Право ґрунту (jus foli) передбачає, що особа набуває громадянство країни народження незалежно від громадянства батьків. Право ґрунту в чистому вигляді нині діє тільки в державах Латинської Америки. У більшості країн світу діє змішаний принцип.

Слід зазначити, що кожна людина має право на громадянство. Міжнародно-правові норми забороняють застосовувати позбавлення громадянства як покарання. Починаючи з 20-х років минулого століття світове співтовариство прагне максимально скоротити число випадків безгромадянства, що досить часто виникають через війни та революції. Так, відомий полярний мореплавець Фрітьоф Нансен (1861-1930) на посту верховного комісара Ліги націй у справах військовополонених у 1920–1921pp. вжив низку ряд заходів щодо емігрантів з Росії. Після цього загальновживаним став вислів "нансенівський паспорт", що означає документ змушеного переселенця. У 1961 р. була підписана міжнародна Конвенція про припинення безгромадянства, у якій було зафіксовано, що держава надає своє громадянство особі, яка народжена на її території й інакше не мала б громадянства. Відповідно до цього австрійський закон про громадянство (1965) наділяє громадянством цієї країни знайд, виявлених на її території.

Уроджені громадяни мають найбільшу повноту прав. Тільки вони можуть претендувати на вищі державні пости (США, Естонія).

Другий спосіб набути громадянство – подати заяву до компетентних органів іншої держави. Цей спосіб прийнято називати натуралізацією. Набуття громадянства приїжджим, як правило, утруднене і супроводжується безліччю умов. Уважається, що в результаті виконання цих умов відбудеться укорінення особи в цій країні. Досить складний порядок процедури натуралізації пов'язаний з тим, що країни з високим рівнем життя та розвинутою системою соціальної допомоги прагнуть закрити свої кордони для вихідців із держав "третього світу".

Найчастіше до тих, хто хоче набути громадянство, ставляться такі умови: перебувати в країні на законних підставах, проживати в ній тривалий строк; володіти офіційною мовою в обсязі, достатньому для спілкування; мати легальний прибуток; бути психічно здоровим і не бути носієм вірусу імунодефіциту людини; не бути зареєстрованим у базах даних Інтерполу як терорист; мати позитивну репутацію і протягом певного часу не вчиняти правопорушень. США, крім того, вимагають відмовитися від громадянства інших країн і скласти присягу на вірність американській державі.

Законодавство деяких держав передбачає спрощений порядок набуття громадянства для певних категорій осіб. Як критерій у цьому випадку в Німеччині й Ізраїлі є етнічне походження. У Бразилії таким є мова. Зокрема, громадянство Бразилії може набути виходець із країни, офіційна мова якої – португальська. Релігійний критерій висувають ісламські країни й Ізраїль. У Великобританії підданство набуває кожен, хто вступив на державну службу.

Шлюб із громадянином країни не тягне автоматичного набуття громадянства цієї держави. Винятком із цього правила є деякі мусульманські країни, зокрема Саудівська Аравія.

Натуралізовані громадяни для набуття всієї повноти прав повинні прожити в статусі громадян певний час. Так, у США кандидат у конгресмени зобов'язаний набути громадянство не менш ніж за 7–9 років (залежно від штату) до висування своєї кандидатури.

Крім наведених вище, є ще кілька способів набуття громадянства. У разі переходу території від однієї держави до іншої застосовується вибір громадянства, коли жителі повинні визначитися протягом певного часу, або трансферт – автоматична зміна громадянства жителів, які в цьому випадку позбавлені права вибору. Якщо громадянство знову набуває особа, яка раніше його втратила, то говорять про відновлення громадянства.

Утрата громадянства можлива в результаті виходу з громадянства відповідної країни (наприклад, у разі натуралізації в іншій країні) або позбавлення громадянства внаслідок вчинення певних кримінальних або політичних злочинів. Правда, останнє стало в сучасному світі рідкістю. Екстрадицію громадян як основне або додаткове кримінальне покарання за злочин політичного характеру застосовують лише диктаторські режими Південної Америки. Разом із тим фізична особа має право на зміну громадянства, що пов'язане з правами на свободу переміщення й на вибір місця проживання.

Політична правоздатність громадянина – це здатність бути суб'єктом державно-правових відносин, тобто здатність мати права й обов'язки, передбачені нормами державного права. Реалізація цих можливостей у разі настання певних обставин є політичною дієздатністю. Суб'єктом як політичної правоздатності, так і дієздатності може бути лише громадянин цієї держави.

Конституційні гарантії прав особи дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки в тексті основного закону, а й у розгорнутій системі процедурних правил. Конституційне забезпечення прав людини складається з тексту самої конституції, системи конституційно-застосовних нормативних актів, а також рішень судів. У тексті Конституції Французької Республіки 1958 р. нічого не йдеться про права особи, а тільки підтверджені Декларація людини і громадянина 1789 р. і преамбула попередньої Конституції 1946 р. За цією відсильною нормою стоять документи з найбагатшим конституційно-правовим змістом. Досить процитувати ст. 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: "Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене користування правами і не проведений поділ влади, не є конституційним". Права особи в Конституції США гарантуються Біллем про права та іншими наступними поправками, а не змістом базового тексту Основного Закону. Конституція Італії докладно визначає права, у тому числі економічні, але в цілому італійський громадянин не має більшого обсягу прав, німе американець або француз. Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно застосовних нормативних актів усіх рівнів. У будь-якій державі правове становище особи багато в чому визначається економічною основою відповідної держави. Надання рівних можливостей кожному громадянинові передбачає відповідно до принципів конституціоналізму самостійну реалізацію їх у дійсності. Відповідно до класичних концепцій лібералізму особа розглядається автономною стосовно держави, якщо виконує перед останньою всі свої обов'язки (сплата податків, військова повинність, дотримання законів). В індустріальному суспільстві становище значною мірою змінюється, тому що держава, з одного боку, регулює певні сфери діяльності громадянського суспільства, а з іншого – починає здійснювати окремі соціальні функції (страхування на випадок безробіття, безкоштовна початкова освіта, пенсійне забезпечення, безкоштовне медичне обслуговування), що створює для особи можливість домогтися здійснення своїх окремих інтересів через державу. Кожна особа вважається незалежною стосовно іншої особи. Це у свою чергу визначає індивідуалізм суспільства, в основі якого лежить свобода володіння та розпорядження власністю. Практичним застосуванням права людини на свободу нині визнається право людини на приватну власність.

3.2. Загальна характеристика інституту прав і свобод громадян

Поняття та джерела прав людини.

Головними елементами правового статусу є права, свободи й обов'язки. Зміст прав, свобод і обов'язків, як правило, ґрунтується на єдності та сполученні суспільних і особистих інтересів і в результаті визначається реальними суспільними відносинами. Конституції та інші норми конституційного (державного) права зарубіжних країн проголошують права і свободи різноманітного характеру та змісту. Ця категорія одержала назву "права людини". Вони представляють природні невідчужувані соціальні блага й можливості, що належать особі в силу народження. Крім того, прийнято виокремлювати права громадянина, які пов'язані з фактом громадянства і є правами особи як учасника політичного співтовариства.

В юридичному аспекті правам людини притаманні особливі властивості – невідчужуваність і природний характер (належність кожному від народження). Усі права людини та громадянина пов'язані з фактом народження і тільки в деяких випадках з наявністю інших, передбачених законом обставин. Сучасні конституції демократичних країн, а також конституційно-правова доктрина та судова практика акцентують на неможливості та неприпустимості позбавлення цих прав і свобод. Система прав і свобод будується так, щоб забезпечити законні інтереси людей і запобігти можливому обмеженню їхніх прав і свобод у результаті зловживання ними з боку окремих осіб. Визнання прав і свобод людини і громадянина безпосередньо діючими означає, що людина і громадянин можуть здійснювати свої права і свободи, а так само захищати їх у випадку порушення, керуючись конституцією й посилаючись на неї. Уже йшлося про те, що конституційні норми є нормами прямої дії. Це означає, що на них можна прямо посилатися в суді.

Природний характер прав громадянина випливає 8 того, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі з погляду сучасної теорії конституціоналізму є народ. Кожна людина, будучи частиною народу, від природи наділена й користується правами.

Права людини в сучасному світі утворюють складний комплекс, що існує як на рівні національного законодавства, так і на рівні міжнародного права. З огляду на те, що порушення прав людини неодноразово призводило до воєн і соціальних катаклізмів, що протягом практично всього