Аналогічних позицій дотримується і англійський дослідник П. М. Слоу, який зазначає, що місцеве управління є складовою частиною "гегемоністичної національної держави", яка підтримує у належному стані місцеву інфраструктуру з метою здійснення загальнонаціональної політики, ефективного функціонування капіталу, дотримання порядку та законності.

"Теорія невід'ємного права" стосовно місцевого самоврядування, як пише американський професор Ч. Адріан, повністю мертва, є юридично та соціологічно неприйнятною. Фінські вчені, підкреслюючи зв'язок місцевого самоврядування з державною організацією, водночас стверджують, що "традиції місцевого самоврядування старіші за традиції держави. Недоцільно підкреслювати положення держави як органу, який дав права на самоврядування, та презентувати його як первинний суб'єкт суспільного врядування".

Англійський дослідник Е. К. Пейдж, розкладаючи термін "місцеве управління" на окремі складові, доходить висновку про те, наскільки місцеве управління є власне "управлінням", можна судити по кількості службовців, які працюють в його штаті, фінансових витратах, а також функціях, які воно виконує. Важче оцінити, наскільки таке управління є дійсно "місцевим". На думку Е. К. Пейджа, даний термін здебільшого вказує на певний контроль місцевих влад над процесом прийняття рішень у рамках тієї чи іншої місцевої спільноти. Згідно з принципом представницької демократії такий контроль здійснюється через демократично обраних осіб, які представляють інтереси як окремих жителів, так і організованих локальних груп. Крім того, громадяни можуть брати участь у здійсненні безпосередньої демократії на місцях через голосування на референдумах, організацію різних зборів тощо. Уява про місцеве управління як повний контроль територіальних громад над своїми справами, на думку цього дослідника, вступає у протиріччя з реальністю, яка визначається тим, що місцеві органи є незалежними інститутами. Адже місцеве управління є інтегральним компонентом більш широкого цілого, яким є держава.

Порівнюючи різні точки зору на природу місцевого управління та самоврядування, російський дослідник О. І. Черкасов робить висновок про певну дуалістичність позицій місцевого управління в рамках державного механізму. З одного боку, місцеве управління є частиною єдиної публічної адміністрації, децентралізованим і організаційно уособленим елементом державного механізму, який залежить від центру та виступає як адміністративна організація з надання послуг населенню відповідно до загальнонаціональних стандартів і загального політичного курсу центрального уряду. Але, на відміну від суб'єктів федерації, автономія територіальних громад носить не конституційний, не законодавчий, а лише адміністративний характер. Місцеві органи не мають так званої компетенції встановлювати свою компетенцію, тобто не можуть самостійно визначати коло своїх повноважень, оскільки встановлюються вищестоящими органами і судами.

З іншого боку, на його думку, місцеві органи мають свою легітимність, враховуючи, що вони формуються безпосередньо населенням або за участю населення. Окрім того, вони мають певну самостійність, оскільки володіють власними фінансовими (податки, яки стягуються на користь територіальної громади, збори, інші грошові надходження), матеріальними (муніципальна власність) та людськими (штат службовців) ресурсами, а також юридичними повноваженнями (наприклад, можливість, діючи як юридична особа, укладати договори та порушувати позови).

Звідси, робить загальний висновок О. І. Черкасов, місцеве управління, з одного боку, залежить від центральної влади та є своєрідним продовженням державної адміністративної машини на рівні нижче центрального, а з іншого — слугує легітимним вираженням ідей місцевих спільнот.

Подвійний характер муніципальної діяльності (самостійність в суто місцевих справах і здійснення певних державних функцій на місцевому рівні) знаходить своє відображення в теорії дуалізму муніципального управління (концепція дуалізму повноважень місцевого самоврядування, громадсько-державна теорія). За цією теорією муніципальні органи, здійснюючи відповідні управлінські функції, виходять за межі місцевих інтересів і відповідно повинні діяти як інструмент державної адміністрації. Органи місцевого самоврядування є незалежними від держави лише в суто громадських справах, до яких держава байдужа, а у сфері політичній розглядаються як органи держави, що виконують її функції і повноваження. Відповідно до цього, ті справи, що покликані вирішувати органи місцевого самоврядування, мають поділятися на так звані "власні" й "делеговані". Якщо при вирішенні власних справ, на думку прихильників цієї теорії, органи місцевого самоврядування мають діяти незалежно і самостійно від державних органів, дотримуючись лише закону, то при вирішенні делегованих — під контролем та адміністративною опікою відповідних державних органів.

Дана теорія місцевого самоврядування має значну підтримку в сучасній вітчизняній літературі. Так, М. П. Орзіх вважає, що саме синтез громадської та державної теорій самоврядування надасть конституційну можливість "входити в правові ворота", а не "трощити муніципальні огорожі", які небезуспішно споруджені на місцях під впливом "революційної психології і суверенного бешкетування місцевих рад".

На необґрунтованість відсутності кореляції між державою та суспільством в особі місцевого самоврядування, що підтримується адептами громадської теорії, вказує О. О. Диденко, який, визначаючи місцеве самоврядування як спосіб самоорганізації стабільних соціальних спільностей на обмеженій території з метою вирішення спільних завдань, акцентує увагу на єдності державного та громадського начал у місцевому самоврядуванні3. Інший російський дослідник В. Г. Мальцев вважає, що система державного управління, принаймні на своєму регіональному рівні, повинна бути пронизаною громадсько-самоврядницькими началами, а система місцевого самоврядування—втілювати у собі елемент державності.

На думку прихильників даної точки зору, синтез державного і громадського у самоврядуванні дуже важливий для суспільства. З допомогою єдності цих двох засад вирішуються найважливіші громадсько-державні завдання: виключається роздвоєння влади, яке веде до політичної нестабільності й послаблення держави та інститутів, які її складають; утворюються можливості для більшої частини людей брати участь в управлінні справами суспільства й держави, що підвищує культурно-правовий рівень громадян і виховує в них повагу до законів; ліквідується розрив між суспільством і державою; досягається єдина мета — збереження та зміцнення суспільства і держави за наявності демократичних інститутів; держава більшою мірою входить в курс місцевих справ і приймає відповідні рішення, сутність яких узгоджується з інтересами людей; породжується спільний інтерес для громадян і державних органів, сутність якого полягає в будівництві життя, гідного кожної людини та суспільства в цілому; управління суспільством на основі узгоджених дій перетворюється на єдиний процес творення. Однак реалізація цих програмних положень можлива лише в соціально орієнтованій державі, яка створює мотивацію та стимули для розвитку ініціативи людей.

Розглянуті теорії місцевого самоврядування суттєво вплинули на муніципальне будівництво нашої країни, на зміст відповідних положень Конституції України 1996 р. Так, за ст. 7, в Україні "визнається" місцеве самоврядування, що зводить даний інститут у ранг природного права територіальної громади, а якщо взяти за основу ст. 140 Основного Закону України, в якій йдеться про територіальну громаду як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, то можна дійти висновку, що вибір у нашій країні зроблено на користь громадської теорії. Про це саме свідчить і той факт, що місцеве самоврядування здебільшого самостійно вирішує питання місцевого значення та зосереджується лише в селах, селищах і містах як "природних" населених пунктах, а населення районів і областей не визнається самостійним суб'єктом місцевого самоврядування. У цьому аспекті варто зазначити, що Конституція України і профільний закон про місцеве самоврядування 1997 p., декларуючи статус територіальної громади як провідного, центрального суб'єкта, є "над-революційними" та, безумовно, "йдуть далі" навіть Європейської хартії про місцеве самоврядування 1985 p., будуючи систему місцевого самоврядування через призму "людського вимірювання", тобто від конкретної особи, людської спільноти, тоді як Хартія опікується системою бюрократичних інституцій — органів місцевого самоврядування. Однак ці норми залишаються декларацією, а динаміки, механізму функціонування територіальних громад, умов для формування дієздатного місцевого самоврядування, на жаль, створити не вдалося.

Водночас чимало важливих положень Конституції написано в дусі державної теорії. У них послідовно проведено ідею, що корені місцевого самоврядування — в тій владі, джерелом якої є весь народ, а не його частина (громада), а обсяг повноважень — у законі, тобто за принципом "дозволено лише те, що передбачено законом". На користь державної теорії "працює" і збереження місцевого самоврядування на регіональному рівні, хоч і в якості районних та обласних рад, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Також державницький підхід відчувається у профільному законі про місцеве самоврядування. Якщо в Конституції територіальна громада фіксується як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, то в Законі закріплюється фактична конкуренція суб'єктів локальної демократії — якщо