форма державно-територіального устрою та її різновиди

5. Державно-правовий (політичний) режим та його різновиди

Різноманітність держав, що мали місце в історії людства та існують нині, потребує їх певної впорядкованості, тобто класифікації за типами, які розглядають як взяті в сукупності найбільш загальні риси різних держав, систему їх найважливіших властивостей, що породжуються відповідною епохою і характеризуються загальними суттєвими ознаками.

До останнього часу питання типології держав розглядалося, як правило, з позиції формаційного підходу, сутність якого полягає в тому, що в основу класифікації держав покладена категорія суспільно-економічної формації, яка ґрунтується на тому чи іншому способі виробництва і відображає співвідношення базису й надбудови, мету, завдання та функції держави з позиції її соціального призначення.

Представники цього підходу (К. Маркс, Ф. Енгельс) за цим критерієм виділяють такі типи держав:*

рабовласницький;*

феодальний;*

буржуазний;*

соціалістичний (ідеї цього типу держави на практиці не були цілком реалізовані в жодній країні).

Переваги формаційного підходу:

1) продуктивна сама ідея поділяти держави на основі соціально-економічних факторів, що, справді, дуже істотно впливають на суспільство;

2) він показує поетапність, природно-історичний характер розвитку держави. Джерело розвитку держави замкнуте, на думку представників цієї теорії, у самому суспільстві, а не поза ним. Зміна одного типу іншим — процес об'єктивний, природно-історичний. У цьому процесі кожний наступний тип держави має бути історично більш прогресивним, ніж попередній.

Недоліки:

1) такий підхід багато в чому однолінійний, характеризується зайвою запрограмованістю, у той час як історія різноманітна і далеко не завжди вписується в накреслені для неї схеми;

2) недооцінюються духовні фактори (релігійні, національні, культурні тощо), які часом можуть дуже істотно впливати на природу тієї або іншої держави.

Прихильники цивілізаційного підходу (А. Тойнбі, П. Сорокін, О. Шпенглер, М. Вебер) у співвідношенні держави і соціально-економічного устрою враховували духовно-культурні фактори суспільного розвитку. В основу типології держав за цим критерієм покладається досягнутий тими чи іншими народами рівень цивілізації.

Зокрема, на думку А. Тойнбі, цивілізація — це замкнутий і локальний стан суспільства, що відрізняється спільністю релігійних, етнічних, географічних та інших ознак. Відповідно до них виділяють такі цивілізації: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську тощо.

Цивілізація — соціокультурна система, яка охоплює як соціально-економічні умови життєдіяльності суспільства, так і етнічні, релігійні його основи, ступінь гармонізації людини й природи, а також рівень економічної, політичної, соціальної й духовної свободи особистості. Отже, кожна цивілізація надає стійку спільність усім державам, які існують у її рамках, що і дає змогу здійснити їх класифікацію.

Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні й вторинні. До первинних належать держави — давньосхідна (Єгипет, Вавилон, Бірма тощо), еллінська (Афіни, Спарта), римська, середньовічна. До вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Переваги цивілізаційного підходу:

1) враховуються певні духовні фактори, які є суттєвими в тих або інших конкретно-історичних умовах;

2) у зв'язку з розширенням діапазону духовних критеріїв, що характеризують саме особливості тих або інших цивілізацій, утворюється більш заземлена (географічно адресна) типологія держав.

Недоліки:

1) недооцінюються соціально-економічні фактори, що найчастіше визначають політику конкретної країни;

2) виділяючи велику кількість ідеально-духовних факторів як ознак цивілізацій, автори, по суті (вільно або мимоволі), дали типологію не стільки держави, скільки суспільства. Держава має свою природу і характеризується власними параметрами, які не збігаються з критеріями суспільства як більш широкого й місткого поняття.

Німецький політолог Р. Дарендорф (за методами здійснення влади поділяє всі держави на демократичні та антидемократичні) стверджує, що в результаті поступової демократизації суспільство класової боротьби стає суспільством громадян, в якому створена для всіх основа, що і робить можливим цивілізоване суспільне буття.

Заслуговує на увагу типологія держав за ставленням до релігії, її прихильники виділяють такі типи держав — світські, клерикальні, теократичні та атеїстичні.

Поняття і структура форми держави

Форму держави визначають як порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні. Тому її структуру становлять три взаємопов'язаних елементи: форма державного правління, форма державно-територіального устрою та форма державно-правового (політичного) режиму.

Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні.

За формою правління розрізняють:*

монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово та передається у спадщину;*

республіки — верховна державна влада здійснюється органами, що обираються населенням на певний строк.

Форма державно-територіального устрою — це спосіб поділу території держави на складові та порядок співвідношення влади між ними і державою в цілому. За формою устрою розрізняють:*

унітарну державу, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють суверенними правами;*

федеративну, тобто складну союзну державу, частинами якої е державні утворення, що мають суверенні права;*

конфедеративну, тобто тимчасовий союз суверенних держав, які об'єднуються для досягнення певної мети та спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності;*

співдружність — особливу форму об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники, при збереженні ними повного суверенітету та незалежності.

Форма державно-правового (політичного) режиму — це способи та методи здійснення державної влади. Виділяють:*

демократичний режим, тобто такий стан державного (політичного) життя, за якого дотримується демократична конституція, реалізується принцип "поділу влади", державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою, гарантується здійснення прав і свобод громадян;*

антидемократичний режим, який характеризується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної влади та порушенням прав і свобод громадян та їх об'єднань.

Форма державного правління та її різновиди

Форма державного правління показує:*

як створюються вищі органи державної влади та яка їх будова;*

як будуються взаємовідносини між вищими та іншими державними органами;*

як будуються взаємовідносини між верховною державною владою і населенням країни;*

якою мірою організація вищих органів держави дає змогу забезпечити права і свободи громадян.

Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монархія та республіка.

Монархія — це така форма державного правління, за якої державна влада повністю чи частково зосереджується в руках однієї особи — монарха, передається у спадщину та не залежить від населення.

Протягом історії суспільного розвитку виникали різні види монархій: східна деспотія, що ґрунтувалася на азіатському способі виробництва; антична (рабовласницька) монархія, феодальна (ранньофеодальна — характеризується високим ступенем децентралізації); станово-представницька — характеризується наявністю станово-представницького органу (кортеси, генеральні штати, парламент).

Традиційно розрізняють абсолютні (необмежені) та конституційні (обмежені) монархії.

Абсолютна (необмежена) — характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією і сам здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який сам і формує; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в руках монарха;

Конституційна (обмежена) — влада монарха обмежена тією чи іншою мірою повноваженнями певних державних органів. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (вона практично не існує) і парламентська монархії.

Парламентська монархія — форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Переважна більшість сучасних монархій — це монархії парламентські (Велика Британія, Данія, Швеція, Японія).

Дуалістична монархія — форма правління, де монарх — глава держави особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем'єр-міністра, якого він призначає.

Республіка — це така форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом), який обирається населенням на певний строк.

В історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціалістична.

Сучасні республіки існують у таких різновидах: парламентська, президентська та змішана (напівпрезидентська).

Парламентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. У такій республіці глава уряду має більше повноважень, ніж глава держави, здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається всім населенням країни, глава держави обирається парламентом або більш великою колегією, але за участю парламенту.

До таких держав належать Італія, Чехія, Угорщина, Австрія.

Президентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) одноособово або з подальшим схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам і керує. Тому уряд підзвітний президенту, а не парламенту (в руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Президент обирається непарламентським шляхом — прямими або непрямими виборами населення. До таких держав належать США, Аргентина, Мексика, Бразилія.

Змішана (напівпрезидентська) республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать Україна, Фінляндія, Франція. Розрізняють президентсько-парламентську та парламентсько-президентську змішані республіки.

Форма державно-територіального устрою та її


Сторінки: 1 2