Повноваження глави держави в зарубіжних країнах

Оскільки глава держави – це така державно-правова й політична фігура, яка має властиву тільки їй специфіку й характерні риси, оскільки можна виокремити загальні повноваження глави держави, то й розкривати їх можна в загальному плані, не прив'язуючи до конкретних форм республіки або монархії. Необхідно уточнити, чи є ці повноваження справді універсальними й характерними як для монарха, так і для президента, або в деяких глав держав їх немає.

Найбільш універсальними й характерними повноваженнями є представницькі функції (функції представництва). Звичаї, правила й законодавчі норми, згідно з якими глава держави представляє свою країну у внутрішніх і зовнішніх зносинах, сягають далекої давнини, оскільки ще за давніх часів в особі глави держави (колись в абсолютній монархії) втілювалися основні права й повноваження держави. Монарх персоніфікував свою державу й представляв її в контактах з представниками інших держав.

Представницькі функції здійснюються відповідно до правил, які налічують багато століть. Глава держави, наприклад, головує на різних урочистих церемоніях, на відзначеннях національних свят. Він звертається з вітанням і посланням до народу з приводу знаменних дат або важливих подій. Глава держави може виступати з офіційними зверненнями до парламенту. Ці послання можуть мати ритуальний характер, а можуть пов'язуватися з якимись подіями в житті країни. За тією ж багатовіковою традицією глава держави акредитує своїх дипломатичних представників в іноземних державах, підписує й видає спеціальні вірчі грамоти. Він приймає іноземних представників, і вони вручають йому вірчі або відкличні грамоти. Іноземні посли вважаються" акредитованими в країні перебування при главі держави (президентові або монарху).

Глава держави робить офіційні візити, зустрічається з іншими главами держав, відвідує різні міжнародні форуми, де присутні його колеги – глави інших держав, які представляють країни світу. Під час офіційних візитів глави держав мають право на почесну зустріч: шикується почесна варта, здійснюється салют, виконується гімн країни. Такі візити персоніфікують міжнародні контакти, а урочиста зустріч підкреслює повагу країни, що приймає гостя, до країни, яку представляє візитер – глава держави.

Глава держави має право проводити переговори, підписувати міжнародні договори й угоди. Для цього йому не потрібно спеціальних доручень із боку уряду: він має право за посадою (ex officio).

Американські дослідники йменують ці повноваження повноваженнями глави держави як головного дипломата. Хоча таке визначення є досить вдалим, все-таки точніше говорити про функції представництва. Глава держави під час виконання своїх повноважень завжди представник держави, нації, народу в різних контактах у найширшому розумінні – як усередині країни, так і за кордоном. Тому функції представництва передбачають і включають функції головного дипломата країни (адже дипломат – це представник своєї країни).

Іноді деякі з повноважень позначаються як повноваження у сфері міжнародних відносин або у зовнішній політиці. Якщо це "сильний" президент або абсолютний монарх, то його повноваження в міжнародних відносинах, у сфері зовнішньої політики дуже вагомі й конкретні. Це представництво "першого порядку".

Якщо це так званий слабкий президент парламентської республіки або монарх у конституційній монархії, то всі ці дії він провадить за дорученням виконавчої і законодавчої влади, тобто сильніших галузей влади. У цьому випадку в глави держави буде представницька функція "другого порядку".

Другу групу повноважень можна позначити як повноваження глави держави у сфері державного управління. Ці повноваження можна розшифрувати так: глава держави, так чи інакше, бере участь у призначенні уряду й у його відставці, тобто у формуванні виконавчої влади. Це право може бути реальним або номінальним.

У парламентарних республіках і монархіях глава держави зобов'язаний (відповідно до закону, звичаю) призначити прем'єр-міністром, главою уряду особу, що користується довірою парламенту. Як правило, це лідер партії, яка перемогла на виборах. Класичним прикладом є Великобританія. Королева Великобританії призначає прем'єр-міністром лідера партії, що перемогла на виборах у нижню палату парламенту – палату громад. Монарх зв'язаний результатами виборів, і власного вибору він не має.

У тих країнах, де глава держави має виконавчу владу, де існує модель "сильного" президента, такі повноваження є більш вагомими і широкими. У президентських республіках президент персоніфікує виконавчу владу, призначає всіх міністрів – членів кабінету і, як правило, сам очолює цей кабінет. Там правило "парламентської більшості" не діє, і президент у будь-якому разі очолить уряд, для чого йому не потрібно спиратися на більшість у парламенті. Звичайно, є або можуть закріплюватися додаткові умови і правила призначення або звільнення міністрів, але вони істотно не впливають на повноваження глави держави.

Наприклад, у США міністри (державні секретарі) призначаються президентом "за порадою та згодою" сенату. У 90 % випадків сенат не знаходить заперечень проти президентських призначень. В Італії – парламентській республіці – президент затверджує будь-який список уряду, якщо він підтриманий більшістю парламентів. Глава держави має право призначати інших посадових осіб, не обов'язково вищого рівня. До таких посадових осіб можна віднести представників судової влади. У певних країнах призначення суддів оформляється актами, що видаються главою держави або від імені глави держави.

У ряді країн найважливіші акти виконавчої влади можуть видаватися від імені глави держави. Єдине правило – потрібна процедура контрасигнації.

Наступна найважливіша група повноважень може бути позначена як повноваження глави держави, пов'язані з діяльністю парламенту й у законодавчій сфері. Іноді ці повноваження розділяють, але це дуже близькі поняття, оскільки якщо це повноваження у сфері парламенту, то це завжди сфера контактів із законодавчим органом.

Глава держави в певних країнах має право скликати парламент на чергові або позачергові сесії, відкривати або закривати сесію, у ряді випадків розпускати палату або обидві палати і призначати нові парламентські вибори тощо.

У Федеративній Республіці Німеччині (а також у Чехії, Болгарії, Румунії) крайньою формою впливу президента на парламент, що відмовляється затвердити новий склад кабінету міністрів, є розпуск главою держави вищого законодавчого органу або його нижньої палати (верхні палати ніколи не розпускаються) і призначення нових парламентських виборів. Іноді глава держави розпускає палату на вимогу кабінету, що у такий спосіб реагує на винесення йому вотуму недовіри. Це право характерне для деяких напівпрезидентських і парламентарних республік.

До Основного закону Німеччини введена навмисно ускладнена норма, спрямована на збереження стабільності державної влади. Вона надає президентові право на розпуск бундестагу, якщо з ініціативи федерального канцлера ставиться на голосування питання про довіру главі уряду, і більшість парламентаріїв йому в цій довірі відмовляють. Тоді на пропозицію канцлера федеральний президент розпускає бундестаг і призначає нові парламентські вибори. Однак якщо бундестаг, висловивши недовіру канцлерові, відразу більшістю голосів обирає нового главу уряду, президент, відповідно до ч. 1 от. 68 Основного закону ФРН, втрачає право на розпуск цієї палати німецького парламенту.

В умовах парламентарної республіки контроль парламенту за діями президента здійснюється з урахуванням обмежених повноважень глави держави. Федеральний президент укладає міжнародні договори з іншими державами, але ці договори повинні бути схвалені бундестагом. Крім того, законодавці мають право пред'явити главі держави обвинувачення, які, якщо їх підтримає Федеральний конституційний суд, стають підставою для усунення президента з посади.

Практично у всіх країнах світу глава держави має певні (досить істотні з правових позицій) безпосередні права у сфері законодавства: право законодавчої ініціативи, право затвердження законів і їхнього підпису або, як найчастіше говорять, право промульгації законів. Право законодавчої ініціативи належить не всім главам держав, але в більшості країв світу воно в, і є навіть термін – "президентська ініціатива". Хоча частіше буває урядова законодавча ініціатива.

Іноді уряд користується тим, що глава держави має право законодавчої ініціативи, і свої закони (точніше кажучи, проекти законів) проводить через главу держави; глава держави від свого імені вносить у парламент законопроекти, що, як правило, є законопроектами уряду.

Узагалі права глави держави у сфері законодавства зосереджені на початку і наприкінці законодавчого процесу. Крім законодавчої ініціативи важливим є останній етап законодавчого процесу – реалізація прав глави держави в стадії промульгації. У багатьох країнах у глави держави є право відмовитися від підпису законопроекту, від затвердження законопроекту й тим самим відхилити його. Це право називається правом вето. Розрізняють два головні різновиди вето – абсолютне і відкладене (відносне).

Абсолютне вето означає, що закон або законопроект після накладення вето (після відмови від підпису) більше вже не розглядається. Але абсолютне вето – це елемент минулого, елемент дуалістичної або абсолютної монархії. У сучасному світі абсолютне вето практично не застосовується. Формально правом абсолютного вето володіють монарх у Великобританії, генерал-губернатори в країнах, що входять до Співдружності, але на практиці воно не реалізується. За висловом А.А. Мішина, юридично таке право існує, але фактично воно перебуває "у стані летаргічного сну".

Відкладене вето означає, що не підписаний главою держави закон повертається для повторного розгляду парламентом. Є