такі: законодавчого визначення умов недержавного пенсійного забезпечення; добровільності створення пенсійних фондів юридичними та фізичними особами; добровільної участі фізичних осіб у системі недержавного пенсійного забезпечення та вибору виду пенсійної виплати, крім випадків, передбачених цим Законом; добровільності прийняття роботодавцем рішення про здійснення пенсійних внесків на користь своїх працівників до системи недержавного пенсійного забезпечення; економічної заінтересованості роботодавця у здійсненні пенсійних внесків на користь своїх працівників до системи недержавного пенсійного забезпечення; неможливості необґрунтованої відмови роботодавця від здійснення пенсійних внесків до системи недержавного пенсійного забезпечення на користь своїх працівників, якщо роботодавець розпочав здійснення таких пенсійних внесків; рівноправності всіх учасників пенсійного фонду, які беруть участь в одній пенсійній схемі; розмежування та відокремлення активів пенсійного фонду від активів його засновників і роботодавців – платників пенсійного фонду, адміністратора, компаній з управління активами, страхових організацій з метою унеможливлення банкрутства пенсійного фонду; визначення розміру пенсійної виплати залежно від суми пенсійних коштів, облікованих на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду або застрахованої особи; гарантування фізичним особам реалізації прав, наданих їм цим Законом; цільового та ефективного використання пенсійних коштів; державного регулювання розміру тарифів на послуги, що надаються у системі недержавного пенсійного забезпечення; відповідальності суб’єктів системи недержавного пенсійного забезпечення за порушення норм, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами; державного регулювання діяльності з недержавного пенсійного забезпечення та нагляду за його здійсненням.
Слід враховувати, що не всі зазначені принципи реалізуються повною мірою, оскільки нині відбувається реформа всіх ланок соціального захисту. Принципи реформування встановлені у відповідних директивних документах, державних програмах тощо.
Урахування висновків теорії права дає змогу зробити висновок, що принципи права соціального захисту виражаються у таких нормах: принципи-аксіоми, (наприклад, юридичне визнання права кожної людини на соціальний захист, на медичну допомогу); принципи-дефініції (наприклад, встановлення змісту таких правових понять, як "соціальний захист", "соціальне страхування", "пенсія", "допомога" тощо); норми принципи, які безпосередньо встановлюють вихідні положення у даній галузі/підгалузі, інституті права (солідарність при розподілі коштів з солідарної пенсійної реформи, заборона дискримінації, рівність тощо); норми-доктрини, які у сукупності проголошують і започатковують концептуальні теоретичні засади щодо розв’язання у певний організаційно-правовий спосіб проблем у сфері соціального захисту (норми Концепції соціального забезпечення населення України, Основних напрямів пенсійної реформи, соціальної політики тощо).
Формулювання принципів права соціального захисту набуло особливої гостроти у період реформ. Усі види норм, які відображають певні принципи правового регулювання у цій сфері, характеризуються спільними особливостями: не мають традиційної структури поділу на диспозицію, гіпотезу та санкцію; у більшості своїй (але не абсолютній) не породжують конкретних прав та обов’язків суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин, проте їх роль важко переоцінити, оскільки вони виступають юридичною передумовою для обрання певної правової моделі законодавчого закріплення умов та порядку набуття права особи на конкретний вид соціального забезпечення. Науково обґрунтовані та чітко сформульовані принципи галузі права є одним із неодмінних факторів ефективності правового регулювання цієї галузі суспільних відносин.
Загальні принципи права соціального захисту в міжнародно-правових актах
В умовах інтеграції України до міжнародного, зокрема європейського, співтовариства важливим видається врахування принципів права у галузі соціального захисту, встановлених міжнародними актами. Проблема застосування законодавцем і судами загальної юрисдикції загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і міжнародних договорів України все більше набуває практичного значення. Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства (ч. 1 ст. 9 Конституції України). Частиною правової системи України є також міжнародні договори, укладені Українською РСР до проголошення незалежності України, стосовно яких Україна як держава – наступниця УРСР продовжує здійснювати міжнародні права і обов’язки. Україна також є правонаступницею прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам України. До ратифікованих міжнародних актів належать низка конвенцій Міжнародної організації праці, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, ухвалена Радою Європи та ратифікована Україною. Окрім того, Україна підписала і Європейську соціальну хартію, яку ще належить ратифікувати. Зазначені акти серед іншого містять і принципи у сфері соціального захисту.
Загальні принципи європейського права сформульовані актами органів Ради Європи та Європейського Союзу (постановами, директивами, регламентами, рішеннями). Особливого значення набувають принципи, що випливають з рішень та загальних принципів права, сформульованих Європейським судом з прав людини та Судом ЄС. Серед них слід виділити принципи: захисту основних прав людини; надання права на звернення до суду; юридичної ясності; захисту законних сподівань; недискримінації і рівності в поводженні, пропорційності, забезпечення процедурних прав. Зокрема важливе значення серед формальних принципів належить принципу юридичної ясності, якого слід дотримуватися при формулюванні правових норм. На жаль, Закон України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування", який має надзвичайно важливе значення, не відповідає цьому принципу. Закон перенасичений визначеннями економічного змісту, вміщує складні формули для розрахунку пенсії, страхового стажу, вирахування заробітку. Пересічному громадянину важко зрозуміти такі норми, осягнути рівень справедливості такого механізму, а це знижує ефективність його правозастосування.
Положення конвенцій МОП, які встановлюють принципи запровадження системи соціального забезпечення, здобули міжнародне визнання. Зокрема норми багатьох конвенцій виходять із принципу рівноправ’я. Цей принцип був основним у Конвенції МОП № 19 про рівноправність у галузі відшкодування при нещасних випадках (1925 р.), яка має найбільшу кількість ратифікацій. Принципом рівності пронизані положення Конвенцій № 118 про рівноправність громадян країни та іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення та № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення.
В умовах трудової міграції практичного значення набуває принцип збереження прав, що набуваються, та збереження вже набутих прав. Слід звернути увагу на те, що йдеться про два етапи збереження прав: перший – коли особа перебуває у стадії набуття соціального права (подання заяви; встановлення соціального ризику, якого особа зазнала; порядок визнання правовстановчих юридичних фактів; порядок призначення певного виду соціальної допомоги); другий – особі вже призначено певну соціальну виплату і необхідно забезпечити його збереження незалежно від зміни місця проживання, перебування на території іншої держави.
За законодавством різних країн умови та порядок набуття соціальних прав можуть суттєво відрізнятися, що зрештою може обмежувати соціальні права громадян. За умов відкритого суспільства, відкритих кордонів, зокрема в межах Європейського Союзу, де діє принцип свободи руху не тільки капіталу, а й товарів, послуг та осіб, громадяни набувають страховий стаж на території різних держав і це не повинно ущемлю-вати їхні пенсійні права. Першою конвенцією, яка дозволила підсумовувати різні періоди праці щодо пенсій по старості, втраті годувальника та по інвалідності, була Конвенція №48 (1965 р.). Згодом була прийнята Конвенція № 157 про встановлення міжнародної системи збереження прав у галузі соціального забезпечення (прийнята 21 червня 1982 р.; набрала чинності 11 вересня 1986 р.), яка передбачає, що кожна держава-член прагне брати участь разом з будь-якою відповідною державою-членом у системі збереження прав, що набуваються в будь-якій галузі соціального забезпечення, з якої відповідна держава має чинне законодавство. Держави-члени можуть здійснювати свої зобов’язання шляхом укладення дво- або багатосторонніх договорів на взаємних умовах. Система збереження прав, що набуваються, передбачає перелік видів соціального забезпечення та категорії осіб, щодо яких вона застосовується; підсумовування періодів страхування – періодів сплати страхових внесків, роботи за наймом, професійної діяльності або проживання, залежно від випадку соціального ризику; адміністративну взаємодопомогу в оформленні документів заявникам. Подвійний облік одних і тих самих періодів страхування не допускається. Якщо законодавством різних країн передбачено надання одного виду допомоги з різним механізмом вирахування, передбачено право особи на призначення допомоги більш високого розміру.
Угодою про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (Угоду ратифіковано Законом № 237/94-ВР від 10 листопада 1994 р.) визначено способи координації соціального забезпечення. Зокрема ст. 25 передбачено, що Сторони укладають угоди з тим, щоб: (І) прийняти, дотримуючись умов і порядку, що застосовуються в кожній державі-члені, положення, необхідні для координації систем соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на законних засадах на території держави-члена. Ці положення, зокрема, забезпечуватимуть, щоб: всі періоди страхування, праці або проживання таких робітників у різних державах-членах складалися разом з метою отримання пенсій за віком, у випадку інвалідності та смерті й з метою медичного обслуговування таких робітників; будь-які пенсії за віком, у випадку смерті, інвалідності у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або професійного захворювання, за винятком спеціальних пільг, що не передбачають внесків до пенсійного фонду, вільно переводилися за курсом, який застосовується за законом дебітора – держави-члена або держав-членів; (II) прийняти, дотримуючись умов і порядку, що застосовується в Україні, положення, необхідні для надання робітникам, які є громадянами держави-члена і на законних засадах працюють в Україні, режиму, подібного до того, який визначений у другій частині пункту (І).
Збереження набутих прав як принцип