З одного боку, автори усвідомлюють, що термін "Соціальний кодекс" є більш широким, ніж соціальне забезпечення, а з іншого – не мають можливості в одному акті врегулювати усі відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією усіх соціальних прав. Очевидно, що це практично не можливо.

Крім того, слід звернути увагу ще на одну теоретичну деталь, яка випливає з тексту Пояснювальної записки. Там вказано: "Розробники проекту Соціального кодексу виходили з вузького розуміння соціального забезпечення, не включаючи у предмет регулювання законодавства про соціальне забезпечення відносини, які стосуються прав громадян на освіту, працю, житло та ін. (що складає предмет інших галузей права)". З цього випливає, що автори розуміють "соціальне забезпечення" в широкому сенсі як державне забезпечення усіх соціальних прав, з чим не можна погодитися. Це – все та ж соціалістична патерналістська доктрина, коли все очікувалося від держави, що не прийнятно за ринкових відносин. Не можна прирівнювати соціальне забезпечення до забезпечення всіх соціальних прав. Тим більше, що саме соціальне забезпечення в сучасних умовах включено до більш широкої сфери – сфери соціального захисту. Стосовно останнього можна сказати, що "соціальний захист в широкому розумінні" і "захист соціальних прав" можуть застосовуватися як терміно-поняття, близькі за змістом.

В Україні також є пропозиції розглядати право соціального забезпечення у майбутньому як соціальне право. На нашу думку, така концепція не має перспективи. У Соціальному кодексі можна встановити загальні засади правового регулювання і державного гарантування соціальних прав, одним із яких є й право людини на соціальне забезпечення (соціальний захист).

Серед українських науковців з теорії держави та права є окремі розробки, в котрих соціальне право визнається як самостійнеабо комплексна галузь права.

Очевидно, що проблема соціального права і концепція його основного джерела – Соціального кодексу є не тільки надзвичайно актуальною, а й складною в плані юридичної техніки. Вона потребує спеціальних ґрунтовних досліджень. Соціальне право в Україні перебуває на стадії формування, що стало наслідком суттєвих змін, які відбуваються у соціальній та економічній сферах, що зумовлено переходом до ринкових відносин. Ці зміни об’єктивно зумовлюють трансформацію в системі права, посилення спеціалізації, конкретизації, диференціації та інтеграції за новими критеріями. Міграція одних правових інститутів і поява нових свідчать про формування нових підсистем у межах однієї галузі, нових самостійних і комплексних галузей права, тематичних, предметних спільностей. Поступово відбувається накопичення однотипного нормативно-правового матеріалу, котрий потребує уніфікації та уособлення.

За висновком М.І. Байтіна і Д.Е. Петрова систематизуючим фактором міжгалузевої (з погляду системи права) інтеграції є основні напрями діяльності держави, тобто її функції, відповідно до яких групується нормативний матеріал.

На нашу думку, беззаперечним є те, що за допомогою соціального права реалізується соціальна функція держави, яка полягає в реалізації соціальних зобов’язань держави через створення економічних, юридичних та організаційних заходів щодо забезпечення соціальних прав людини. Узагальнено соціальне право можна визначити як систему юридичних норм, які регулюють суспільні відносини щодо реалізації, охорони і захисту соціальних прав людини і громадянина в цілях збереження, відтворення та розвитку людського суспільства. Можна передбачити, що до проблем соціального права будуть звертатися все більше науковців. У подальшому вчені проведуть ґрунтовні дослідження і сформулюють конкретні пропозиції щодо законодавчого врегулювання цієї сфери. Але вже зараз, на нашу думку, видається очевидним, що термін "соціальне право" не може бути вжитий стосовно окремо взятої галузі права. Це пояснюється тим, що не існує єдиного природного соціального права, отже не може бути й єдиного позитивного соціального права. Природні соціальні права людини – це сукупність відносно самостійних прав людини як можливість задовольняти свої соціальні потреби.

Соціальні права людини визначають структуру соціальної сфери в державі. Відповідно, можна виділити сферу застосування праці, сферу працевлаштування, сферу надання медичної допомоги та охорони здоров’я, сферу освіти, сферу соціального захисту (розуміючи соціальний захист у вузькому його значенні як систему державних заходів щодо захисту населення від соціальних ризиків) тощо. Кожна з названих сфер становить сукупність суспільних відносин, а правове регулювання цих відносин об’єднане головною метою – забезпеченням певного соціального права людини або їх сукупності. Відносини, які складаються у зазначених сферах, виступають предметом правового регулювання відповідних галузей права, а юридичні норми, що регулюють такі відносини, об’єднуються у відповідні галузі права. З таких позицій слід визнати найбільш доцільною концепцію європейського соціального права і висунуту Ю.А. Тихомировим, яка розглядає соціальне право як певну інтегровану структуру. До такої ж думки схиляється й П.Д. Пилипенко.

Що ж до переліку галузей права, які можуть входити до складу соціального права, очевидно, будуть великі наукові дебати. Соціальне право, швидше за все, становить інтегровану правову структуру більш високого порядку, ніж галузь права, до складу якої входять трудове право, право соціального захисту, медичне право, освітянське право, житлове право. До юридичних особливостей соціального права як комплексної інтегрованої системи належать такі. У правових нормах встановлюється не лише каталог конкретних соціальних прав особи, їх зміст та складові елементи, а й перелік та обсяг соціальних зобов’язань держави або інших суб’єктів, за уповноваженням держави (наприклад, роботодавців, окремих державних органів), щодо їх забезпечення. Соціальне право є публічно-приватним. Публічність виявляється у правовстановчій, регулятивній, організаційній діяльності держави та безпосередньому фінансовому забезпеченні здійснення певної частини соціальних прав. Зокрема обсяг соціальних зобов’язань держави розподіляється за такими напрямами: установлення на законодавчому рівні мінімальних соціальних стандартів та норм підвищеного соціального захисту для окремих категорій населення (неповнолітніх, інвалідів, у зв’язку з материнством та ін.) у сфері праці, охорони здоров’я, соціального захисту, освіти, забезпеченні соціальним житлом; державне гарантування дотримання соціальних прав людини; законодавче визначення сукупності соціальних благ (послуг, пільг, субсидій, пенсій тощо), які держава зобов’язується забезпечити громадянам шляхом безпосереднього фінансування з державного та місцевих бюджетів, а також шляхом створення державних установ та організацій щодо надання соціальних послуг. За ринкових умов спостерігається тенденція до поглиблення приватних засад у сфері соціального захисту, освіті, охороні здоров’я, житловій політиці, у зв’язку з чим актуальною є проблема оптимального співвідношення публічного і приватного у соціальному праві і чіткої визначеності частки саме державних зобов’язань і державних гарантій.

Становлення соціального права на сучасному етапі характеризується тим, що вже тепер можна виділити певні загальні положення, які закріплені у правових нормах і є спільними для тих галузей права, які входять до складу соціального права, їх можна назвати загальними правовими інститутами соціального права. До таких можна віднести: соціально-правовий статус людини і громадянина; стандарти соціальних прав та їх державні гарантії; економіко-правовий механізм забезпечення соціальних прав; соціальне партнерство; управління у соціальній сфері; соціальний моніторинг; нагляд і контроль за дотриманням законодавства щодо забезпечення соціальних прав; відповідальність за порушення соціальних прав. На нашу думку, ці правові інститути як загальну частину соціального права доцільно закріпити у Соціальному кодексі України, котрий міг би стати консолідуючим актом у цій сфері.

Основою для розвитку національного соціального законодавства є міжнародні соціальні акти, де виділяються акти світового і регіонального рівнів. Світовий рівень – Загальна декларація прав людини (ООН, 1948 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.); Конвенція про права дитини (ООН, 1989 р.) Декларації ООН – Декларація прав дитини (ООН, 1959 р.), Копенгагенська декларація про соціальний розвиток (1995 р.), Стандартні правила щодо урівняння можливостей інвалідів (1994 р.); Всесвітня декларація ООН про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей (1990 р.); Резолюція ООН "Принципи медичної етики" (1992 р.); Конвенції та Рекомендації МОП; нормативні акти Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та Всесвітньої медичної асамблеї тощо. До актів регіонального, зокрема європейського, рівня належать Європейська соціальна хартія (Рада Європи, Турин, 1961 р.), Переглянута європейська соціальна хартія (Рада Європи, Страсбург, 1996 р.), Європейський кодекс соціального забезпечення (ЄС, 1964 р., переглянутий 1990 р.), Хартія основних соціальних прав трудящих (ЄС, 1989 р.), Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу (Рада Європи, 1953 р.) тощо.

Зазначені акти вміщують перелік соціальних прав, принципи, гарантії та зобов’язання держав, контрольний механізм у справі їх забезпечення. За юридичними ознаками такі акти поділяються на декларації, резолюції, конвенції, рекомендації міжнародних організацій,