визнається як суб’єктивне лише за наявності юридичних норм, які встановлюють право особи за певних обставин чинити певні дії і обов’язок конкретного суб’єкта щодо забезпечення цього права. Друга концепція виходить із соціологічного розуміння права, яке визнає джерелом суб’єктивного права не лише юридичні норми, а й правові принципи, ідеї, а також суспільні відносини, що породжені діями за розсудом органів управління (М.С. Строгович). Е.Е. Мачульська вважає, що саме соціологічна концепція найбільше відповідає потребам забезпечення права людини на соціальне забезпечення.
Вважаємо, що з такою позицією не можна погодитися. Досліджуючи проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства, П.М. Рабінович серед сучасних тенденцій виділяє таку, як деформалізація. Зазначена тенденція, на думку автора, полягає в тому, що "якісні рамки того явища, яке відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, начебто зливається з деякими суміжними, "Родинними" соціальними феноменами... Подекуди виникає невиправданий дефіцит формальної визначеності державно-юридичного регулювання. А тим часом якраз ця властивість останнього у багатьох випадках становить значну цінність саме для людини, оскільки забезпечує так потрібну їй чіткість, зрозумілість, організованість, передбачуваність правових відносин. І сьогодні не втрачає актуальності відоме обґрунтування того, що формальна визначеність юридичних інструментів – це неабияке особистісне і соціальне благо, що сприяє, зокрема, запровадженню рівності усіх і кожного перед законом і перед судом". Ми цілком згодні з таким висновком вченого. На нашу думку, в основу визнання права на соціальний захист як суб’єктивного має бути покладено саме нормативістську концепцію. Саме її застосування є теоретичним підґрунтям для реального здійснення цього права людини. Скільки б не ухвалювалося в державі програмних документів з основних напрямів соціального розвитку або з окремих напрямів соціальної сфери, які містять загальні принципи і бачення подальшого розвитку, все ж без конкретної юридичної норми, що передбачає конкретний вид соціальної виплати або надання соціальної послуги з конкретних підстав, не буде жодного реального забезпечення.
У теорії права суб’єктивне право визначається як передбачена для уповноваженої особи в цілях задоволення її інтересів міра можливої поведінки, яка забезпечена юридичними обов’язками інших осіб.
Ознаки суб’єктивного права такі: 1) свобода поведінки особи в межах, встановлених нормою права; 2) можливість для особи користуватися певним соціальним благом; 3) повноваження здійснювати певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб; 4) можливість звернутися до суду для захисту порушеного права.
У літературі науковцями висловлена думка, що право на соціальне забезпечення є абсолютним правом людини. Вважаємо, не можна погодитися з такою позицією. Адже володільцю абсолютного суб’єктивного права протистоїть невизначене коло зобов’язаних суб’єктів, водночас будь-яка особа несе пасивний обов’язок не порушувати абсолютні суб’єктивні права осіб, які такими правами володіють. За такого підходу ніхто не мав би обов’язку здійснювати соціальний захист конкретної особи у разі настання соціального ризику. На нашу думку, право на соціальний захист – це відносне суб’єктивне право, якому кореспондується зустрічний активний обов’язок іншої конкретної особи. Саме як відносне суб’єктивне право особи на соціальний захист породжує відносні правовідносини, оскільки за чинним законодавством встановлене коло конкретних суб’єктів, які обтяжені конкретними обов’язками щодо надання за певних умов соціальних виплат і послуг. Крім того, за законодавством, встановлено жорсткий зв’язок між певним соціальним ризиком і обсягом матеріальних благ, які надаються особі. Інша справа, наскільки цей обсяг відповідає потребам особи, але це вже інша проблема, – проблема відповідності соціальних стандартів науковим та економічним чинникам.
Таким чином, право на соціальний захист – це передбачені законодавством, гарантовані державою певні можливості людини отримати від держави, а також інших суб’єктів, які діють за уповноваженням або дозволом держави, на умовах і в порядку, передбаченому законодавством, а також договором, матеріальне забезпечення, матеріальну підтримку та соціальні послуги у разі настання соціальних ризиків.
Комплексний характер підстав для виникнення права на соціальний захист – соціальних ризиків – зумовлює й комплексний характер цього права. Право на соціальний захист – це комплекс суб’єктивних прав особи, закріплених у Конституції та законодавстві України, які включають такі основні правомочності, як право на пенсійне забезпечення, право на соціальну допомогу, право на соціальні послуги, право на медичну допомогу. Окрім зазначених, громадяни в Україні мають право на житлові субсидії, соціальні пільги тощо.
Право на соціальний захист як суб’єктивне право забезпечене певними юридичними обов’язками, які покладено на чітко визначених суб’єктів – відповідні державні органи, органи праці та соціального захисту, соціальні фонди, соціальні служби, посадові особи. Якщо носій суб’єктивного права завжди має вибір: діяти певним чином або утриматися від дій, то зобов’язана особа не має права вибору. Невиконання або неналежне виконання юридичного обв’язку тягне за собою заходи державного примусу.
Право на соціальний захист може бути захищене в суді. Конституція встановлює, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується (ст. 8).
Конституція гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).
Окрім наведених конституційних положень, право на судовий захист передбачено окремими законами про соціальне страхування та про державну соціальну допомогу. З цього приводу також корисно ознайомитися з новими положеннями цивільно-процесуального законодавства, спрямованими на створення належного юридичного механізму судового захисту. За Законом України "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України" від 5 червня 2003 р. № 917-IV Глава 31-А
ЩІК отримала нову назву: "Скарги на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб". Закон передбачає право громадянина звернутися до суду зі скаргою, якщо громадянин вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадової і службової особи порушено його права, свободи чи законні інтереси. До рішень, дій або бездіяльності, що підлягають оскарженню, належать, зокрема, колегіальні або одноособові рішення, дії або бездіяльність, у зв’язку з якими особа вважає, що порушені або порушуються її права, свободи чи законні інтереси, створені або створюються перепони для реалізації нею своїх прав та свобод або що вжиті заходи щодо реалізації її прав є недостатніми. Водночас у законі конкретизовано, що посадові особи несуть відповідальність за невиконання лише тих обов’язків, які було на них покладено законами або іншими нормативно-правовими актами. Тобто не можна сподіватися на судовий захист таких прав у сфері соціального захисту, котрі лише проголошені, але для їх забезпечення не встановлено у нормативно-правових актах відповідних юридичних обов’язків конкретних суб’єктів.
В аспекті реального втілення в життя конституційних гарантій права на соціальний захист цікаво звернутися до зарубіжної практики. Прикладом може слугувати наступальна практика Конституційного і Верховного судів Угорщини, які при розгляді справ щодо соціального захисту виходять із трьох доктрин: 1) набуті права; 2) нова власність; 3) благонабуті права. Угорський суд розглядає право на пенсії і соціальні допомоги, які надаються з коштів соціального страхування як набуті права особи, оскільки працівники фактично здійснюють внески на соціальне страхування. Суд при здійсненні захисту права на соціальну допомогу по хворобі на основі страхування надає такий захист, як захист права власності. Для цього Суд розробив власну теорію соціальних послуг як "нової власності". Ця теорія в контексті нової Конституції Угорщини означає категоричну заборону будь-яких вилучень щодо соціальних прав. Суд виходить із того, що як пенсії, не пов’язані із соціальним страхуванням, так і соціальні допомоги, які передбачають сплату страхових внесків, є конституційно захищеними від законодавчих змін. Законодавець не може суттєво змінити соціальні допомоги, які були передбачені попереднім законодавством, якщо тільки не надасть доказів Суду, що це відповідає суспільним інтересам, а вилучення будуть повністю компенсовані. Така позиція Суду викликала активні заперечення радикально налаштованих фахівців, які відгукнулися низкою публікацій, спрямованих у цілому проти конституційного закріплення соціально-економічних прав*141. У цих роботах автори критично оцінюють цю теорію, вбачаючи в ній комуністичну доктрину, і обґрунтовують неможливість збереження попереднього соціалістичного status Quo. При цьому пояснюють, що ідея захисту соціально-економічних прав як прав власності була запропонована Чарльзом Реєм. Верховний суд США захищав права одержувачів соціальної допомоги як права власників. Але, як вважає Андрош Шайо, при цьому в США захист прав власності в такому контексті означає захист лише в рамках принципу належної правової процедури, тоді як суто процесуальний захист нової власності Верховним судом США був трансформований в Угорщині у матеріально-правовий захист від законодавця. Це можна заперечити і звернути увагу, що позиція Верховного суду Угорщини цілком узгоджується