Парламент у зарубіжних країнах: класифікація парламентів

Для того щоб зрозуміти роль, сутність, цілі та завдання різних парламентів, найкраще застосувати традиційний спосіб вивчення матеріалу – класифікувати його. Є різні класифікації парламенту, але найчастіше починають класифікувати парламенти за структурою. Говорячи про структуру парламенту насамперед мають на увазі структуру парламенту як цільного органу, парламенту взагалі. У цьому випадку говорять про однопалатний або двопалатний парламент. Однопалатні називаються монокамеральними, двопалатні – бікамеральними. З 58 других палат, що існують у світі, 43 називалися "сенатами" (або аналогічним словом місцевою офіційною мовою). Інші найменування – федеральна рада (Австрія, Ефіопія, Німеччина), Рада Федерації (Росія), Рада штатів (Індія, Швейцарія), Палата народів (Боснія і Герцеговина), Національна рада (Намібія, Непал), палата радників (Японія), палата представників (Буркіна-Фасо), Збори народних представників (Киргизстан), перша палата (Нідерланди), палата лордів (Великобританія), палата земель (Хорватія), державна рада (Люксембург), Національна рада (Словенія). У літературі прийнято відносити до других палат німецьку Федеральну раду – бундесрат (Bundesrat). Відповідно до німецької конституції, парламент ФРН складається з однієї палати – Федерального парламенту – бундестагу (Bundestag), а бундесрат є органом представництва земель (суб'єктів федерації), але зазвичай такі органи класифікуються як другі, верхні палати парламенту. Аналогічна ситуація – у Європейському Союзі, однак у цьому випадку відповідний орган – Рада міністрів – не прийнято зараховувати до других палат. Як однопалатні також розглядають парламенти, подібні до норвезького стортингу, що після виборів розділяється на дві підпадати. Складність питання про те, до якої категорії відносити той або інший парламент, можна проілюструвати прикладом Національної ради Словенії. Цей орган виконує важливі контролюючі функції в законодавчій та іншій сферах, тому ряд авторів наполягає на віднесенні його до категорії "других палат".

Зупинимося докладніше на ідеї поділу парламенту на палати. Сучасні парламенти складаються з однієї або двох палат, хоч історії відомі випадки більшого числа палат. За Конституцією Югославії 1968 р. (у редакції 1968 р.) число палат дорівнювало шести. У ПАР, що ґрунтувалася на принципі "апартеїду", тобто на принципі роздільного існування рас, був три-палатний парламент, палати якого формувалися за расовим принципом.

Спочатку (історично) парламент був однопалатним. Британський парламент – родоначальник усіх сучасних парламентів – став двопалатним лише у середині XIV ст. Палата лордів представляла аристократію, а палата громад – буржуазію. Двопалатна структура в Англії та інших країнах старої парламентської системи гарантувала від поспішних рішень нижньої палати, убезпечувала аристократію від несподіванок. Традиційно верхня палата була більш консервативною, захищаючи традиції, нижня – більш демократичною і прогресивною. Вони становили певний баланс.

У Західній Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, які були більш мобільними і краще пристосованими для реалізації революційних ідей. Однак ці однопалатні парламенти в деяких країнах перевищували свої повноваження й перетворювалися на знаряддя деспотії. У Франції в 1795 р. після гострих революційних потрясінь також був створений двопалатний парламент.

У США в 1787 р. однопалатний конгрес конфедерації був замінений, відповідно до Конституції, двопалатним Конгресом. Перевага двопалатності в той час вбачалася в тому, що верхня палата утримувала нижню від непродуманих і надто популістських рішень.

Незважаючи на те, що парламент поділявся й поділяється на дві палати і кожна з них має своє коло повноважень, свої керівні органи, парламент повинен бути єдиним органом, а прийняті ним акти повинні відповідати потребам громадян і втілювати погоджену волю обох палат.

У двопалатних парламентах є дві моделі відносин. Є двопалатні парламенти з рівним правовим статусом палат і така система, коли у палат статус не однаковий. У США обидві палати Конгресу – палата представників і сенат – мають однакові права в законодавчій сфері. Законопроект спочатку може бути внесений будь-якою палатою. Хоча в США кожна з палат має певну специфіку у сфері повноважень.

Тривалий час принцип рівності палат уважався ознакою демократії, він став особливо пропагуватися після Другої світової війни. У ряді країн він закріплений у конституціях. Наприклад, у Конституції Італії (1947) йдеться про рівність палат у законодавчій сфері. Однак практика показала, що рівність прав палат не завжди дає позитивні результати. Про це писали численні закордонні вчені, зокрема, Г. Кельзен, який вважав, що обидві палати мають формуватися відповідно до різних принципів, щоб одна не була даремним дублікатом іншої.

Незважаючи на критику другої палати, є безперечні докази того, що Зї існування абсолютно виправдане. Там, де встановлена федеративна форма державного устрою, практично завжди існує спеціальна друга палата для представництва суб'єктів федерації. Такий порядок діє у США, Австралії, Австрії, Венесуелі, Індії, Мексиці та ін. У цих країнах друга палата неначе "страхує" суб'єкти федерації від рішень, які можуть бути прийняті нижньою палатою, утвореною за територіальним принципом.

У ряді унітарних держав друга палата іноді також утворюється за принципом територіального представництва. Такий тип других палат в Італії, Франції, а також в Іспанії, де в Сенаті представлено й звичайні територіальні одиниці, і автономні одиниці, які входять до складу держави. Слід зазначити, що Італія й Іспанія представляють так звані складні унітарні держави.

В останні роки ідею існування другої палати почали пов'язувати з концепцією органу, який збирає представників, що володіють особливим знанням, особливим політичним і професійним досвідом. Цей орган є більш нейтральним на відміну від нижньої, завжди політизованої палати, і з урахуванням цього – більш неупередженим органом, який може спокійно й заглиблено вивчати важливі питання державного життя. Ряд державознавців говорить про те, що двопалатна структура може дати більше можливостей для забезпечення ширшого представництва різних суспільних інтересів. Другі палати подібного типу представляються в літературі як корисне доповнення нижньої палати. Такої думки дотримуються не всі автори. Деякі доводять, що в більшості випадків в унітарних державах другі палати – це "відстійник політиканів, які вийшли в тираж".

Але за всього цього недоліки двопалатної системи залишаються, оскільки двопалатна система – це завжди ускладнення законодавчого процесу, це певне консервативне ставлення до новацій, це ускладнені процедури й найчастіше затримка прогресивних починань. Справді, друга палата може виправити помилку, загальмувати надто поспішне рішення, але питання це не однозначне, і суперечки із приводу необхідності другої палати будуть тривати довго. У будь-якому разі кожна країна повинна вирішувати це питання самостійно.

Цікавою є класифікація зарубіжних парламентів за обсягом їхньої компетенції. Компетенція – найважливіший фактор, який визначає роль і значення парламенту в житті країни та відносини з іншими органами держави. У науці найчастіше зарубіжні парламенти за обсягом компетенції поділяють на три групи.

Перша група – парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією (більш м'яко вона називається "абсолютно визначеною компетенцією"). Це тип парламентів, для яких конституції й закони встановлюють точний перелік повноважень, тобто точне коло питань, з яких вони можуть приймати рішення, і ці парламенти не можуть перевищувати своїх повноважень – приймати закони з того кола питань, які не названі у конституції. Класичним прикладом такого парламенту є Конгрес США, оскільки розділ 8 ст. 1 американської Конституції включає перелік з 18 пунктів, які дозволяють Конгресу здійснювати певні дії. Розділ 9 цієї самої статті визначає те, чого Конгрес не може робити. Таким чином, діяльність Конгресу обмежена рамками вищого законодавчого акта. Це пояснюється тим, що США – федеративна держава, і створюючи конституцію, "батьки-засновники" подбали про те, щоб достатній комплекс повноважень зберігся у окремих штатів і їхніх законодавчих органів. Тому те, що названо, стосується федеральної влади, а те, що Конгресу забороняється – діяльності окремих штатів. У принципі, такий самий метод застосований у

Франції. Стаття 84 французької Конституції дає вичерпний перелік повноважень парламенту, додаючи, що ці повноваження можуть бути доповнені органічними законами.

Другу групу становлять парламенти з абсолютно необмеженою компетенцією. Їх називають ще парламентами з "абсолютно невизначеною компетенцією". До таких відносять парламенти, для яких юридично не визначається перелік повноважень. Вони мають право видавати закони, що стосуються будь-яких сторін життя. Це найменування – "абсолютна необмежена компетенція" – досить умовне, тому що завжди складається коло реальних повноважень, але "де-юре" ця компетенція не обмежена. Такою компетенцією пишаються члени парламентів Великобританії, Нової Зеландії. У принципі, можна віднести до цієї групи парламенти Італії й Ірландії, оскільки конституції цих держав також не встановлюють переліків повноважень парламентів.

Найцікавіше в цьому те, що парламент, який формально має абсолютно необмежену компетенцію – британський, насправді виконує майже службову роль при уряді, приймаючи дев'яносто з лишком відсотки) законопроектів, які внесені урядом. А парламенти нібито з абсолютно обмеженою компетенцією наділені дуже могутніми правами, займаючи свою нішу в системі поділу влади, можуть впливати на інші галузі влади й мають дійсно серйозні повноваження. Юридичні найменування не збігаються з реальним станом речей.

Третю групу становлять парламенти, компетенція