Парламенти дуже часто беруть участь у формуванні судової влади, а саме обирають або призначають вищих суддів. У Німеччині й верхня, і нижня палати – бундестаг і бундесрат – обирають рівну кількість суддів Конституційного суду ФРН. Відповідно до угорської Конституції, однопалатний угорський парламент обирає суддів Конституційного суду й главу Верховного суду. Такий порядок, коли парламент обирає частину, половину або всіх суддів верховних, конституційних судів – це досить поширене правило. У Болгарії й Італії, наприклад, парламент обирає 1/3 суддів конституційних судів. У США сенат бере участь в обранні (або призначенні) Верховного суду. За американськими правилами членів Верховного суду призначає президент, однак вони не можуть стати членами Верховного суду без згоди сенату. Точна формула вказує: "Без поради й згоди сенату". Згода надається шляхом голосування. Це спеціальна процедура, без якої жоден кандидат не може стати членом Верховного суду, оскільки сенат остаточно затверджує (обирає) кандидатуру, запропоновану президентом.

Судові й квазісудові функції.

Парламент володіє як загальними, так і спеціальними судовими функціями. Загальні судові функції – це здійснення нормальних судових повноважень. Так, палата лордів Великобританії вважається вищою судовою інстанцією, тобто інстанцією, що остаточно ухвалює рішення у конкретних кримінальних і цивільних справах. У деяких випадках вона виступає навіть як суд першої інстанції-Це стосується справ перів, тобто справ про злочини, які скоїли пери – члени палати лордів. Глава палати лордів – лорд-канцлер – вважається главою всієї судової системи й одночасно – міністром юстиції. Природно, що такі рішення приймає не вся палата, а спеціальний комітет палати за апеляціями, що був утворений у 1844 р. З 1876 р. в ньому засідають спеціальні лорди права, або лорди з апеляцій. Спочатку їх було кілька, а потім їхня кількість збільшилася. У 1989 р. всіх лордів права налічувалося 22. Лорди з апеляцій – це досвідчені юристи, які призначені лордами для того, щоб виконувати судові функції. Ці лорди зазвичай не беруть активної участі в засіданнях та інших формах роботи палат, а займаються тільки судовими функціями.

У багатьох країнах парламент має право проголошувати амністію. Це право також стосується судово-правової функції.

Зовсім специфічна функція – це право парламенту залучати вищих посадових осіб держави до відповідальності. Йдеться про залучення до відповідальності президента, членів уряду, членів верховних судів і т. ін.

Імпічмент – це англійський термін, що означає спеціальну процедуру розгляду провини (злочину) і відсторонення від влади вищих посадових осіб. Процедура залучення до відповідальності, імпічмент, у різних країнах оформляється й проводиться по-різному. У деяких країнах – наприклад, у США, Великобританії, Бразилії – рішення про порушення справи приймається нижньою палатою, вона ж приймає рішення як колегія присяжних, тобто вирішує питання про винність або невинність. Конкретна справа про обвинувачення розглядається, власне кажучи, другою палатою. Себто нижня палата приймає рішення в загальному вигляді, а розгляд проводиться верхньою палатою. У США головним покаранням, яке може призначити сенат, в звільнення з посади.

В інших країнах рішення про порушення процедури імпічменту приймається або парламентом у повному складі (Франція, Італія, Японія), або тільки нижньою палатою. Розгляд справи після звільнення з посади здійснюється тоді не верхньою палатою, а спеціальним судом. Такий порядок у Франції, Норвегії, Японії й Данії.

У деяких країнах функції спеціального суду виконує конституційний суд (ФРН і Італія) або вищий судовий орган держави (Іспанія, Швеція). Підставою для залучення президента або іншої посадової особи в порядку імпічменту конституція передбачає державну зраду (Франція і США), порушення конституції та інших законів (ФРН). У США, відповідно до конституції, президент, віце-президент і всі цивільні посадові особи можуть бути відсторонені від посади після осуду в порядку імпічменту за державну зраду, хабарництво, інші тяжкі злочини.

Парламентський контроль.

Різні форми парламентського контролю є у більшості країн. Вони закріплені конституцією або спеціальним законом. У деяких випадках вони традиційно склалися й можуть навіть не закріплюватися нормативним актом. Таких форм досить багато, і конституційна практика знає такі.

Перша форма – обговорення основних напрямів діяльності уряду (зазвичай – на першій сесії після його обрання або щорічно на першій сесії після парламентських канікул).

Друга форма – контроль за допомогою парламентських комісій і комітетів.

Третя форма – це спеціальні парламентські запити або питання.

Четверта форма – процедура інтерпеляції.

Крім того, називають п'яту форму, щоправда, вона трапляється значно рідше, – це контрольні повноваження, які здійснюють спеціальні посадові особи: ревізори, контролери, омбудсмани та ін.

Шоста форма контролю – право на оголошення вотуму довіри або вотуму недовіри за допомогою резолюції осуду. Зупинимося докладніше на цих формах парламентського контролю.

Обговорення основних напрямів діяльності уряду, як правило, здійснюється після обрання парламенту, коли формується кабінет (це стосується парламентських республік і парламентських монархій), глава обраного уряду викладає програмні положення, основні напрями й пріоритети своєї майбутньої діяльності. У цьому випадку члени парламенту, виступаючи (критикуючи або схвалюючи ці напрями), здійснюють превентивний (запобіжний) контроль, оскільки попереджають про відповідальність у випадках невиконання обіцянок і т. ін. – У такий спосіб вони контролюють майбутню діяльність УРЯДУ

Урядове повідомлення – про основні напрями роботи уряду – може бути у вигляді промови прем'єр-міністра, це може бути спеціальна заява або послання президента парламенту. Наприклад, президент США щороку направляє таке послання Конгресу. Давньою формою такої діяльності є тронна промова монарха на відкритті парламентської сесії Палати громад у Великобританії. Після цих виступів проводяться дебати. Голосувань, як правило, не буває, але перебіг дебатів впливає на майбутню політику уряду.

Найпоширенішою, майже повсякденною формою контролю парламенту за діяльністю уряду є запити депутатів. Запити можуть бути адресовані окремим міністрам, прем'єр-міністрові, іноді – уряду в цілому. Порядок внесення цих запитів, порядок відповіді на них, як правило, закріплюються в регламентах палат. Запити є двох видів: письмові й усні. Усний запит – це усне звернення члена парламенту до конкретного міністра або іншої посадової особи. У парламенті Великобританії передбачена спеціальна година запитів, під час якої практично весь кабінет приходить до верхньої палати і чекає на питання від парламентаріїв. Якщо посадова особа, одержавши питання, може на нього відповісти, то вона дає відповідь відразу. У деяких випадках, якщо відповідь потребує підготовки, посадова особа просить час для збирання інформації (зазвичай це 2–3 дні до наступної спеціальної години запитів).

Письмові запити найчастіше називаються письмовими не за формою звернення, а за формою відповіді. Письмовий запит допускає публікацію відповіді в спеціальних парламентських або урядових вісниках. Парламентарій робить свій запит письмовим, коли хоче, щоб і питання, і відповідь були відомі більш широкому колу осіб, ніж ті, хто присутній на пленарних засіданнях парламенту. Така форма застосовується для того, щоб виборці та інші громадяни могли прочитати, що цікавить депутата і яку відповідь він одержав. У різних країнах є безліч варіантів усних і письмових запитів.

Серйозною формою впливу на уряд є інтерпеляція. Інтерпеляція – це теж різновид парламентського запиту, що відрізняється від інших запитів тим, що з цього запиту можуть бути проведені дебати, після чого відповідь посадової особи може бути поставлена на голосування. І за ним може бути прийнято резолюцію або схвальну чи осудливу відповідь міністра.

Якщо результати такого голосування негативні, то за правилами й законами особа, що дала незадовільну відповідь, повинна піти у відставку. Результатом інтерпеляції може бути відставка міністра, декількох міністрів, а іноді й усього уряду. Про інтерпеляцію уряду оголошується заздалегідь (за кілька днів). У низці випадків потрібно заздалегідь зробити відомою суть інтерпеляції. Це передбачено спеціально, щоб в уряду був час підготуватися. Інколи регламенти дозволяють уряду просити час для складання відповідей, якщо питання досить складне і потребує підготовки.

У більшості випадків інтерпеляція не може бути внесена одним або двома депутатами, а потрібна підтримка інтерпеляції декількома депутатами. Іноді вимогу про інтерпеляцію може внести тільки фракція або група, що складається з 20–30 депутатів.

У країнах, де уряд відповідальний перед парламентом, є можливість більш активно й реально контролювати кабінет шляхом поставлення питання про вотум недовіри. У президентських республіках такого права немає, зате в парламентських республіках і монархіях воно час від часу застосовується. Наприклад, питання про вотум недовіри досить часто виноситься на порядок денний в Італії, Ізраїлі, траплялись такі випадки в Англії, ФРН та інших країнах.

Вотум недовіри, як правило, пов'язаний з постановкою якогось важливого питання – прийняттям бюджету, обговоренням основних напрямів у сфері економіки, соціальної політики або зовнішньополітичної діяльності. Якщо група депутатів не згодна з прийняттям якогось закону або