територіальна громада буде нездатною здійснювати своє право на місцеве самоврядування (а хто це буде визначати, залишається не відомим), то воно здійснюватиметься під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Така законодавча можливість фактично нівелює конституційне право територіальної громади на самостійне здійснення місцевого самоврядування, фактично усуває її на другий план у вирішенні питань місцевого значення. Такі тенденції свідчать про те, що держава потенційно не довіряє територіальній громаді та в будь-який час може повернутися до централізованого управління, тим більше, що цим Законом виконавчі органи рад наділені не тільки самоврядними повноваженнями, а й делегованими повноваженнями державної виконавчої влади, в межах реалізації яких вони фактично трансформуються в одержавлені структури. Крім того, за ст. 143 Конституції України, з питань здійснення територіальними громадами повноважень органів виконавчої влади вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. До того ж колосальний обсяг делегованих повноважень фактично унеможливлює здійснення справ громадських. Тому, на думку деяких вчених, прогноз реалізації такого сценарію не є безпідставним.
Отже, впродовж тривалого історичного періоду реальна дійсність і наука змінювали акценти й ціннісні орієнтації в підходах до проблем місцевого самоврядування територіальних громад, прямої та представницької демократії. Однак, незважаючи на всі політичні, соціальні та економічні перетворення, домінуючою цінністю є розуміння того, що люди, які живуть в одному місці та потребують певних послуг, повинні мати демократичні інституції, через які вони мали б можливість виражати свої інтереси. І це зрозуміло, оскільки територіальна громада — самоврядна спільнота людей, арена, де відбувається зіткнення інтересів з будь-яких "земних" проблем: політичних, економічних, соціальних, культурних, екологічних тощо.
Резюмуючи, можна дійти висновків, що навіть простий перелік теорій і концепцій місцевого самоврядування вказує на те, що наука розвивається та накопичує свої знання про цей важливий інститут публічного права й тільки на її базі можна побудувати оптимальну модель місцевого самоврядування України.
Література
1. Лндресюк Б. П. Місцеве самоврядування в сучасній Україні: проблеми і перспективи. - К., 1997.
2. Анимица Е. Г., Тертышный А. Г. Основы местного самоуправления. - М.: ИНФРА-М, 2000.
3. Баймуратов М. Горизонты сотрудничества: международные неправительственные организации и органы местного самоуправления Украины // Місцеве та регіональне самоврядування України. - К., 1994. — Вил. 3(8). - С. 80-89.
4. Баймуратов М. Законодавство України про місцеве самоврядування: актуальні питання реалізації // 36. наук, праць Української Академії державного управління при Президентові України. - К.: Вид-во УАДУ, 1999. - Вип. 1.- С. 300-302.
5. Баймуратов М. Конституционно—правовая регламентация местного самоуправления и территориальных коллективов // Юридический вестник. - 1996. — № 1. -С. 95-100.
6. Баймуратов М. Міжнародні зв'язки органів місцевого самоврядування у системі глобальних кроскультурних комунікацій // Право та культура: теорія і практика: Матер, міжнародної наук.-практ. конф., м. Київ 15-16 квітня 1997 p. - К., 1997. - С. 128-130.
7. Баймуратов М, Сергеев Ю. Роль органов местного самоуправления Украины, их международных связей в формировании и функционировании свободных экономических зон // Юридический вестник. - 1994. - № 1. - С. 73-76.
8. Баймуратов М. А. Европейские стандарты локальной демократии и местное самоуправление в Украине. -X.: Одиссей, 2000.
9. Баймуратов М. А. Международные связи местных Советов народных депутатов и народная дипломатия // Демократия и законность: проблемы развития и взаимоотношения. - Самара: СГУ, 1991. - С. 80-87.