Комісії та комітети палат утворюються, як правило, на основі пропорційного представництва від фракцій, і більші фракції мають зазвичай більше представництво в комісіях і комітетах. Фракції дуже впливають на роботу палати. Вони вносять питання до порядку денного, беруть участь у спорах і дебатах, у деяких парламентах (наприклад, у Нідерландах) голосування проходить у фракціях, тобто при голосуванні встає керівник фракції й повідомляє, "за" чи "проти" фракція. Тому питання вирішується здебільшого заздалегідь, а голосування у фракціях має практично формальний характер.

Фракції використовують свій вплив, контролюючи діяльність уряду. Наприклад, фракції в деяких країнах можуть ініціювати таку форму парламентського контролю, як інтерпеляція. Інтерпеляція (лат. interpellate – переривання мови) – звернення до уряду або члена кабінету від імені депутатської групи з вимогою дати пояснення з якого-небудь питання. Як правило, вона супроводжується більш серйозними наслідками, ніж простий усний або письмовий запит до уряду. На підставі отриманої відповіді депутати мають право порушувати нові питання й навіть дебатувати питання про довіру до уряду.

Але, можливо, найголовніше в їхній діяльності це те, що в парламентських республіках і монархіях фракції беруть безпосередню участь в утворенні й формуванні уряду. Якщо фракція має абсолютну більшість у парламенті, то вона й створює Уряд, якщо чисельність замала, то фракції об'єднуються й утворюють коаліційний уряд.

У ряді країн парламентські фракції фактично є керівним-ядром і реальним керівництвом тієї або іншої партії. Лідер парламентської фракції – це одночасно лідер всієї партії. Він визначає політику партії й представляє її в парламенті.

У Великобританії вся парламентська діяльність пов'язана з існуванням фракції. Фракція, що має більшість у парламенті, Утворює уряд, лідер цієї фракції стає прем'єр-міністром. Друга за чисельністю фракція є офіційною опозицією. Лідер фракції меншості стає "лідером опозиції її Величності" й очолює "тіньовий кабінет".

Фракції мають керівництво. Керівництво може бути ідеологічним і процедурним. Лідер партії завжди є загальним керівником фракції, але низка фракцій має також процедурних керівників. В англосаксонських країнах вони називаються "батоги" (whips). Вони наглядають за порядком голосування, за тим, щоб члени фракції правильно голосували, не спізнювалися на голосування, ведуть підрахунок голосів, сповіщають про необхідні речі своїх членів тощо. Вони підпорядковуються такому фактичному лідерові й допомагають йому.

Керівним органом фракції, як правило, є загальні збори депутатської групи. Вони можуть називатися по-різному: "конференція", "збори". В Америці застосовується термін "кокус". На цих зборах виробляються загальні напрями діяльності фракції, вирішуються організаційні питання, питання про те, як голосувати за конкретним законопроектом. Потім ці рішення неухильно виконуються. У ряді країн роботою фракції керує (координує) спеціальний орган. У ФРН – це "виконавчий комітет" фракції, у Франції – "бюро", у Швеції – "довірча рада", що є керівним органом фракції.

У більшості західних країн партійна дисципліна всередині фракцій дуже сувора. Якщо депутат її не дотримується, він виключається з фракції. Втративши партійну підтримку, будучи "звільненим" із партійної фракції, він втрачає половину своїх можливостей, а може, й більше. Тому депутатові, якщо він хоче будувати свою політичну кар'єру, доводиться підкорятися. Рядові депутати, яких часто називають "задньолавники", якогось реального впливу на роботу фракції не справляють. Основним способом виявити себе є можливість ставити запитання членам уряду або виступити з цікавим повідомленням під час дебатів.

У парламентах можуть бути інші органи й структурні частини, крім комісій, комітетів і партійних фракція. У деяких країнах, наприклад, є спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери. Існує посада "омбудсман", або "народний захисник", про яку йшлося вище.

Парламенти створюють так звані рахункові палати або комісії. їх завдання – перевіряти виконання й дотримання статей бюджету. Деякі парламенти створюють інші контрольні органи або призначають спеціальних посадових осіб. Наприклад, у ФРН є уповноважений бундестагу у справах оборони й армії.

У країнах зі значною кількістю депутатів у палаті, крім загальних парламентських комісій і комітетів, великі партійні фракції можуть створювати свої невеликі спеціальні комісії або комітети всередині фракції. Вони готують питання для роботи в парламентських комісіях і комітетах, виробляють політику фракції з питань оборони, у справах молоді, з питань роботи й т. ін. Такі органи, наприклад, є у ФРН.

Слід зазначити, що є дві моделі відносин парламентаріїв усередині фракції – британська й американська. Британська модель передбачає дуже жорстку дисципліну й підпорядкування депутатів партійним рішенням. Американська модель – це значна свобода депутатів і слабка партійна дисципліна, хоча там теж є так звані "батоги". Ці системи склалися історично. Британська (канадська, австралійська та ін.) специфіка пояснюється тим, що за такої системи парламент фактично підлеглий уряду й відіграє роль законодавчого органу при кабінеті. У США Конгрес – це дуже сильний самостійний орган, і конгресмени відчувають себе впливовими політиками. Природно, члени однієї партії узгоджують свої позиції, але партійною дисципліною вони зв'язані не дуже жорстко.

Форми роботи зарубіжних парламентів.

Теорія і практика більшості зарубіжних держав не містить переліку форм роботи представницьких установ (на нашу думку, цілком справедливо). Західні дослідники зазначають, що парламент або інший представницький орган здійснюють повноту своїх повноважень тільки на сесії. Тому, говорячи про порядок роботи або про порядок діяльності закордонних парламентів, ми підкреслюємо, Що парламенти здійснюють свої повноваження на сесіях.

Є різні визначення сесії. Часто її визначають як проміжок часу, протягом якого проходять пленарні засідання палат і їхніх комісій. Іноді визначення сесії простіше, і під сесіями

розуміють загальні збори депутатів, на яких вирішуються всі найважливіші питання. Це такі загальні збори, під час яких реалізується компетенція цього органу.

Сесії зарубіжних парламентів скликаються в різних країнах один, два, три, іноді до чотирьох разів на рік. У більшості випадків сесії закордонних парламентів тривають значний період (6–8 місяців) і перериваються тільки канікулами. Найчастіше сесія – це майже постійне депутатське засідання протягом року, що має перерви у вигляді канікул. Канікули в членів парламенту приблизно такі самі, як у студентів і школярів. Вони так само і називаються – є літні канікули (зазвичай двомісячні), у християнських країнах прийнято проводити також різдвяні й великодні канікули. Східні країни святкують інші свята, і в них є свої перерви в роботі, аналогічні західним.

Безперервна робота депутатів перетворює їх на професійних політиків – у людей, які займаються своєю роботою з відривом від виробництва.

Право скликання сесії в різних країнах належить різним особам або органам. Наприклад, у деяких країнах депутати скликаються на сесію указом або іншим актом глави держави. Такий порядок у Великобританії й у Японії. Фактично там команду на скликання сесії дає уряд, а оформляються це актом глави держави.

В іншому випадку сесії скликаються періодично – так, як записано в законі (конституції, регламенті палат). Тобто в законі може бути зафіксовано, наприклад, що традиційна щорічна парламентська сесія скликається в перший понеділок вересня. У такому разі якогось спеціального акта не потрібно, тому що всі знають, коли починається чергова сесія. Таким є порядок у Франції, Італії, США.

Третій варіант – коли строк скликання чергової сесії визначає сам парламент. Скажімо, в останні дні перед виходом на канікули парламентарії приймають спеціальний акт, у якому записано, коли вони збираються наступного разу. Такий порядок у Швеції, ФРН.

Сесії є чергові та позачергові. Згаданий вище порядок стосується скликання чергових сесій. Позачергові сесії скликаються в особливому порядку. Можливості скликання таких сесій обмежені. У деяких країнах, наприклад, потрібно зібрати підписи абсолютної більшості депутатів, і тільки після цього сесія буде скликана (Франція). У деяких країнах потрібно зібрати підписи однієї третини депутатів. Якщо такі сесії збираються у не встановлений законом час, то причини можуть бути надзвичайними: коли потрібно вирішити питання війни, миру, подолання стихійних лих тощо.

У США така надзвичайна сесія може бути скликана лише на вимогу президента. В Італії й Туреччині – з ініціативи глави палати. У деяких випадках позачергову сесію можна скликати на вимогу або глави держави, або глави уряду (Франція, Бельгія, Японія). У деяких країнах рішення, прийняті на надзвичайній сесії, вважаються тимчасовими й втрачають силу, якщо не будуть схвалені протягом 10 днів після відкриття чергової сесії парламенту.

ЛІТЕРАТУРА

Публікації нормативних документів

1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.

2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с.

3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.

4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с.

6. Конституции зарубежных стран