супроти ради, бо тільки тоді буде могти свідома рада сповнити своє завдання, а на менше свідому раду можна буде робити відповідний натиск зі сторони свідоміших громадян".
У 1930 р. вийшла інша робота В. Целевича "Громадська самоуправа. Практичний порадник про громадські й самоуправні бюджетові й податкові закони зі зразками замітив, відкликів і жалоб", в якій викладалися загальні теоретичні відомості про місцеве самоврядування, питання про порядок формування і виконання місцевих бюджетів, пояснення до податкової системи і можливих джерел фінансових надходжень до бюджету громади, а також питання про права української мови у самоврядуванні.
У 1935 р. вийшла робота М. Стахіва "Про державу", певна частина якої присвячувалася роз'ясненню суті місцевого самоврядування і його ролі в механізмі публічної влади у державі.
Незважаючи на збереження в цей період самоврядних інститутів на частині території Західної України та наявність означених праць, муніципальна наука розвивалася досить повільно, а після входження цих земель до складу СРСР дослідження в цій галузі припинилися.
Таким чином, в охарактеризований період теоретичні основи місцевого самоврядування широко досліджувалися як зарубіжними, так і вітчизняними вченими. При цьому самоврядування не залишалося віртуальним, суто теоретичним поняттям, воно мало глибоке практичне значення. Ще тоді, наприкінці XIX — на початку XX ст., більшість вітчизняних державних та громадських діячів вважали, що основою конституційного устрою демократичної держави має бути широке місцеве самоврядування, а взаємовідносини між центральними та місцевими органами повинні будуватися на рівноправних засадах.
Узагалі питання про відносини держави та місцевого самоврядування не втратило своєї актуальності до нашого часу, а знання уявлень про природу та взаємозв'язок цих інститутів, сформульованих на рубежі ХІХ-ХХ ст. у вітчизняній і зарубіжній науковій думці, необхідне для його успішного вирішення. Теоретичні розробки, присвячені місцевому самоврядуванню, в наш час дуже важливі, тому що практика не стоїть на місці, вона постійно породжує явища, які потребують правового врегулювання. Потрібно вивчати теоретичну спадщину минулого, накопичені розробки про природу місцевого самоврядування, характер компетенції місцевих органів влади, аналізувати історичний досвід законодавчого врегулювання місцевого самоврядування в Україні й за її межами. Сприйняти та критично осмислити в науковому плані весь цей шар політико-правових ідей надзвичайно важливо для нас. Але ще важливіше — врахувати їх у громадській практиці.
Якщо ідея місцевого самоврядування в нашій країні більш як на півстоліття затрималася у своєму існуванні, то на Заході теорія і практика демократичного управління ішли пліч-о-пліч, розвиваючись і вдосконалюючись. Зокрема, в Англії у 20—30-х роках XX ст. спостерігається підвищений інтерес до проблем місцевого самоврядування, переважно пов'язаний зі зміцненням руху тред-юніонізму. У цей період висувається ідея функціонального представництва. Сенс її полягає в тому, що у місцевому управлінні мають бути представленими не групи тиску з середнього класу, а гільдії трударів різних ремесел і професій. Оскільки виробники водночас є і користувачами, функціональне представництво має забезпечити більш повне поєднання інтересів членів місцевих спільнот. Ідея була висунута англійським істориком, економістом і соціологом Дж. Коулом і підтримана С. Вебб в Б. Вебб, які вважали, що функціональне представництво так само необхідне, як і територіальне, і вносили до останнього ідеї "сусідського самоврядування".
У католицькій соціальній теорії в № 79 енцикліки Quadragesimo anno пали Пія XI (1931 р.) класично сформульовано принцип субсидіарності: "як таке, що не можна позбавити окрему особу того, що вона може зробити з власної ініціативи і своїми силами, і віднести це до суспільної діяльності, так само несправедливо ширшій і вищій спільноті претендувати на те, що менші і підпорядковані спільноти можуть робити і успішно доводити до кінця; обоє є вкрай шкідливими і нездоровими для громадського порядку. Будь-якій суспільній діяльності притаманний субсидіарний характер; вона має підтримувати членів соціального організму, але ніколи не повинна їх руйнувати або абсорбувати".
Свого розвитку в цей період ідеї місцевого самоврядування набули і в Німеччині. Так, у період Веймарської республіки посилюється прагнення комун до реальної влади та самоврядування, насамперед, фінансового. Носієм цих ідей передусім став Союз німецьких міст, утворений в 1896 р. під егідою Прусії, — найвпливовіше комунальне об'єднання Німеччини. Найповніше вимоги Союзу були викладені в роботі його президента Оскара Мюллера "Структура імперії та самоврядування" (1929 p.). Автор вважав за необхідне безпосередню взаємодію держави та комун, які повинні прийняти на себе виконання в установленому законом порядку більшої частини державних завдань. З метою забезпечення необхідної фінансової незалежності комун Мюллер вимагав спеціального комунального податкового права. З іншого боку, він вважав за необхідне уніфікувати форми комунального самоврядування: в Німеччині періоду Веймарської республіки існувало 26 їх різних типів. Союз міст неодноразово виступав з проектами уніфікації комунальних конституцій.
У період після другої світової війни в Європі та США відбувся тріумфальний розвиток принципів субсидіарності, регіоналізації та децентралізації. Було визнано, що централізм не змінює держави, а веде до нездатності уряду. Регіоналізація та децентралізація стали тепер провідними принципами європейської політики. Основна спрямованість принципу субсидіарності зрозуміла: попри фашистські та соціалістичні тенденції початку 30-х років XX ст. і всупереч демократичному централізму соціалістичних держав треба було захистити автономію особи і право на самоврядування нижчих політичних одиниць. Субсидіарність організації влади тим самим протиставлялася тенденціям у напрямі авторитарної централізованої держави. Субсидіарність розглядається як передумова устрою, що базується на свободі: держава, яка дотримується принципу субсидіарності, гарантує своїм громадянам свободу і незалежність; вона гарантує місцеве і регіональне самоврядування. Захист свободи через реалізацію принципу субсидіарності проголошується однією з традиційних цінностей європейського політичного устрою.
Кардинальні зміни в соціально-економічній сфері спричинили появу муніципальних концепцій, пов'язаних з теорією держави соціального добробуту. Муніципалітети проголошувалися інструментом соціального обслуговування, який забезпечує та охороняє однаковою мірою інтереси всіх класів і прошарків суспільства. Пануюча на Заході, зокрема в США, теорія соціального обслуговування, тлумачить функції муніципалітетів як один з проявів надкласової природи держави загального добробуту. В основі даної теорії робиться наголос на здійснення муніципалітетами одним з основних своїх завдань пропонування послуг своїм мешканцям, організація обслуговування населення. Становлення і розвиток держави загального добробуту, розширення комплексу послуг, які надаються громадянам, чинило подвійний вплив на функціонування місцевого самоврядування сучасного світу. З одного боку, зросла роль місцевих органів у наданні послуг населенню, в реалізації урядової політики на місцях, що, в свою чергу, стимулювало зацікавленість держави в ефективності місцевого управління. З другого — посилилася централізація податкової системи, контроль центру за діяльністю місцевого управління. Стрімка активізація ролі держави в галузі місцевих фінансів призвела до трансформації традиційного балансу між державним контролем і місцевою автономією в економічній сфері, поставивши місцеві органи в залежне становище від центральних влад. Еволюція місцевого управління, таким чином, "значно посилила державну природу муніципальних інститутів, зростивши місцеві справи із загальнодержавними та поставивши виборні муніципальні установи у велику адміністративну й фінансову залежність від уряду і міністерств".
Сучасна правова доктрина місцевого самоврядування в основному підтверджує, що самоврядування поєднує в собі елементи державного та громадського начал. Поступово відбувається переоцінка традиційних цінностей місцевої автономії і муніципальних свобод, хоча й сьогодні зустрічаються прихильники громадської школи місцевого самоврядування. Так, професор Індіанського університету (США) В. Остром у своїх дослідженнях виходить з того, що побудова демократичного суспільства повинна спиратися на "концепцію громади ("миру"), яка існує мирно та в добробуті, заснована на передумові творчого характеру людського інтелекту". Реальна альтернатива державної автократії, на думку цього автора, — це утворення систем правління, заснованих на принципах самоврядування. Майбутнє демократії, таким чином, залежить від того, наскільки кожний з нас зможе навчитися користуватися наукою та мистецтвом асоціацій, заснованих на взаємодопомозі й договірних механізмах взаємовідносин.
Німецький учений 3. Баллейс підкреслює, що муніципалітети є передусім "природними корпоративними одиницями, а їх автономність випливає не стільки з державної влади..., скільки із суверенітету народу, який має поважатися та забезпечуватися державою на практиці".
З цього приводу існують й інші погляди. Так, Е. Деттон, проголошуючи комуну "природною спільнотою", пише, що вона розглядається у двох аспектах: по-перше, вона є органом загальної державної адміністрації, а, по-друге, колективом, якому доручено управління належним йому надбанням.
Незважаючи на це, здебільшого в теорії сучасної комунальної політики головний акцент зміщується з питань свободи та невтручання з боку центральних влад у бік таких цінностей, як раціональність, ефективність, економія. Місцеве самоврядування розглядається вже не стільки як загальнодемократична мета, скільки як засіб для вирішення локальних проблем, реалізації інтересів територіальних громад, здійснення на місцях загальнодержавного політичного курсу. Сучасні зарубіжні вчені, зазвичай, тлумачать муніципальне управління як відносно децентралізовану форму державного управління на місцях. Так, на думку датських учених, муніципалітети не є нерегульованою
"державою в державі", але виступають як місцеві політичні одиниці з відносно великою незалежністю, яка вписується в загальну систему держави1. Аналогічних позицій дотримуються М. Мутталіб і М. Алі Хан, які стверджують, що