Комісії формуються в різних країнах по-різному. У деяких країнах члени комісії призначаються главою палати. Він відбирає їх не цілком за своїм розсудом, а з урахуванням думок лідерів фракцій. Однак офіційно членів комісії призначає спікер. Така процедура застосовується в Нідерландах, Індії і Японії. У деяких країнах члени комісій обираються на пленарному засіданні палати.

Як стати кандидатом – це інше питання. Або депутат сам виявляє бажання працювати в якійсь комісії, або висувається від фракції. У будь-якому разі, як правило, члени комісії обираються або затверджуються загальним голосуванням. Таким є порядок у ФРН, Італії й США.

У деяких країнах є особлива (відбірна) комісія, що створює інші комісії. Такий порядок існує у Великобританії та в Ірландії. Проте практично завжди дотримується партійна участь, принцип пропорційної участі партійних фракцій-Партії, які мають більшість у парламенті, як правило, домінують і в комісіях.

Комісіями керує глава, що може мати заступників і наші* сформувати комітет (бюро) всередині комісії. Глава комісії може обиратися всім складом депутатів, тобто в певних країнах як члени комісії, так їхній глава обираються на сесії (Франція, Італія). В інших країнах члени комісії самі обирають собі главу (Австралія, Ірландія). Є спосіб, коли глави комісії призначаються спікером – главою палати.

Донедавна досить незвичайним був спосіб заміщення посади глави парламентського комітету в США. Там главою ставав депутат, у якого найбільший стаж як конгресмена або сенатора. Кілька років тому американці відмовилися від цього порядку.

Важливим питанням є партійна належність глав комісій або комітетів. У США представники партії, що має більшість у палаті, очолюють усі комітети палати. Якщо, скажімо, демократи мають більшість у палаті представників, то всі комітети в палаті представників будуть очолюватися представниками Демократичної партії. Якщо в сенаті більшість мають представники Республіканської партії, то всі сенатські комісії будуть очолюватися республіканцями.

В інших країнах фракції домовляються одна з одною, і посади керівників комісій одержують як представники більших фракцій, так і середніх та невеликих. Це робиться для врівноважування шансів у розподілі посад у палаті, для кращого представництва всіх політичних сил. Такий порядок передбачено у ФРН, Італії, Нідерландах тощо.

Комісії складаються з депутатів, але за необхідності можуть запрошувати як фахівців державних чиновників, бізнесменів, учених для того, щоб вони розтлумачили незрозумілі моменти в законопроектах і виступили як експерти.

У деяких країнах, крім звичайної функції попереднього розгляду законопроектів і складання проектів законів, парламентські комісії іноді мають право законодавчої ініціативи. Тобто вони прямо вносять законопроект від свого імені. Крім того, вони, як правило, мають право контролю за виконавчою владою й правом вимагати звіти від міністрів, голів державних комітетів, відомств та ін. А в певних країнах (наприклад в Італії) парламент на основі конституції та регламенту палати може надати комісії право не лише розглядати, а й навіть затверджувати деякі законопроекти. І комісія виступає як частина парламенту або як своєрідний "маленький" парламент.

Для позначення цих структурних елементів найчастіше використовуються назви "комісії" і "комітети". У деяких випадках між цими поняттями немає помітної відмінності. Але, наприклад, у США комітет – більш важливий, причому постійно діючий, орган, а комісія – це збори депутатів з меншими повноваженнями .

Комісії та комітети працюють на основі регламентів палати, крім того, можуть прийматися спеціальні положення про комітети та комісії, які регламентують конкретні напрями їхньої роботи. Окремі норми про комітети і комісії можуть міститися в конституціях і конституційних законах.

У деяких країнах роль парламентських комітетів і комісій традиційно є дуже важливою. Наприклад, у США глави комітетів Конгресу – найважливіші та найвпливовіші фігури. В Іспанії постійні депутатські комісії можуть навіть виконувати функцію палат Генеральних кортесів: якщо термін дії палати закінчився або палата була розпущена, то постійна комісія виконує функцію палати. В Іспанії також постійні депутатські комісії можуть видавати тимчасові законодавчі акти – так звані декрети-закони. Так трапляється тоді, коли парламент розпущений або строк повноважень палат закінчився і необхідно прийняти який-небудь важливий нормативний акт.

У літературі визначаються не лише позитивні, а й негативні аспекти діяльності комісій і комітетів. Позитивних аспектів більше, оскільки комітети звільняють палати від обговорення значної кількості законопроектів, які просто ніколи не могли б бути розглянуті, якби не діяли комісії або комітети. Крім того, у необхідних випадках комітети можуть прискорити проходження законопроектів, а в деяких, навпаки, загальмувати "скоростиглий" проект. Вони, що, можливо, найголовніше, дають оцінки законопроектам з погляду фахівців, експертів, оцінюють економічні наслідки законопроектів і в необхідних випадках можуть відхилити їх і так уникнути ймовірного збитку.

Щодо негативних аспектів діяльності комісій і комітетів, то це в основному привласнення цими комітетами зайвих повноважень, що може зменшити роль і значення палати в цілому. Основна робота може бути перенесена в комісії та комітети, а сесія перетворюється на формальність. Але негативні аспекти не настільки вже небезпечні. Якість законопроекту, як правило, саме й забезпечується в парламентських комісіях і комітетах.

Найважливішу роль у діяльності Конгресу США відіграють комітети палати представників і сенату. Комітети Конгресу США є в обох палатах. У сенаті 16 постійних комітетів і 4 спеціальних. У палаті представників 22 постійні комітети й б спеціальних. Є ще 4 об'єднані комітети, які складаються із сенаторів і конгресменів.

У Франції створення комісій регулюється Конституцією. У статті 43 сказано, що в палатах французького парламенту є постійні комісії, число яких обмежується шістьома. Крім цих комісій можуть створюватися тільки комісії з розслідування і комісії з контролю, тобто тимчасові комісії в необхідних випадках. Регламент французького парламенту називає ці 6 видів постійних комісій, які обов'язково створюються в обох палатах французького парламенту.

Законодавство Фінляндії передбачає створення парламентських комісій. Статут і регламент фінського парламенту передбачають створення конституційної, законодавчої, фінансової комісій, комісії іноземних справ та ін. Окремо обумовлюється, що створюється Велика комісія. Постійні спеціальні комісії включають не менше 17 членів, до фінансової комісії входять не менш як 21 член парламенту, а у Велику – не менш як 25 членів парламенту. Компетенція цих найважливіших комісій закріплюється в статуті й регламенті фінського парламенту.

У будь-якому парламенті, крім спеціалізованих і постійних комісій, можуть створюватися тимчасові комісії, або комісії "ad hoc", які утворюються для розгляду якогось конкретного питання або вирішення певного завдання і після цього розпускаються.

Парламентські фракції.

Партійні об'єднання депутатів найчастіше називаються партійними фракціями, але можуть називатися й по-іншому. Якщо у ФРН використовується класичне найменування – фракція, то у Франції, Італії та інших країнах партійні фракції прийнято називати парламентськими групами. У Великобританії вони офіційно називаються парламентськими партіями. В Австрії, Польщі, Хорватії – партійними клубами. Іноді застосовуються дві назви, наприклад, партійна фракція і депутатська група. Термінологічної тотожності в цих двох поняттях немає: партійна фракція складається з депутатів, які обиралися за списками однієї партії й представляють цю партію в парламенті, а депутатська група є, наприклад, об'єднанням депутатів, що утворилося вже після виборів, скажімо, з безпартійних депутатів або депутатів, які вийшли з партійних фракцій.

Порядок утворення партійних фракцій досить докладно визначається регламентами палат. У деяких випадках порядок і спосіб утворення фракцій дуже прості й нічим не обмежуються. Наприклад, у Нідерландах один депутат може оголосити себе фракцією, якщо яку-небудь партію представляє в палаті він один. В інших країнах можуть бути формальні вимоги до утворення фракції. Наприклад, відповідно до вимог бундестагу ФРН необхідно, щоб фракція включала тільки депутатів, які є членами однієї партії, фракція повинна налічувати не менше б % усього складу бундестагу, тобто не менше 25 депутатів.

Регламенти інших парламентів також закріплюють ці питання. Наприклад, регламент парламенту Австрії – Національної ради – передбачає, що фракція (там вона називається "клуб") може мати мінімум 5 депутатів.

До речі, такий мінімум може бути різним для верхньої і нижньої палат. Наприклад, для утворення фракції (парламентської групи) у французькому сенаті необхідне об'єднання 14 сенаторів, а в Національних зборах – ЗО депутатів. Для утворення фракції в сенаті Італії необхідно 10 сенаторів, а в палаті депутатів – 20.

У багатьох країнах не потрібно доказів належності до партії. Депутати, об'єднавшись, можуть назвати себе якоюсь фракцією або представниками партії. Деякі фракції можуть приєднувати до себе так званих "гостей" – депутатів, які співчувають цій партії. Думка цих гостей іноді враховується у вирішенні якихось питань, а іноді – ні. У мінімум, необхідний для утворення фракції, вони не включаються. Вони доповнюють фракції вже після її утворення.

Чому такі моменти в багатьох країнах так скрупульозно регламентуються? Справа