Право соціального захисту і медичне право

Зазначимо, що від початку радянське законодавство регламентувало надання медичної допомоги в рамках соціального забезпечення. Декрет "Про страхування на випадок хвороби" від 22 грудня 1917 р. передбачав призначення допомог у випадках хвороби, пологів, смерті працівника, а також надання таких видів безплатної медичної допомоги: перша допомога, амбулаторне лікування, лікування вдома, допомогу при пологах, лікування в стаціонарних умовах з повним утриманням, санаторне і курортне лікування. 20 листопада 1917 р. РНК видала Декрет про безоплатну передачу лікарняним касам усіх лікувальних установ підприємств*276. Положення про соціальне забезпечення від 31 жовтня 1918 р. встановлювало допомоги у випадках тимчасової непрацездатності, безробіття, вагітності та пологах, народження дитини, на поховання, пенсії по інвалідності, медичну допомогу, протезування та ін. Таким чином, медична допомога була включена до системи заходів соціального забезпечення.

Термін "медичне право" увійшов до радянської медичної і юридичної практики від терміна "міжнародне медичне право" як комплекс завдань, що покладені на Всесвітню медичну асоціацію, де серед інших було й завдання "розробки загальної політики у питаннях міжнародного медичного права". Згодом у 1974 р. на 56-й міжнародній конференції в Делі, проведеній Міжнародною асоціацією права (ILA) та Інститутом міжнародного права, було офіційно визнано існування міжнародного медичного і гуманітарного права як сукупності норм і принципів, що мають на меті полегшити страждання людей, які викликані діями проти їх здоров’я. У 1974 р. у СРСР відбулася науково-практична конференція з проблем медичного права, яка стала значним поштовхом до наукових досліджень у цій сфері.

У науковій літературі дискутувалося питання про галузеву належність відносин у галузі охорони здоров’я і правових норм, що їх регулюють. Склалося декілька поглядів.

Одна група вчених відносини з приводу надання медичної допомоги відносить до предмета цивільно-правового регулювання. В.Л. Суховерхий, В.А. Ойзенгіхт, А.М. Савицька, М.С. Ма-леін обґрунтовують свою позицію тим, що основою надання медичної допомоги є договір, і цей договір, за своєю природою є цивілістичним.

Другий підхід полягає в тому, що відносини щодо медичного обслуговування є адміністративно-правовими. Г.І. Петров включав такі відносини до сфери адміністративного права.

Третій погляд був сформульований у 70–80 роках XX століття, коли було доведено самостійність такої галузі права, як право соціального забезпечення, а медична допомога розглядалась як один із видів соціального забезпечення. Зокрема B.C. Андреев позитивно сприйняв термін "медичне право" і вважав, що медичне право регулює комплекс суспільних відносин, які складаються з приводу лікування захворювань громадян, їх профілактики та способів лікування, суб’єктами цих відносин є державні медичні установи і громадяни. До числа норм медичного права вчений включав норми, які стосуються діагностики, складної діагностики, лікування, хірургічного втручання, лікування особливо небезпечних захворювань, охорони материнства і дитинства (до суто медичних норм він відносив охорону материнства і дитинства, починаючи з періоду вагітності, народження дитини, медичної допомоги дітям та підліткам), спрямовані на профілактику захворювань (санаторно-курортного лікування, лікувального відпочинку), медичної експертизи працездатності, забезпечення ліками і протезну допомогу. При цьому норми, які стосуються пільг та переваг при видачі ліків і протезів, автор відносив до права соціального забезпечення. Однак на той час, на думку B.C. Андреева, ще не було достатніх підстав, передусім належного законодавчого забезпечення, для виокремлення медичного права у самостійну галузь права і, за висловом вченого, "норми про медичне право, викладаються поки як складова частина навчальної дисципліни" права соціального забезпечення.

Р.І. Іванова і В.А. Тарасова розглядають медичне право як підгалузь права соціального забезпечення, аргументуючи цей висновок тісним зв’язком охорони здоров’я з державою і розглядаючи медичне обслуговування як форму державних соціальних гарантій, подібну до пенсійного забезпечення.

Четверта позиція розглядає право охорони здоров’я як комплексну галузь права (законодавства). Така думка обґрунтовується М.М. Малеіною, яка вважає, що "лікарське (медичне, охороноздоровче) право або право про охорону здоров’я – це система нормативних актів (норм), що регулюють організаційні, майнові, особисті відносини, що виникають у зв’язку з проведенням санітарно-епідеміологічних заходів і наданням лікувально-профілактичної допомоги громадянам.

Наприкінці XХ ст., особливо з набуттям колишніми радянськими республіками незалежності, значно активізувалися наукові дослідження з медичного права зарубіжними, російськими та українськими фахівцями. З’явилися монографії й підручники з медичного права. Значною мірою цьому процесу сприяло проголошення у конституціях держави як соціальної і визнання соціальних прав людини й громадянина, серед яких право на медичну допомогу та охорону здоров’я обіймає одне з визначальних місць.

У найсучасніших дослідженнях поширена думка про комплексний характер медичного права як галузі права. Зокрема А.Б. Литовка і П.І. Литовка вважають, що з фактичним включенням медицини до цивільного обігу вичерпав себе й погляд на медичне право як підгалузь права соціального забезпечення, а медичне право – це погранична комплексна галузь національного права Росії, яка регулює охороноздоровчі та інші тісно пов’язані з ними відносини. С.Г. Стеценко вважає, що медичне право – це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Медичну діяльність автор розглядае як таку, що має комплексну природу, в рамках якої виділяються: процеси надання медичної допомоги, система медичного страхування, виробництво лікувальних засобів та виробів медичного призначення, організація реабілітаційно-відновлюючих заходів і "багато чого іншого".

На нашу думку, медичне право – це система правових норм, які регулюють якісно своєрідні суспільні відносини, змістом яких є здійснюваний медичними працівниками за допомогою медичних засобів вплив на фізичне та психічне здоров’я людини. Зробимо спробу обґрунтувати таке розуміння медичного права.

Концепція медичного права виникла з практичних потреб, адже кожна людина протягом життя неодмінно стає суб’єктом відносин з приводу надання медичної допомоги. В такому розумінні медичне право "зустрічає" людину при появі її на цей світ і супроводжує протягом життя аж до відходу у "світ інший". Отже, є велика потреба не лише в досконалих засобах лікування, діагностування, профілактики, а й у ефективному юридичному механізмі забезпечення права людини на медичну допомогу. На нашу думку, це є головним призначенням медичного права.

Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Слід зауважити, що право на охорону здоров’я є найбільш широким, воно включає право на медичну допомогу і право на медичне страхування. Отже, право на медичну допомогу є відносно самостійним. Необхідно відрізняти права та обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я й, відповідно, обов’язки держави щодо його забезпечення, і права пацієнтів при здійсненні медичної допомоги. Перша група прав має загальний характер (вони сформульовані у ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров’я) і торкається майже усіх сфер, що оточують життєдіяльність людини. У сфері охорони здоров’я складається цілий конгломерат суспільних відносин – медичних, фінансових, управлінських, організаційних. Вони регулюються різними галузями законодавства – конституційним, адміністративним, трудовим, цивільним, господарським, кримінальним, екологічним тощо. Але ядром цих відносин є саме медичні відносини, які виникають між пацієнтом і лікарем (медичним працівником) з приводу надання медичної допомоги на всіх етапах її здійснення.

Концептуальною основою для такого розуміння медичного права є виділення й спеціальне правове регулювання відносин щодо реалізації права людини на медичну допомогу. Зрозуміло, що в такому відокремленні є певна частка умовності. Але з прагматичного погляду тільки такий підхід здатний відокремити відносини, змістом яких є безпосереднє надання медичної допомоги, від інших відносин у сфері охорони здоров’я, і надати їм найбільш досконале правове регулювання.

До предмета медичного права належать відносини з приводу: надання медичної допомоги (діагностичної, лікувальної, первинної, невідкладної, швидкої, спеціалізованої, реабілітаційної); медичного втручання; надання медичної допомоги людині для забезпечення її репродуктивної функції; трансплантації органів і тканин людині, корекції (зміни) статі тощо. До медичних відносин також належать відносини з приводу забезпечення хворих лікарськими, протезно-ортопедичними, коригуючими засобами; проведення медичної експертизи; проведення медико-біологічних дослідів з участю людини.

У сучасних умовах в Україні прийнято значне законодавство щодо надання медичної допомоги та охорони здоров’я населення. Передусім Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Конституційними гарантіями реалізації цього права виступають державне фінансування соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм; безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я; заборона скорочення таких закладів; державне забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя.

Медичні відносини регулюються Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров’я (1992 р.), законами України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (1994 р.), "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" (12 грудня 1991 р., у ред. Закону від 3 березня 1998 р.), "Про донорство крові та її компонентів" (1995 р.), "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" (1995 р.), "Про лікарські засоби" (1996 р.). "Про трансплантацію органів і тканин