Джерелами права прав людини насамперед слід назвати міжнародні документи, оскільки саме в них сформульовано загальновизнані стандарти у сфері захисту свобод та інтересів особи. Міжнародно-правове регулювання прав людини здійснюється на основі таких документів:–

Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p.;–

Європейської конвенції про права людини (1950 p.);–

Міжнародних пактів про економічні, соціальні та культурні права й про громадянські та політичні права (прийняті у 1966 p., набрали чинності після ратифікації в 1976 p.);–

Заключного акта Ради безпеки і співробітництва в Європі (від 1 серпня 1975 p.).

Дія міжнародних правових норм виявляється в тому, що вони повинні використовуватися, коли виникають труднощі в тлумаченні норм національного законодавства, тобто для з'ясування значення і змісту законодавства для того, щоб застосування законодавчих актів не спричиняло порушення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і, як наслідок, до порушення прав людини.

Міжнародні норми також можуть стати гарантією захисту від прийняття законодавцем норм, що порушують права людини, особливо з урахуванням того, що останнім часом пропозиції про прийняття таких норм звучать досить часто. Прикладом можуть слугувати пропозиції відродити боргові в'язниці й увести для несумлінних боржників кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі, які висловлюються в Росії та інших країнах СНД. Прямої конституційної заборони для вжиття таких заходів у законодавстві пострадянських держав немає. Однак ці пропозиції суперечать ст. 11 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, у якій записано: "Ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати яке-небудь договірне зобов'язання".

Еволюція прав людини.

В історичному розвитку прав і свобод виокремлюються три покоління. Перше сходить до джерел конституціоналізму. У конституційних актах епохи зародження цього правового явища фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Це особисті (тобто цивільні) свободи та політичні права. До особистих прав належать ті, яких індивід набуває завдяки факту свого народження і які забезпечують людську гідність (право на життя, на ім'я, на фізичну цілісність особи, на недоторканність особи і житла, свобода пересування, свобода думки й слова, свобода світогляду й віросповідання, право на правосуддя, звернення до державних органів, процесуальні гарантії тощо). До особистих прав можна також віднести ті права, які виражають рівноправність людей, тобто забороняють у державній політиці й у суспільному житті дискримінацію або надання переваги за якою-небудь ознакою. Політичні права забезпечують у результаті реалізацію можливості брати участь в управлінні державою, у вирішенні найважливіших питань суспільного життя. До них належать виборче право, свобода слова, свобода зборів і свобода друку. Ця група прав формувалася з кінця XVIII ст. до Першої світової війни.

До другого покоління можна віднести соціально-економічні права і свободи, що гарантують інтереси людини в суспільстві й державі (право на власність, право на працю, право на сприятливі умови праці, право на відпочинок, право на охорону здоров'я й медичну допомогу, право на освіту1, право на вільний вибір сфери діяльності), а також права соціально-культурного характеру. Останні забезпечують можливість особи користуватися досягненнями вітчизняної і світової культури для особистого розвитку і творчості. Ця група прав була зафіксована в різних національних і міжнародних документах протягом XX ст. Не у всіх державах світу вона набула однакового значення. Найбільшу увагу їй приділяла влада країн тоталітарного соціалізму. Нині вона продовжує розвиватися. Слід зазначити, що держави, які приєдналися до міжнародних договорів і конвенцій про права людини, автоматично беруть на себе обов'язок привести національне законодавство у відповідність до світових стандартів Ці стандарти виходять із положення, що внутрішнє законодавство не може суперечити загальнолюдським цінностям, які були офіційно закріплені. Однак фіксування того чи іншого положення в статті конституції або законі не означає гарантію його дотримання.

До третього покоління належать права і свободи, що забезпечують якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і свобода інформації (можливість збирати, зберігати й поширювати будь-яким доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права стали одним із правових інструментів боротьби людства із глобальними проблемами – екологічною небезпекою й інформатизацією життя – у період переходу до постіндустріального суспільства.

Наявний підхід до прав і свобод особи передбачає, що розвиток законодавства не може вести до їхнього звуження. Таким чином, правові норми, визначаючи конкретний зміст прав і свобод індивіда, не дають їхнього вичерпного переліку. Передбачається, що обсяг прав і свобод може й повинен розширюватися. Із цього випливає можливість зміни прав і свобод тільки у бік їхнього розширення, вони є невідчужуваними і непорушними, їхній розвиток ґрунтується на принципі верховенства права.

Головним принципом тут є розуміння свободи. Воно бере початок від визначення вчених епохи Просвітництва і остаточно формується в період Великої французької революції. Відповідно до цього визначення під свободою розуміється можливість кожного здійснювати безперешкодний розвиток особистості, не порушуючи прав, свобод і законних інтересів інших і виконуючи запропоновані законом обов'язки.

Проте абсолютної свободи бути не може. З одного боку, можливі обмеження прав і свобод, але тільки на підставі закону, на певний час і лише якщо це викликано необхідністю захисту інтересів суспільства в цілому. У кожному конкретному випадку це може бути продиктовано, наприклад, необхідністю збереження громадського порядку, публічної моралі та здоров'я населення. З іншого боку, неприйнятним уважається зловживання правами, тобто їхнє використання для завдання шкоди інтересам інших осіб.

ЛІТЕРАТУРА

Публікації нормативних документів

1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.

2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с.

3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.

4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с.

6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с.

6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с.

7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с.

8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с.

9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с.

10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с.

11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.