Відносно самостійною концепцією місцевого самоврядування є система ідей, розроблених в рамках юридичної школи конституційного права (Ю. Панейко, О. Д. Градовський, Г. Єллінек, П. Лабанд, X. Прейс та ін.), зокрема теорія самоврядних одиниць як юридичних осіб, представники якої вбачали у місцевому самоврядуванні не самостійний вид діяльності, а лише часткову заміну державної діяльності. З цього погляду, органи самоврядування виконують функції державного управління, але є органами не держави як особливої юридичної особи, а міської та не міської громади, провінції, територіальних та інших союзів. Так, Г. Єллінек вважав, що місцеве самоврядування — це явище політичне і є продуктом самообмеження держави. За Г. Єллінеком, громади мають, подібно до держави, територію, населення і самостійну владу. Але вони відрізняються від держави тим, що даній владі ніколи не належить первісне, не делеговане державою ітрегіит. Будь-яка влада, яка належить громаді, є владою похідною, в тому числі право владарювання, дароване їй як індивідуальне право. Власне право владарювання громади, у Г. Єллінека, ніколи не є первинним правом. її територія є водночас державною територією, члени громади є підданими держави, влада її підпорядкована владі держави. Дані територіальні корпорації існують на соціальному базисі, створеному не державою, а саме на спільних інтересах сусідства. Г. Єллінек погоджується, що вони нерідко виникали незалежно від держави, переживали зміну держави, і в цьому розумінні громада старіша за державу. Але правами влади первісно наділяє її виключно держава. Громада, як і будь-який союз, має права, які, по суті, не виходять за межі санкціонованої державою приватної свободи асоціацій (зокрема, обирати власні органи, управляти майном, вирішувати місцеві справи тощо). Водночас, громада користується громадою для своїх цілей, вводячи її в свою адміністративну організацію. Саме тут громада в силу покладених на неї завдань здійснює державні функції. Тому і можна розрізняти самостійну та доручену (перенесену, делеговану) компетенцію громади. У своїй самостійній сфері громада здійснює своє право, в делегованій — вона є органом держави. На його думку, самоврядування — це "будь-яке публічне управління, яке здійснюється або виключно особами, які не перебувають на публічній службі, або за сприяння таких осіб. Це таке публічне управління, яке здійснюється не публічними професійними посадовими особами або нараз не виключно ними". Він виокремлював дві правові форми самоврядування: пасивне, що здійснюється державними органами, й активне, що здійснюється союзами, які виступають не як органи держави, а від власного імені.

Вважаючи державу "упорядковуючим" началом, О. Д. Градовський у своїй докторській дисертації "Історія місцевого управління в Росії" (1868 р.) вперше у вітчизняній науці висунув ідею державного значення діяльності місцевого самоврядування. Він розрізняв децентралізацію (збільшення самостійності місцевих представницьких органів) та самоврядування (участь суспільства у місцевому державному управлінні), які, на його думку, повинні взаємно доповнювати одне одного. О. Д. Градовський вказував, що органи громадського управління є "установленнями додатковими, які доповнюють діяльність органів держави або відають такими предметами, які держава виділила з кола своїх піклувань... Мета самоврядування полягає в тому, щоб залучити громадські сили до участі в державній адміністрації, а це не можна зробити іншим чином, як ввести громадські установи в коло урядових установ". Причому органи місцевого самоврядування повинні "діяти на правах державних влад".

Концепція місцевого самоврядування, розвинута в працях О. Д. Градовського, відіграла вагоме значення у формуванні політичної доктрини земського лібералізму, тому що підвела теоретичне обґрунтування під вимогу поширити земські принципи й на вище державне управління та утворити центральну представницьку установу.

Стверджуючи, що самоврядування творить частину державної адміністрації, Ю. Панейко вважав, що хоча природні підстави для самоврядування існували, без сумніву, в усі епохи державного життя, проте самоврядування як правне поняття постало щойно тоді, коли стосунок монарха до підданих в абсолютній державі почав перетворюватися із стосунку влади на правний стосунок, коли фізична одиниця поза приватними правами почала набувати публічні права і коли це становище одиниці супроти державної влади перенесено на існуючі колективи, передусім на громади. З моментом, коли конституційна правова держава силою своєї законодавчої влади зорганізувала для своїх цілей громадські об'єднання і включила їх у власний організм, постала інституція самоврядування в новітньому значенні; тим самим виникла і наука про самоврядування.

На рубежі XIX і XX століть значну активність проявляли різні анархо-синдикалістські теоретики і практики, які вбачали в самоврядуванні заперечення держави. Теоретики того часу були схильні вбачати в самоврядуванні насамперед антидержавну сутність. Так, Л. Гумплович писав, що "протилежністю до "державної діяльності" в більш вузькому її розумінні є поняття "самоврядування"... Якщо "самоврядування" слід розуміти як діючий у державі політичний устрій, то його можна розглядати, безумовно, лише як доповнення до необхідної діяльності держави, і слід уявляти собі його тільки в обмеженому розмірі". За Л. Гумпловичем, самоврядування "проводиться відомим самоврядним організмом, під яким слід розуміти існуючі у державі форми общєнія та союзи; наділені правом самоврядування вони відають великою або малою кількістю своїх громадських справ з допомогою ними ж обраних представників і посадових осіб. Найменшими самоврядними організмами є громади".

Відомо, що анархізму притаманне висування і розвиток ідей децентралізму, федералізму, автономії, а також самоврядування, самоорганізації і саморегуляції особи, соціальних груп, регіонів тощо. У проектах анархістів планувалося утворити місцеві представницькі органи громадського самоврядування — міські союзи та ради, міські думи та районні управи; місцеві органи громадського управління (виконавчі органи) — місцеві Палаци Злагоди, виконкоми союзів та рад, анкетно-статистичні бюро; інші інституції — виборний суд, міліцію (міську армію), добровільну армію самооборони, різні "громадські служби" тощо. Крім того, відповідно до теорії анархізму проголошувалися різні форми безпосередньої демократії та громадської самодіяльності — збори, асоціації, товариства, союзи, клуби тощо, які мали компенсувати в організаційному плані відсутність держави. Так, П. Ж. Пруд он, ототожнюючи, по суті самоврядування і анархію, розумів федерацію як договір, контракт, угоду, союз, завдяки якому група глав сімей, об'єднання кількох громад або держав зобов'язуються одне перед одним проводити спільний курс. На місце сучасної йому централізованої держави слід поставити союз, створений за двома напрямами: територіально — по комунах і провінціях, адміністративно — за окремими галузями суспільного життя. Л. С. Мамут вказує, що для визначення самоврядування П. Ж. Прудон обрав англійський термін Self-government, який, на його думку, найточніше передає соціально-організаційний сенс анархії.

Федеративним ідеалом М. О. Бакуніна був універсальний проект об'єднання індивідів, асоціація їх і регіонів, націй в ієрархічну федеративну організацію зі складною системою громадської влади, утвореної знизу вверх, від автономної комуни (громади) до центру.

У контексті розглядуваних проблем значний інтерес також викликають погляди відомого російського ідеолога анархізму П. О. Кропоткіна. Як представник політичної теорії анархізму він розвивав ідею про необхідність скорішого утвердження вільного федеративного самоорганізуючого комуністичного громадського устрою. Як принципи відносин між людьми він висував взаємодопомогу й гуманізм. Поглядам П. О. Кропоткіна були притаманні характерні для анархізму аполітичність, негативне ставлення до будь-якої державності, законодавства, орієнтація на швидку заміну держави різними громадськими організаціями та союзами.

Заперечуючи державність як "застарілу форму суспільного життя", він вважав, що переходу до майбутнього ладу громадського самоврядування сприятимуть різноманітні форми місцевої автономії, регіонального самоврядування. Держава, за П. О. Кропоткіним, монополізувала ті функції, які без неї ще краще здійснювалися додержавними органами управління. Держава передбачає, писав він, "зосередження управління місцевим життям в одному центрі, тобто територіальну концентрацію, а також зосередження багатьох важелів громадського життя у руках небагатьох"2. Протиставляючи федералізм і централізм, він вважав, що федерація утворює реальну єдність країни, а централізм призводить до розпаду держави. При цьому соціальна й політична єдність, на його думку, нібито обернено-пропорціональна централізації влади. Федералізм він розумів як засіб територіальної та функціональної децентралізації влади, а ідею децентралізації визнавав прогресивнішою ідеєю століття. У своєму вченні про федералізм він фактично пропонував альтернативний шлях утворення вільного суспільства, заснованого на тезі, що вільний розвиток кожного є умова вільного розвитку всіх через побудову його не зверху вниз, а навпаки. За його уявленням, кожний індивідуальний "мир" сільської громади певним чином і в певний час пов'язується з "мирами" більшого масштабу, що й забезпечує громадську згоду. Корені демократичного суспільства більшою мірою формуються саме селянськими "мирами", а також в об'єднаннях колег і сусідів, аніж у використанні прерогатив держави.

Таким чином, можна зазначити, що ідеї анархізму в розрізі концепції місцевого самоврядування потребують свого вивчення та нового осмислення. По суті, П. Ж. Прудон