Поняття громадянства, способи набуття і втрати громадянства

План

1. .Поняття громадянства, способи набуття і втрати громадянства

2. Загальна характеристика інституту прав і свобод громадян
Поняття та джерела прав людини.
Еволюція прав людини. 

Правовий статус особи включає сукупність прав і свобод людини та громадянина, відображених у нормах усіх галузей чинного права.

Основи правового статусу особи – конституційно закріплені права і свободи. Вони становлять відносно невелику частину всіх прав і свобод.

Причини, з яких одні права закріплюються конституційно, а інші – у поточному законодавстві, не довільні. Можна виокремити такі фактори, від яких залежить вибір тієї або іншої форми закріплення прав і свобод:

1. Значимість цього конституційного права і цієї свободи для людини та суспільства.

Конституція закріплює права і свободи, які є життєво важливими й найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так. і в цілому для суспільства, для держави, тобто основні права і свободи.

Для людини вони є необхідними передумовами забезпечення: умов гідного і вільного існування; природного права на участь у вирішенні питань устрою та управління тим суспільством, членом якого вона є; економічних і соціальних умов, необхідних їй для задоволення життєвих матеріальних і духовних потреб.

Для держави, суспільства значимість конституційного закріплення прав і свобод виражається в тому, що саме їхня реалізація необхідна для втілення в життя сутнісних властивостей держави як демократичної та правової.

Крім того, саме існування держави, суспільства забезпечується сукупною діяльністю людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності – політичній, економічній, духовній. Так, без реалізації права на свободу підприємництва не могло бути створене економічне середовище, без реалізації виборчих прав громадян – неможливе формування структур управління суспільством.

Тому основні права і свободи не лише визнаються державою, а й захищаються нею як необхідна умова свого існування.

2. Споконвічний або похідний характер належності людині певного права і свободи. Конституції демократичних держав установлюють, що основні права і свободи людини невідчужувані й належать кожному від народження. Саме такого роду права і свободи закріплюються конституційно.

3. Основним правам і свободам притаманні особливі юридичні властивості, специфіка їхньої реалізації, а саме:

а) конституційні права і свободи становлять ядро правового статусу особи, лежать в основі всіх інших прав і свобод, що закріплюються в інших галузях права. Наприклад, усі права, що випливають із норм трудового права, ґрунтуються на конституційних положеннях про працю; права, закріплені в нормах галузі права соціального забезпечення, – на відповідному конституційно закріпленому праві. Усі права і свободи громадян у тій або іншій сфері життя похідні від основних прав і свобод, тому останні є головними в характеристиці правового становища особи;

б) основні права і свободи адресовані найширшому колу суб'єктів. Вони закріплюються за кожною людиною і громадянином або за кожним громадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи, установлювані нормами інших галузей права, узгоджуються з різними статусами особи – робітників та службовців, власників майна, наймачів житлової площі, покупців, позивачів, відповідачів та ін.;

в) характерною рисою основних прав і свобод є їхня загальність. Вони рівні та єдині для всіх без винятку, відповідно для кожної людини, для кожного громадянина. Визнаючи те або інше право основним, держава виходить із можливості здійснення його всіма. Цим обумовлюється процес розширення основних прав і свобод у світі, створення відповідних соціально-економічних передумов;

г) основні права і свободи громадян відрізняються від інших прав і свобод підставою виникнення. Єдиною такою підставою є належність до громадянства певної держави. Вони не пов'язані зі здійсненням громадянином своєї правосуб'єктності і є у кожного громадянина як суб'єкта права. Це свідчить про те, що основні права і свободи виражають головні зв'язки людини з державою, її статус як громадянина;

д) основні права і свободи громадянина не набуваються й не відчужуються за його волевиявлення. Вони належать йому через громадянство, невіддільні від його правового статусу і можуть бути втрачені тільки разом із втратою громадянства;

е) основні права і свободи характеризуються особливим механізмом реалізації. Усі інші права і свободи можуть стати надбанням людини і громадянина в процесі реалізації його правоздатності через участь у конкретних правовідносинах. Основні ж права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин;

є) специфічною рисою основних прав і свобод є особлива юридична форма їхнього закріплення. Вони фіксуються в правовому акті держави, що має вищу юридичну силу – у Конституції.

Зазначені вище ознаки характеризують поняття основних прав і свобод людини та громадянина.

Конституційні (основні) права і свободи людини та громадянина – це невід'ємні права і свободи, що належать людині і громадянину від народження (у належних випадках внаслідок громадянства), захищаються державою і становлять ядро правового статусу особи.

Взаємозв'язок держави і особи передбачає й розкриття змісту понять "людина" і "особа".

Людина – родове поняття, що вживається для характеристики певних біологічних рис homo sapiens, що виокремився на певній стадії розвитку з біологічного середовища. Під "людиною" у цьому випадку також розуміється, що це єдина жива істота, наділена свідомістю.

Особа – це насамперед індивід із власними неповторними властивостями. У деяких випадках особа визначається як людина, що володіє певними типовими соціальними властивостями, які відображають риси того середовища, до якого вона належить. На цій підставі виділяється належність особи до тієї або іншої соціальної або національної групи, оскільки належність до неї визначає психологічні риси, й насамперед правосвідомість.

Слово "громадянин" позначає фізичну особу, чий правовий статус обумовлений належністю до тієї або іншої держави. Громадяни в кожній країні становлять найчисленнішу категорію населення. Саме вони наділені правами і свободами в найбільш широкому обсязі. Однак якщо права людини випливають із самої її природи і не можуть бути чим-небудь обумовлені, то права громадянина визначаються фактом громадянства.

Для зарубіжного конституціоналізму характерний дуалізм правового статусу особи, що виступає у відповідних сферах або як людина, або як громадянин. Особа виступає як людина у сфері економічній (громадянське суспільство) і як громадянин – у сфері політичній (політична спільність). Ця дуалістична концепція, що розділяє особу на людину та громадянина і, відповідно, наділяє особу правами людини та громадянина, втілена тією або іншою мірою у всіх конституціях зарубіжних країн, як старих, так і нових.

Найважливішою юридичною передумовою правового становища особи в суспільстві є стан громадянства, тобто політична належність індивідуума до цієї держави, що обумовлює характер політико-правових відносин між особою та державою. Питання громадянства в зарубіжних країнах, як правило, регулюються на підставі спеціального закону. Із цього погляду житель країни може володіти одним з декількох видів статусу – бути громадянином, іноземцем, особою, що має два або більше громадянства, особою без громадянства, біженцем.

Громадянство – сталий правовий зв'язок індивіда з конкретною державою. Цей зв'язок набуває втілення в тому, що держава надає особі певний обсяг прав і свобод і забезпечує їхню реалізацію на практиці. Держава також надає своєму громадянинові, що перебуває за кордоном, заступництво, захищає його права у разі порушення (зрозуміло, у рамках, обумовлених нормами міжнародного права). Громадянин зобов'язаний визнавати конституцію, дотримуватися законів, сплачувати податки, дбайливо ставитися до навколишнього середовища й історичної спадщини. Правовідносини, що виникають між індивідом і державою в результаті громадянства, є безумовними. Це означає, що жодна зі сторін не може окреслити виконання своїх обов'язків якими-небудь умовами. Держава не може порушувати права громадян на тій підставі, що вони не сплачують податків або що вони – злочинці.

У державах з монархічною формою правління використовується термін підданство. Однак формально підданство означає правовий зв'язок особи не з державою, а з монархом. У сучасних демократичних монархіях Західної Європи цей нюанс втратив значення, і поняття "громадянство" і "підданство" використовуються як повні синоніми. Але в монархіях Азії й Африки про подібну синонімічність не йдеться.

Загальна декларація прав людини 1948 р. зафіксувала загальний принцип, раніше невідомий: "1. Кожна людина має право на громадянство. 2 Ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство" (ст. 15).

Громадянство набувається двома основними шляхами. Перший спосіб стати громадянином – народження. Такий порядок його набуття також називається філіацією (від лат. filius – син). Це найпоширеніший спосіб набуття громадянства, у будь-якій країні більшість жителів в її уродженими громадянами. Порядок набуття громадянства за народженням регулюється двома правилами – правом крові і правом ґрунту.

Право крові (jus sanguis) означає, що особа наслідує громадянство батьків незалежно від місця появи на світ. Це правило повною мірою діє щодо дітей молодших за 14 років (за законодавством США – 12). Якщо батько й мати дитини мають різне громадянство і між ними немає згоди про громадянство дитини або розпочався шлюборозлучний процес, питання про належність дитини до конкретної держави вирішується у рамках