Порядок формування парламентів і статус депутатів

План

1. Поняття і становлення парламентаризму. 

2. Визначення парламенту.

3. Формування палат. 

4. Правове становище (статус) депутата парламенту.

5. Порядок припинення депутатських повноважень.

Поняття і становлення парламентаризму.

Слово "парламент" має латинський корінь "раrlаrе" – "говорити", "розмовляти". Батьківщиною найдавнішого парламенту вважають Ісландію (IX ст.). На околицях столиці Ісландії Рейк'явіка дотепер збереглися кілька великих каменів, на яких давні вікінги обговорювали свої справи й приймали рішення. Ісландці говорять, що ці камені і є парламентом під відкритим небом, який дотепер називається альтинг. До найдавніших парламентів належать також англійський парламент й іспанські кортеси.

Історія парламентів і парламентаризму налічує кілька століть і включає кілька етапів.

Перший етап – початковий (XIV–XIX ст.): становлення інституту парламентаризму. На цьому етапі відбувалося утворення парламенту як органу держави, парламент боровся за своє місце й роль, вироблялися способи його формування.

Другий етап – кінець XVІІІ – початок XX ст. – "золотий час парламентаризму". У цей період парламенти формувалися на основі цензового виборчого права, виражали інтереси одного класу – буржуазії, що зароджувалася. Парламенти утворювалися невеликою частиною населення країни – лише 10–15 % громадян. Фактично тільки одна група населення обирала найбільш гідних. Саме тоді в англійському парламенті з'явився вислів, що парламент може все, крім перетворення чоловіка в жінку.

Третій період – початок XX ст. – так звана криза парламентаризму. У цей період виникли партії, які представляли інтереси різних соціальних верств і груп. Цензове виборче право стало абсолютним анахронізмом. Про парламент почали говорити, що цей орган має поступитися своїм провідним місцем виконавчій владі. Наприклад, в англійській юридичній науці була думка, що завдання парламенту полягає не в керівництві країною, а в тому, щоб впливати на формування громадської Думки й контролювати діяльність уряду. Французький політичний діяч М. Понятовський писав, що обмеженню в правах парламенту не слід дивуватися. Але скасувати його не можна, він потрібний як запобіжний клапан у суспільстві, ширма для прикриття роботи уряду.

Четвертий етап – (70–90-ті роки XX ст.) відродження ролі парламентів. Парламенти в цей час – це дуже представницькі й активні народні збори. З'явилися навіть міжнародні парламенти. Так, у результаті інтеграційних процесів у Європі був створений Європарламент. Парламенти і парламентаризм отримали якісно нову роль у сучасному суспільстві.

Визначення парламенту.

Слово "парламент" є універсальним позначенням вищого представницького органу держави, але в різних країнах на практиці застосовуються різні назви. Часто вживається, наприклад, термін "конгрес". Першими його застосували на Американському континенті, цей термін часто вживається в Латинській Америці (Венесуела, Чилі та ін.), у країнах Азії (Філіппіни та ін.). Є й така назва, як "національні збори" (Португалія, Південна Корея, Панама, Пакистан та ін.). У федеративних державах часто вживається термін "федеральні збори". Серед інших найменувань досить часто використовується слово "рада". Наприклад, у європейських країнах-монархіях парламенти називаються радами, в Андоррі – Генеральна рада, у Сан-Марино – Велика генеральна рада, у Монако – Національна рада тощо.

Деякі назви парламентів уживаються в перекладі, а деякі – у їхньому місцевому звучанні. Наприклад, парламент Швеції в літературі традиційно прийнято називати "риксдаг", Данії -"фолькетинг", Норвегії – "стортинг". В Ірландії!, де ірландська мова практично вийшла з ужитку й усі говорять англійською мовою, слово "парламент" майже не вживається, він там іменується "Доїв" і складається із двох палат – "Доїв ейран" (нижня палата) і "Шинод ейран" (верхня палата). Деякі слова стали настільки звичайними, що застосовуються без перекладу! іранський "меджліс" і "кнесет" Ізраїлю. В Естонії законодавчий орган офіційно йменується Рийгікоу (Державні збори). Водночас склалася й не зовсім правильна традиція слововживання. Наприклад, парламент Фінляндії у вітчизняній літературі називається Сеймом, хоч у Фінляндії він завжди називався "Едускунта", що в перекладі означає "народне представництво".

Місце і роль парламенту, як правило, закріплюються в конституціях, причому підкреслюється його особливий статус. Наприклад, за ст. 41 Конституції Японії, парламент є вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави. Конституція США закріплює, що законодавчою владою наділяється Конгрес США, який складається із Сенату й Палати представників. У деяких конституціях особлива роль парламенту не виділяється, а конституції просто вказують, чим вони повинні займатися. Прикладом може бути французька Конституція, де вказано, що закони приймаються парламентом, і називається, які закони приймаються. Так чи інакше, немає практично жодної держави, за винятком країн з абсолютною монархією, де не було б парламенту.

Формування палат.

Порядок формування парламенту залежить від його структури. Якщо парламент однопалатний, то він, як правило, обирається громадянами. Нижні палати формуються на засадах виборності, причому в абсолютній більшості випадків це прямі, загальні, рівні вибори й при таємному голосуванні. Коли говорять про народне представництво, про верховенство законодавчого органу, про народний суверенітет, то йдеться саме про нижні палати, оскільки вони формуються народом, там засідають представники народу. Це і є уособленням суверенітету й народного представництва.

Водночас є й винятки. Наприклад, у Республіці М'янма, у королівстві Бутан частина депутатів призначається. У М'янмі 1/3 членів нижньої палати обирається, 1/3 формується з різних соціальних груп (національних меншин, профспілок тощо) і 1/8 призначається урядом. У Бутані зі 150 членів парламенту 100 обираються населенням, 40 призначає король і 10 делегують буддійські монастирі.

Є специфіка у формуванні нижніх палат в ісламських державах. Наприклад, у Єгипті, Пакистані жінки-депутати обираються не громадянами, а самим парламентом. Раніше обрані Депутати-чоловіки обирають певну кількість жінок, зазвичай – 20–30 осіб.

Дуже своєрідно формується китайський парламент – Все-китайські збори народних представників. Цей орган обирався зборами народних представників автономних провінцій, областей і міст. Китай запозичив модель багатоступеневих виборів, що існувала в СРСР до 1936 р.

Якщо парламент двопалатний, то його нижня палата також обирається громадянами, а щодо другої палати, то є безліч різних способів її формування.

Перший спосіб – формування верхніх палат шляхом прямих виборів, але з деякими особливостями. Наприклад, верхня палата Конгресу США – сенат, як і нижня, обирається громадянами країни, але не за територіальними округами, як палата представників, а від кожного штату по два сенатори. З 315 сенаторів Італії 75 % (232 сенатори) обираються за мажоритарною системою, а 25 % (тобто 83 сенатори) – за пропорційною. Подібно формується палата радників (верхня палата) парламенту Японії: 150 депутатів обираються за окремими виборчими округами, а 100 – від загальнонаціонального виборчого округу.

Другий спосіб формування верхніх палат – за допомогою непрямих багатоступеневих або непрямих виборів. Найбільш характерні приклади – Франція, Норвегія, Індія та ін. Французький сенат формується триступеневими виборами. Сенатори Франції обираються на Дев'ять років депутатами Національних зборів, депутатами в генеральних радах департаментів і депутатами муніципальних рад. Двоступеневі вибори застосовуються при формуванні верхньої палати норвезького парламенту – стортингу. У цьому випадку спочатку громадяни обирають весь склад парламенту; потім депутати, зібравшись на перше своє засідання, обирають зі свого складу верхню палату, що називається амбросьовича, до неї входить 38 депутатів. Ті, що залишилися, становлять нижню палату, яка називається одельстинг (112 депутатів). Рада штатів індійського парламенту також обирається виборними членами законодавчих зборів штатів за пропорційною системою представництва.

Третій спосіб формування верхньої палати – за призначенням. Принцип призначення використовується в Канаді, у ряді невеликих держав, які входять до складу Співдружності – в Антигуа, на Багамах, Бермудах, Ямайці та ін.

Цей спосіб відносять також до формування верхньої палати німецького парламенту бундесрату, тому що бундесрат складається з депутатів, призначуваних урядами земель зі свого складу. Іноді, щоправда, цей спосіб виділяють в окрему групу, і вія називається формуванням верхньої палати шляхом представництва від суб'єктів федерації. Але як би це не називалося, уряди земель призначають своїх представників у верхню палату.

Четвертий епосів формування – за спадкоємним принципом, або феодальний спосіб. Йдеться про Великобританію. Традиційну систему спадкування місць у Палаті лордів, якій більше ста років, останнім часом було модернізовано й доповнено. 1968 р. спеціальним законом було встановлено довічне перство, що поширюється й на жінок. Тепер у палаті лордів Великобританії близько 1200 перів. Із них понад 800 – спадкоємні пери, які мають дворянські титули й звання. Володіння цим титулом дає їм право засідати в палаті лордів. Друга група – довічні пери, які не мають права передавати титул у спадщину. Зазвичай це державні службовці високого рангу, які, пішовши у відставку, можуть засідати в палаті лордів довічно. Тепер довічних перів понад 380. Крім того, у британському парламенті ще 26 духовних перів (духовних лордів) – це вищі керівники англіканської церкви. Двоє з них – архієпископи (Кентерберійський і Йоркський). Інші єпископи входять до палати лордів за принципом старшинства. Також до палати лордів входить понад 20 судових лордів, або "перів за апеляцією": це особи, які мають