2. Для обрання президента з депутатів парламенту й представників органів місцевого самоврядування створюється спеціальна виборча колегія. Це представники різних рівнів представницької влади. Класичним прикладом є Італія. Президент Італійської Республіки обирається на спільному засіданні обох палат парламенту. До членів парламенту приєднуються представники від областей (по три від області). Найменша область – Валле д'Аоста – посилає одного представника. Практично глава держави обирається членами обох палат парламенту, оскільки представників від областей лише 58, а парламентаріїв – 935. Так чи інакше, у процедурі виборів президента бере участь не тільки вища представницька, а й регіональна влада. Це зроблено, можливо, спеціально для того, щоб президент менше залежав від парламенту, оскільки в його виборах брали участь і

представники регіонів. До речі, італійці встановили найсолід-ніший віковий ценз для кандидата на посаду президента. Президентом Італії може бути особа не молодша за 50 років.

3. У деяких федеративних державах для обрання федерального президента формується особлива колегія, що складається з депутатів федерального парламенту і представників суб'єктів федерації. Ця модель дещо схожа на італійську, але в Італії представництво здійснюється від територіальних утворень (областей), а в цьому випадку представництво від державних утворень – суб'єктів федерації. Прикладом може бути ФРН, де федеральний президент обирається Федеральними зборами, які складаються із членів Бундестагу (нижньої палати парламенту) і представників земель, обраних законодавчими органами земель (ландтагами) за принципом пропорційного представництва. Для обрання президента потрібна абсолютна більшість голосів від членів Федеральних зборів.

В Індії президент обирається особливою виборчою колегією, що складається з обраних членів обох палат центрального парламенту (слово "федеральний" не вживається) і обраних членів законодавчих зборів штатів.

У Федеративній Республіці Німеччині, Італії, Індії, Латвії президент стає на посаду негайно, що характерно для країн, де президент обирається не на загальних виборах, а шляхом голосування в парламенті.

У всіх цих випадках вибори президента здійснюються переважно парламентом. Коли глава держави одержує мандат від парламенту, його влада є вторинною, похідною. Він не може вважати себе безпосереднім обранцем народу й не може протиставити свої повноваження цьому органу законодавчої влади. Обраний у такий спосіб президент має обмежені повноваження й, природно, не відіграє такої значної ролі в державному житті країни, як президент у президентській або змішаній республіці, де він обирається народом.

Парламентарна система обрання може вважатися гарантією проти узурпації або присвоєння повноважень влади президентом. На думку А.А. Мішина, найбільш демократичною системою обрання глави держави є та, за якої президент обирається парламентом. Імовірно, головне все-таки не спосіб обрання президента, а реальний поділ влади й система "стримувань і противаг", які не дадуть можливості главі держави присвоїти чужі повноваження. У будь-якому разі американський варіант сильної президентської влади свідчить, що незважаючи на те, що президент одержує владу від народу, добре розроблений механізм "стримувань і противаг" не дозволяє главі держави узурпувати владу. Крім іншого, від таких намірів американського президента убезпечують стійкі демократичні традиції, висока культура політичної еліти і громадян цієї країни.

Різними способами вирішується питання про заміщення поста президента у випадках дострокового відкриття вакансії, тобто тоді, коли президент помер, пішов у відставку або був усунутий від влади в порядку процедури імпічменту. У певних країнах закріплено, що вибулого президента заміняє віце-президент (такий порядок існує в США), і дострокові вибори президента не проводяться. У більшості парламентарних республік у випадку вакансії поста президента проводяться дострокові вибори, а між днем відкриття вакансії президента і днем, коли до виконання обов'язків приступає новий президент, його функції виконує інша посадова особа. Уже йшлося про віковий ценз для кандидата у президенти в Італії. У більшості країн президентом може бути молодша особа. Наприклад, у ФРН віковий ценз для президента – 40 років, у США й Індії – 35. Але обов'язково це має бути людина з певним життєвим досвідом. У деяких країнах обов'язковою є належність президента до панівної релігії, особливо це стосується мусульманських країн.

У певних країнах не допускається переобрання на посаду президента. Наприклад, президентом Мексики можна бути тільки один раз. Переобрання заборонено. У деяких країнах можна бути президентом не більше двох строків. Наприклад, У США президент може обиратися два рази (у сумі це вісім років). У ФРН президент обирається на п'ять років і теж може переобиратися лише один раз. В Італії та Франції більш ліберальні правила: там строк президентського мандата дуже значний (7 років), і можливість переобрання не обмежується. Очевидно, більш розумною практикою є та, де переобрання має якісь межі. У країнах із нестійкими демократичними традиціями відсутність обмежень для переобрання призводила й призводить до того, що одна й та сама особа беззмінно займає ц" посаду протягом десятиліть. Іноді якісь формальні псевдовибори проводяться, але вони перетворюються на фарс. Такою була ситуація, наприклад, у республіках Малаві, Ліберії та інших країнах Африки. Тривалий час (32 роки) беззмінним президентом Заїру був Мобуту Сесе Секо. У 1976 р. в Тунісі президент Буріба був проголошений довічним президентом. Такий самий довічний статус присвоювався й в інших країнах ряду осіб. Довічним президентом був диктатор Ж. Дювальє на Гаїті. Тому будь-які розумні обмеження в строках перебування убезпечують країну від зловживання владою.

Відносини глави держави з парламентом і урядом

Специфіка правового і фактичного статусу монарха має низку відмінних рис. Виокремлюють насамперед дві найбільш характерні.

1. Влада монарха вважається непохідною, незалежною від будь-яких гілок влади, від будь-якого іншого органу і навіть від народу. Монарх, за найдавнішою традицією, здійснює свої повноваження або за божественним, або за природним, або за власним правом. За тією ж традицією монарх у монархіях уважається джерелом усієї державної влади. Усе державне управління здійснюється від імені монарха. Для громадян, для підданих монарха навіть у сучасному світі це звично, і вони не замислюються над тим, що, наприклад, у Великобританії уряд називається кабінетом її Величності, є армія її Величності, Королівський флот, Королівські військово-повітряні сили, навіть Академія наук називається Королівським товариством. У Канаді, де лише формальна монархія, юридичним главою держави є королева Великобританії, представлена в Канаді генерал-губернатором, є такий підрозділ: канадська Королівська кінна поліція, хоча ні до влади короля, ні навіть до верхової їзди нині цей підрозділ не причетний. Традиція збережена в назві.

У монархії формально всі акти, що виходять від державних органів, так чи інакше пов'язані з ім'ям монарха: на нього або посилаються, або його згадують, або монарх формально чи неформально підписує акти. Ім'ям монарха, його посадою "освячуються" всі державно-правові дії. Ім'я монарха надає цим діям закінченості, а також особливого звучання й значення.

Повна, абсолютна, ледве не надприродна влада монарха існувала в Середньовіччі за панування абсолютизму. Сьогодні також є кілька абсолютних монархій, які, звичайно, відрізняються від середньовічних, але влада монарха там, як і раніше, майже безмежна. Що ж до Західної Європи, де існують конституційні монархії, все управління відбувається від імені монархів, але фактично від їхньої влади нічого не залишилося. Аналізуючи правовий статус сучасних монархів, слід неодмінно враховувати, яку монархію очолює цей монарх.

Є абсолютна, конституційна й дуалістична монархія. Реальний статус монарха, його повноваження, його можливості визначаються формою монархії, що склалася в його країні. Варто згадати, що фактичне становище монарха значно відрізняється або може відрізнятися від того, що записано в нормативних актах. Формальні повноваження монарха можуть зовні виглядати досить серйозно, але фактичне становище, реальний внесок у державне управління може бути незначним.

В абсолютній і навіть у дуалістичній монархії, займаючи центральне становище у всьому державному механізмі, монарх призначає й зміщує уряд. Він відповідальний перед монархом, а не перед парламентом. Монарх у таких монархіях має істотний вплив на парламент. У низці випадків він користується правом розпуску парламенту, має право вето. У таких монархіях він є головнокомандувачем збройних сил, здійснює призначення на всі найважливіші державні посади – як військові, так і цивільні. Він призначає або зміщує суддів. Там його повноваження справді великі.

Що ж до повноважень монарха в парламентарній або конституційній монархії, то формально наведені повноваження можуть міститися в законах про королівську владу або в конституції, але реально всі королівські права можуть бути лише Декоративними повноваженнями. Наприклад, практично завжди король, формально підписуючи спеціальні укази, призначає уряд, але призначає тільки той уряд, що користується довірою парламенту. Король формально (також видаючи спеціальний указ) може розпустити парламент, але робить це тільки за пропозицією прем'єр-міністра. Король підписує всі закони, але не має права відмовитися від підпису тощо. Відмінність між фактичним і юридичним статусом у цих монархіях неймовірно велика.

2. Друга характерна риса – невідповідальність монарха. Це означає, що монарх не несе