Поняття, рівні та процес реалізації правових норм

План

1. Поняття та форми безпосередньої реалізації норм права

2. Поняття застосування норм права

3. Процес застосування норм права

4. Акт застосування норм права: поняття та його різновиди. Співвідношення з нормативно-правовим актом

5. Застосування норм права за аналогією

6. Вимоги до правильного застосування норм права

Право виконує своє соціальне призначення лише тоді, коли його принципи і норми втілюються в суспільних відносинах, коли його приписи здійснюються в діяльності суб'єктів, тобто тоді, коли воно реалізується в житті.

Правореалізація — це втілення вимог правових норм у суспільних відносинах.

Реалізація норм права протікає в правомірній поведінці, тобто під час здійснення або утримання від здійснення відповідних учинків. Але ця поведінка не є кінцевим результатом реалізації правомірного припису. Як і правомірна поведінка, правореалізація нерозривно пов'язана з досягненням соціального ефекту.

Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивного і суб'єктивного боку. Об'єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивний бік виявляє ставлення суб'єкта до правових вимог і стан його волі у момент учинення дій, що вимагаються правом. Адже коли зникає бажання забезпечувати відповідність своєї поведінки до правових вимог, припиняється процес реалізації права.

Процес реалізації норм права не вичерпується правомірною поведінкою суб'єктів права у формах дотримання, виконання, використання, а має більш місткий і багатогранний характер, що включає перш за все юридичні механізми із забезпечення впровадження права. У процесі реалізації права беруть участь не тільки сторони — носії прав і обов'язків, а й держава, її правотворчі, правозастосовчі, правоохоронні органи. Широке розуміння правореалізації передбачає включення в цей процес юридичних дій, які ідуть за правотворенням.

В основі такого розуміння лежить рівневий підхід до правореалізації.

Перший критерій рівнів — це виділення норм статутного характеру, тобто норм, які встановлюють вихідне положення суб'єктів права, і нестатутних норм. Розрізняють загальний статус (усіх громадян) і спеціальний (наприклад, працівників міліції). Останній характеризується наявністю додаткових прав і обов'язків у групах його носіїв. Реалізація норм статутного та нестатутного характеру передбачає субординаційну підпорядкованість. У процесах реалізації норм нестатутного характеру проходить і реалізація статутних норм. Реалізація перших відбувається у межах, установлених нормами постійної дії, і є продовженням реалізації норм постійної дії. Якщо конкретні відносини виникають, здійснюються та зникають з настанням життєвих ситуацій, то базові відносини, що характеризуються статусом, існують самостійно.

Другий критерій — це розміщення процесів реалізації матеріально-правових та процесуально-правових норм. Між цими нормами, як правило, наявна субординація функцій. Функціональна залежність означає похідність процесуальної діяльності від діяльності з реалізації матеріальних норм.

Третій критерій — це розподіл норм права на норми "прямої дії" та норми, що потребують конкретизації. У різних галузях законодавства є нормативні приписи, що прямо регулюють суспільні відносини, чітко визначаючи права та обов'язки сторін, і які не передбачають додаткового конкретизуючого нормотворення. Однак значна частина правових норм об'єктивно потребує утворення конкретизуючих нормативно-правових актів. Наприклад, вихідні правові норми, що визначають цілі, завдання, принципи, методи правового регулювання перед тим, як будуть введені до конкретних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, логічно розвиваються та конкретизуються в інших нормах. Тому і процес їх правореалізації буде більш складним.

Четвертим критерієм служить співвідношення рівнів саморегуляції та індивідуально-правового регулювання. На рівні саморегуляції проходить пряме введення в життя нормативних приписів. Суб'єкти правовідносин співвідносять свою поведінку з нормами права як заборонного, зобов'язального, так і правоуповноваженого характеру. Індивідуально-правове регулювання необхідне в тих випадках, коли суб'єкт правовідносин або не може, або не хоче співвідносити свої вчинки з вимогами норм права. Процес право-реалізації при цьому має владно-організуючий характер діяльності суб'єктів, наділених спеціальною компетенцією.

П'ятий критерій полягає у вилученні рівнів реалізації диспозиції та санкції норми. На першому рівні суб'єкти правовідносин здійснюють правореалізацію шляхом засвоєння своїх прав і обов'язків. Реалізація диспозиції, що забороняє норми права, передбачає нездійснення суб'єктами дій, які в ній зазначені. Але в багатьох випадках без організуючої діяльності держави здійснення саморегуляції неможливе. Так, загальнорегулятивні права та обов'язки, що становлять юридичний зміст правовідносин, потребують владної конкретизації уповноваженими органами. Наприклад, завдяки акту індивідуально-правового регулювання — наказу начальника управління внутрішніх справ про призначення на посаду — загальнорегулятивні правовідносини з юридичним змістом, однаковим для всіх можливих учасників, перетворюються на конкретні, суб'єктом яких є певний індивід з відповідними його посаді правами та обов'язками.

Виділення реалізації санкції правової норми ґрунтується на існуванні протиправної поведінки. Але це не означає, що цей вид поведінки суб'єктів включається до змісту правореалізаційного процесу. Протиправна поведінка перешкоджає досягненню мети норми. Тому індивідуально-правове регулювання становить зміст реалізації правових санкцій і спрямоване на забезпечення реалізації диспозиції правових норм.

Ураховуючи рівні правореалізації, необхідно зазначити, що реалізація права — складний і багатогранний процес підлеглості волі суб'єктів у процесі їх діяльності і спілкування вимогам правових норм.

Найбільшими етапами процесу реалізації права є:

1) конкретизація норм права;

2) інтерпретація норм права;

3) застосування норм права;

4) безпосередня реалізація норм права у формах дотримання, виконання і використання.

Поняття та форми безпосередньої реалізації норм права

Форма реалізації норм права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій норм права, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують норми права. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання (дотримання), виконання, використання та застосування норм права.

Дотримання (додержання) норм права — це така форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає в пасивній поведінці суб'єктів щодо здійснення негативних дій, зазначених у нормі.

Такі норми забороняють названу в них поведінку, яка визнається законом як правопорушення. У заборонах указується небажана для суспільства і держави поведінка. Забороняючі норми можуть прямо не формулювати заборону, але вона логічно випливає зі змісту норми: якщо в санкції норми встановлена юридична негативна відповідальність, то такі дії заборонені законодавцем.

Виконання норм права — це така форма реалізації, яка полягає у здійсненні зазначених у зобов'язуючих нормах права дій.

Зобов'язуючі норми закріплюють вимогу активної поведінки щодо здійснення зазначених у цих нормах позитивних дій з боку фізичних або юридичних осіб. Здійснення позитивних актів спрямоване на досягнення бажаного для суспільства, держави й особи соціального результату. Відмова від виконання зобов'язуючих норм або неналежне їх виконання тягне за собою застосування примусової сили держави. І навпаки, людина, яка активно та якісно виконує свій обов'язок, може бути заохочена.

Використання норм права — це форма реалізації суб'єктивного права, за якої здійснюється втілення в життя уповноважуючих норм.

Уповноважуючі норми надають суб'єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій. Використання права відрізняється від попередніх форм реалізації правових норм тим, що в цьому випадку відбувається здійснення суб'єктивних прав, а не реалізація юридичних обов'язків та заборон. Особі надається право вирішувати, користуватися наданим правом чи ні. Але в будь-якому випадку ця норма буде реалізована. Наприклад, право спадщини. За формою вираження використання може бути пасивним чи активним.

Усі ці три форми реалізації правових норм мають назву безпосередніх форм, оскільки суб'єкти самі реалізують свої суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки. Якщо суб'єкти не можуть реалізувати свої повноваження в цих формах, то виникає необхідність втручання компетентних органів, тобто застосування правових приписів.

Поняття застосування норм права

Застосування становить опосередковану форму реалізації норм права, яка суттєво і формально відрізняється від безпосередніх форм: виконання, додержання і використання.

Застосування норм, права — це реалізація норм права компетентними організаціями з вирішення конкретної справи, яка має державно-владний, творчо-організуючий характер, здійснюється в установлених процедурних формах і завершується виданням індивідуально-конкретного припису.

Ця четверта форма реалізації характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють її від безпосередніх форм реалізації норм права:*

має державно-владний характер. Це один з видів юридичної діяльності держави, яку виконують державні органи і посадові особи;*

має активний, творчий характер. Держава повинна активно вжити організаційні заходи щодо їх реалізації. При цьому правозастосувач у кожному випадку вирішує значно складніші питання, ніж ті, що закріплені схематично в нормі права;*

державно-владний характер правозастосування припускає чітку визначеність суб'єктів цієї діяльності. Якщо реалізацію норм права в безпосередніх формах здійснюють як державні органи і посадові особи, так і громадяни, то застосуванням права громадяни не можуть займатися, вони можуть лише ініціювати застосування права або надавати допомогу посадовим особам у цій діяльності;*

здійснюється в рамках компетенції органу або посадової особи, а також певних процедурних форм, які регулюють цей процес. Процедурно-процесуальні норми не тільки обмежують правозастосовчі дії, але й зобов'язують суб'єкта до активних юридичних дій. У важливих для особи і суспільства випадках порядок вирішення справ деталізовано в законі;*

правозастосовчий процес має комплексний характер, що включає безпосередні форми реалізації. Як правило, це дотримання або виконання норм права. Так, слідчий у своїй діяльності повинен чітко дотримуватися заборонних норм і виконувати