У сфері соціального захисту МОП спрямувала свою діяльність у напрямі координації національних систем. Можна констатувати, що в такий спосіб МОП заклала основи соціальної стандартизації. Це виявилось, з одного боку, у встановленні переліку соціальних ризиків, за яких особа набуває права на соціальне забезпечення, у визначенні видів соціальних допомог та умов їх призначення. З іншого – у конвенціях були вироблені та закріплені мінімальні норми соціального забезпечення – їх розміри, тривалість виплат, межі охоплення такими виплатами в країні тощо.

Звернемо увагу на деякі загальні речі. Передусім слід зауважити, що МОП з часом переглядає раніше ухвалені конвенції. Переглянуті конвенції, як правило, містять більш високі стандарти, а також характеризуються більш узагальненим підходом до умов та порядку надання соціальних виплат. Так, Конвенція № 128 отримала назву "Конвенція 1967 року про допомоги по інвалідності, по старості і у зв’язку з втратою годувальника" і була ухвалена в результаті перегляду Конвенції 1933 р. про страхування по старості в промисловості, Конвенції 1933 р. про страхування по старості у сільському господарстві, Конвенції 1933 р. про страхування по інвалідності в промисловості, Конвенції 1938 р. про страхування по інвалідності у сільському господарстві, Конвенції 1933 р. про страхування у разі втрати годувальника в промисловості, Конвенції 1933 р. про страхування у разі втрати годувальника в сільському господарстві. Держава, що ратифікує цю конвенцію, відповідно, й денонсує попередні конвенції. В цілому слід вітати таку діяльність МОП, яка у такий спосіб "розчищає", систематизує й осучаснює нормативний матеріал у певній галузі.

Є й низка інших загальних підходів у конвенційному юридичному механізмі, приклади яких наведемо нижче.

У сфері соціального захисту МОП ухвалила низку конвенцій та рекомендацій загального значення. До таких належать:

1) Рекомендація № 67 про забезпечення доходу, 1944 р.;

2) Конвенція № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення, 1952 р.;

3) Конвенція № 118 про рівноправність у галузі соціального забезпечення, 1962 р.;

4) Конвенція № 157 про збереження прав у галузі соціального забезпечення, 1982 р.;

5) Рекомендація № 167 про збереження прав у галузі соціального забезпечення, 1983 р.

Окрім загальних питань, чинними є також конвенції з окремих видів соціальних допомог. Назвемо найбільш важливі з них:—

у сфері медичного обслуговування та допомоги на випадок хвороби діє Рекомендація N° 69 про медичне обслуговування, 1944 р.. Конвенція № 130 і Рекомендація № 134 про медичну допомогу та допомогу у випадку хвороби, 1969 р.;—

у сфері надання допомог по старості, на випадок інвалідності, у разі втрати годувальника – Конвенція № 128 і Рекомендація № 131 про допомоги по інвалідності, по старості і у зв’язку з втратою годувальника, 1967 р., набрала чинності 1 листопада 1969 р.;—

у сфері надання допомог у разі травматизму на виробництві та професійних захворювань – Конвенція № 121 та Рекомендація № 121 про допомоги у випадках виробничого травматизму, 1964 р. та ін.*311

Звичайно, найбільш загальне значення має Конвенція № 117 про основні цілі та норми соціальної політики (1962 р.), яка проголосила, що повинні бути застосовані усі заходи на міжнародному, регіональному і національному рівнях для сприяння прогресу в таких галузях, як охорона здоров’я, житлове будівництво, забезпечення продовольством, освітою, турботою про добробут дітей, становище жінок, соціальне забезпечення тощо. Ця Конвенція встановила певний соціальний стандарт поняття "соціальна політика" та його змісту. Ниві соціальна політика визнана всіма державами як пріоритетний напрям у розвитку країни.

Серед конвенцій МОП у сфері соціального забезпечення особливе місце належить Конвенції № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення (прийнята 4 червня 1952 р. та набула чинності 27 квітня 1955 р.), яка визначає види соціальної допомоги, умови і розміри соціальних виплат при настанні основних соціальних ризиків. Конвенція передбачає мінімальні стандарти щодо медичної допомоги, допомог у разі хвороби, безробіття, старості, трудового каліцтва або професійного захворювання, вагітності та пологів, у разі настання інвалідності, втрати годувальника, сімейних допомог; встановлює норми періодичних виплат допомог; проголошує принцип рівноправності осіб, що не є громадянами країни проживання, із громадянами даної країни. Для кожного виду соціального забезпечення встановлено певні нормативи охоплення такою допомогою відповідних категорій населення, чисельність яких не повинна бути нижче установленої межі. Зокрема Конвенція передбачає поширення окремих видів соціального забезпечення на такі категорії населення, чисельність яких не може бути нижче установленої межі: не менше 50% працюючих за наймом, а також на їхніх дружин та дітей; на самозайняте населення, яке становить не менше 20% загального числа жителів, а також їхніх дружин та дітей; не менше 50% загального числа жителів; на жителів, кошти яких не перевищують певного рівня.

Конвенція також передбачає, що допомога на медичне обслуговування надається для оплати витрат на такі види медичної допомоги: загальної лікарської допомоги, включаючи відвідування на дому; кваліфікованої допомоги спеціалістів у стаціонарних та амбулаторних умовах; одержання медикаментів за рецептом лікаря; госпіталізацію; спостереження і допомогу при вагітності та пологах. Строк виплати допомоги обмежується 26 тижнями при кожному випадку захворювання, а в країнах, які ратифікували Конвенцію з вилученнями, – 13 тижнями.

Крім наведеного Конвенція № 102 передбачає норми при наданні допомоги в разі тимчасової непрацездатності (строк виплати не повинен перевищувати 26 тижнів), допомоги по безробіттю, сімейних допомог.

Конвенція передбачає, що для права на допомогу по старості встановлений вік не повинен перевищувати 65 років, проте дозволяє й більш високу вікову межу з належним урахуванням демографічних, економічних та соціальних критеріїв, підтверджених статистикою, страховий або трудовий стаж не менше 30 років або період проживання в країні – не менше 20 років. Для самозайнятого населення висувається додаткова вимога щодо виплати страхових внесків.

Конвенція № 102 також передбачає випадки призупинення соціальних виплат, зокрема перебування на державному утриманні, відмова від медичної допомоги, звільнення за власним бажанням (коли йдеться про допомогу по безробіттю) тощо. Законодавство України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування передбачає окремі обмеження щодо соціального захисту безробітного у випадку, якщо особа попередньо звільнилася за власним бажанням, а також регламентує підстави для призупинення і для припинення виплат за соціальним страхуванням.

За даними МОП станом на 31 грудня 2001 р. Конвенція № 102 має 40 ратифікацій, причому кожна країна взяла на себе зобов’язання лише з частини статей (це Конвенцією № 102 дозволяється), а також декотрі з них скористалися тимчасовими винятками, що передбачені у статтях 9 "d" і 48 "с".

Слід звернути увагу на одне важливе положення. Справа в тому, що Конвенція № 102 була прийнята ще у 1952 р. й сфера її реального застосування державами нині значно звужена. Це, зокрема, зумовлено тим, що у більш пізніх Конвенціях МОП встановлено дещо більш деталізовані умови й порядок надання допомог, а також соціальні стандарти більш високого рівня. Отже, при ратифікації більш сучасного акта положення раніше ратифікованої Конвенції № 102 не застосовуються, про що зазначається в акті ратифікації.

Окрім того, при ратифікації державою Європейської соціальної хартії (переглянутої) слід взяти до уваги, що ця Хартія вимагає додержання стандартів на рівні не Конвенції № 102, а Європейського кодексу соціального забезпечення як більш сучасного акта.

Отже, для визначення мінімальних стандартів щодо надання конкретних видів соціальних допомог слід звернутися до "більш" спеціалізованих конвенцій МОП. Це, зокрема, конвенції МОП № 121, № 128, № 130.

Конвенція № 121 про допомоги у випадках виробничого травматизму була прийнята МОП 8 липня 1964 р. (набрала чинності 28 липня 1967 р.). Ця Конвенція розглядається як така, що переглядає Конвенцію 1921 р. про відшкодування працівникам сільського господарства, Конвенцію 1925 р. про відшкодування працівникам при нещасних випадках, Конвенцію 1925 р. про відшкодування працівникам при професійних захворюваннях і Конвенцію (переглянуту) 1934 р. про відшкодування працівникам при професійних захворюваннях.

Передусім слід звернути увагу на такі загальні положення, які застосовуються в усіх згаданих конвенціях.

По-перше, кожна з них дозволяє державам при ратифікації обрати для взяття на себе зобов’язань лише за певною кількістю положень, передбачених окремими розділами. Про це має бути зазаначено у ратифікаційній грамоті. І лише стосовно таких взятих зобов’язань держава звітує про їх виконання у періодичних доповідях, які надсилаються до МОП.

По-друге, конвенції передбачають систему тимчасових винятків, які чітко перелічені у конкретній конвенції. Це стосується держав, "економіка яких ще не досягла достатнього рівня розвитку".

Так, у Конвенції № 121 встановлено важливе право, яке дозволяє державі, економіка і медичні служби якої недостатньо розвинуті, додати до свого документа про ратифікацію мотивовану заяву і скористатися правом на тимчасові винятки щодо певних зобов’язань. Держава, яка зробила таку заяву, повинна у наступних своїх доповідях про застосування цієї Конвенції, вказувати винятки, якими вона скористалася. При цьому необхідно зазначити або про те, що причини для