яких називається "щодо обмеженої". Це парламенти, у яких є непостійна (рухлива) компетенція. У більшості випадків така компетенція властива парламентам федеративних держав (Індія, Малайзія, ФРН). Наприклад, Конституція Індії встановлює три сфери повноважень. Перша – це питання, що належать до виключної компетенції всієї федерації і рішення з яких може приймати лише федеральний парламент. Друга група – питання, віднесені до компетенції окремих штатів Індії. Третя – питання, що входять до загальної компетенції. Така загальна компетенція – питання, які можуть вирішувати і федеральний парламент, і законодавчі органи штатів – це і є відносно визначена (обмежена) компетенція.
Приблизно так само вирішують ці питання деякі інші федеративні держави. Стаття 73 Основного закону ФРН установлює перелік повноважень федерального парламенту, а в ст. 70 сказано, що землі, тобто суб'єкти федерації ФРН, мають право законодавства в тій мірі, в якій цим законом права законодавчої влади не надано федерації. Конституція ФРН застосовує термін "конкуруюча" законодавча компетенція. Це означає, що "землі мають право законодавства лише тоді й остільки, коли й оскільки федерація не використає своїх прав законодавства") (ст. 72), тобто коли федерація "уступає" свої повноваження.
Називається в літературі й інша важлива підстава класифікації парламентів: поділ на чотири групи, або чотири моделі, парламентів. Ці чотири групи пов'язані із устроєм вищої державної влади.
Перша модель характерна для парламентських форм правління. Ці парламенти називаються парламентами, які працюють на основі принципу парламентського відповідального правління. Головна ознака цього парламенту – інститут політичної відповідальності уряду. Це група парламентів, яким надане право винесення вотуму недовіри уряду, право відправляти уряд у відставку. Тут класичним прикладом є Великобританія, іноді цю модель називають Вестмінстерською моделлю за місцем розташування парламенту – у Вестмінстерському палаці. Ця модель є в тих країнах, де існує парламентська республіка (або парламентська монархія): Нідерланди, Італія, Німеччина, Австрія, Болгарія, Угорщина та ін.
Друга модель парламенту властива країнам із президентською формою правління. Це парламенти й країни, де діє жорсткий принцип поділу влади. Такі парламенти не мають права вотуму недовіри, а уряд не має права розпускати парламент. Класична модель такого парламенту – США. У цих країнах, крім принципу поділу влади, діє жорсткий принцип "стримувань і противаг". Виконавча влада має право вето, законодавча – право використати імпічмент та ін.
Третя модель парламенту – парламент у країнах, де існує змішана форма правління, що поєднує елементи парламентської і президентської систем. Відносини між парламентом і виконавчою владою тут інші. Парламент, з одного боку, наділений правом вотуму недовіри, і там є реальний інститут парламентської відповідальності уряду, але й у президента дуже важливі повноваження, пов'язані з діяльністю парламенту. У цих країнах президент наділений правом розпускати парламент, Класичним прикладом такої моделі є Франція. Останнім часом до цієї моделі тяжіють країни СНД (Казахстан).
Четверта модель – парламенти в країнах, де вони відіграють майже декоративну роль. Іноді застосовується термін "консультативні парламенти". У певних країнах такий термін навіть застосовується на практиці (Катар). Це законодорадчі органи. Такі консультативні парламенти передбачено конституціями деяких ісламських країн (Кувейт, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати). Парламенти за абсолютної влади монарха фактично є квазіпарламентами. Вони іноді розпускаються, іноді відновлюються, іноді вони обираються громадянами, іноді призначаються монархами.
До цієї ж групи законодорадчих парламентів можна віднести парламенти в країнах, де збереглася соціалістична система. Це деякі країни реального соціалізму – Корейська Народна Демократична Республіка, Куба, КНР, В'єтнам, Лаос. Зрозуміло, що основні рішення й основні закони приймаються не парламентами, хоча вони там є. Про це свідчить робота цих парламентів: вони скликаються на два-три дні на рік, одностайно 100-відсоткового голосують "за", не утримуючись, не голосуючи "проти". Говорити про реальний парламентаризму цих країнах не можна. Така модель існувала свого часу і в Радянському Союзі.
Відомий класик конституціоналізму англієць У. Дайсі поділив законодавчі органи на суверенні й несуверенні. До суверенних належать, на його думку, парламенти, де не існує закону, якого парламент не міг би змінити, де немає розбіжності між конституційними і неконституційними законами і немає органу, що міг би оголосити закон, прийнятий парламентом, недійсним.
Несуверенні парламенти, на думку Дайсі, працюють в умовах поділу законів на звичайні, конституційні та інші. У таких державах є органи, які можуть оголосити закон таким, що не відповідає конституції. На думку Дайсі, до таких несуверенних законодавчих органів належать парламенти країн, де в органи конституційного контролю, наприклад, США, Швейцарія, Аргентина.
Сучаснішою класифікацією парламентів уважається розподіл законодавчих органів на активні, реактивні, маргінальні, мінімальні. Активними називають парламенти, що як відіграють активну роль у прийнятті законів, так і беруть участь у формуванні уряду або в його відставці. Під відставкою іноді мається на увазі й право оголошувати імпічмент. Активними парламентами називають Конгрес США й парламенти, наділені аналогічними повноваженнями.
Реактивними називають парламенти в країнах, у яких більшою мірою домінує виконавча влада, але водночас парламенти впливають на уряд. Там простежується взаємозв'язок між парламентом і урядом. Це Великобританія, Австралія, Канада – держави англосаксонської правової системи і британської моделі парламенту.
Маргінальними називають парламенти, які контролюються верховною виконавчою владою такою мірою, що їхній внесок у реальну політику дуже незначний.
Мінімальні – це парламенти, які тільки за назвою є представницькими органами. Вони зберігаються "для вивіски", щоб інші країни не дорікали у відсутності парламентаризму. Багато в чому ця класифікація близька до тієї, яку дав Дайсі.
ЛІТЕРАТУРА
Публікації нормативних документів
1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.
2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с.
3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.
4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с.
6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с.
6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с.
7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с.
8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с.
9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с.
10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с.
11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.