Принцип загального виборчого права означає, що виборчі права (або хоча б активне виборче право) визнається за всіма дорослими й психічно здоровими людьми. Це максимум можливого і розумного, який практично ніде не досягається. Загальність означає відсутність дискримінації за будь-якими підставами (статтю, національністю тощо), тобто неможливість відсторонення від виборів яких-небудь громадян або груп населення.

Застосування принципів прямого або непрямого виборчого права або їх певне поєднання залежить від порядку формування виборного органу.

Пряме (безпосереднє) виборче право означає право виборця обирати й бути обраним безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду. Цей принцип діє в переважній більшості випадків на виборах нижніх палат, іноді верхніх палат парламентів – у США, Італії, Польщі, президентів – у Мексиці, Австрії, Болгарії, практично повсюдно у виборах органів місцевого самоврядування.

Непряме (багатоступеневе) виборче право означає, що виборець обирає лише членів колегії, яка потім уже обирає виборний орган. Такою колегією може бути державний або самоврядний орган, нижчий стосовно обираного. Непрямі вибори можуть мати два рівні й більше. Двоступеневими виборами обираються, наприклад, президент США, Рада штатів Індії, триступеневими – переважна частина Всекитайських зборів народних представників.

Принцип рівного виборчого права передбачає рівну для кожного виборця можливість впливати на результати виборів. Він є наслідком і одним із найважливіших проявів конституційно гарантованої рівноправності громадян. Рівність виборчого права забезпечується насамперед наявністю в кожного виборця однакової кількості голосів. Залежно від виборчої системи в кожного виборця кількість голосів може бути більшою ніж один. Тому важливо, щоб у всіх виборців їх було порівну. Наприклад, на парламентських виборах у Німеччині кожний виборець має по два голоси, а на виборах представницьких органів місцевого самоврядування в Баварії – по три. Крім того, необхідно, щоб усі голоси мали рівну вагу, тобто рівний вплив на результат виборів. Це досягається забезпеченням єдиної норми представництва: на кожного депутата має припадати однакове число жителів (іноді виборців).

Принципу рівного виборчого права суперечить плюральний вотум (буквально – множинне голосування). Відповідно до цього принципу одні виборці можуть мати залежно від обставин більше голосів, ніж інші.

Принципу рівного виборчого права також суперечать куріальні вибори, які заздалегідь ділять виборців на групи – курії (наприклад, за національною, релігійною, станово-кастовою та іншими ознаками) із заздалегідь установленою кількістю мандатів, що надаються кожній із цих груп. Наприклад, у Китаї особливу курію становлять військовослужбовці Народно-визвольної армії Китаю, які мають особливе представництво у Зборах народних представників, у Ботсвані, Гамбії, Сьєрра-Леоне створюються особливі виборчі курії для родоплемінних вождів.

У певних країнах допускаються відхилення від принципу рівного виборчого права, що мають на меті гарантувати представництво таких груп суспільства, які інакше можуть його не одержати. Таке спеціальне представництво мали 25 із 150 країн, що повідомили відповідні дані Міжпарламентському союзу.

Принцип таємного голосування полягає у виключенні зовнішнього спостереження й контролю за волевиявленням виборця. Сенс його – в гарантії повної свободи цього волевиявлення.

Принципи вільної участі у виборах і обов'язкового вотуму пов'язані з активним виборчим правом.

Принцип вільних виборів означає, що виборець сам вирішує, чи брати йому участь у виборчому процесі, а якщо брати, то якою мірою. Звідси випливає, що, визначаючи результати

виборів, не слід зважати на те, який відсоток виборців проголосував: якби хоч один проголосував, то вибори відбулися. Цей принцип характерний для багатьох країн з англосаксонською правовою системою. Він поєднується з добровільною реєстрацією виборців. Неучасть виборців у виборах називають абсентеїзмом. На його рівень впливають найчастіше політичні й економічні обставини. Високий рівень абсентеїзму призводить або до обрання органу влади чи самоврядування невеликою частиною виборчого корпусу, що дає підставу сумніватися в легітимності органу, або може вести до безрезультатності виборчого процесу, якщо закон установлює обов'язковий мінімум участі у виборах.

У певних країнах передбачено обов'язковий вотум, тобто юридичний обов'язок виборців взяти участь у голосуванні.

Участь у виборах розглядається як громадянський обов'язок кожного виборця. Але за неучасть у виборах не настає якої-небудь відповідальності. Проте далеко не у всіх зарубіжних країнах участь у виборах вважається тільки громадянським обов'язком (Австрія, Бельгія, Італія, Нідерланди та ін.). Там установлюється відповідальність за ухилення від участі у виборах. Наприклад, в Австрії особа, яка ухилилася від участі у виборах, піддається штрафу в розмірі 1 тис. шилінгів, а в Пакистані передбачено кримінальну відповідальність у вигляді каторжних робіт до б років і штрафу в розмірі 5 тис. рупій. Разом із тим слід визнати, що й у нас помітно знижується активність виборців, зростає абсентеїзм, тобто ухилення від участі в голосуванні, що варто розглядати як результат утоми від нескінченної політичної боротьби і як кризу довіри до нинішніх владних структур.

Під принципом альтернативності розуміється висування як мінімум двох кандидатів на виборну посаду або участь у виборчому процесі як мінімум двох політичних партій. Зняття учасниками виборчого марафону своїх кандидатур, внаслідок якого залишається один кандидат або одна політична сила, в демократичній державі веде до неможливості проведення виборів. У країнах тоталітарного соціалізму й суперпрезидентських республіках перехідного періоду влада заохочує ситуацію, коли у виборчому бюлетені є лише одна позиція.

Вибори в зарубіжних країнах проводяться у встановлений законом термін. У країнах, які не знають інституту парламентської відповідальності (президентські республіки), глава держави, як правило, не має права розпускати парламент. Тому парламентські вибори в них проводяться у суворо встановлений термін через певні проміжки часу.

У парламентарних республіках і парламентарних монархіях парламентські вибори у звичайних умовах проводяться після закінчення строку повноважень загальнонаціонального представницького органу. Такі вибори називаються черговими. У разі дострокового розпуску парламенту главою держави проводяться позачергові вибори.

Президенти республік та інші виборні посадові особи обираються також у встановлений термін, і позачергові вибори цих посадових осіб проводяться у разі усунення з посади, відставки або смерті.

Наприклад, у США вибори президента проводяться в перший вівторок після першого понеділка листопада кожного високосного року. До речі, у цей перший вівторок після першого понеділка переобирається також Палата представників і 1/3 Сенату. Одночасно обирається третина губернаторів, мерів міст і т. ін.

Якщо такої точної дати, як у США, у країні не встановлено, то необхідно видавати спеціальний акт, що визначав би дату проведення виборів. Суть норм, що встановлюють дату виборів у такому випадку приблизно така: вибори проводяться, скажімо, за 80 (40) днів до закінчення терміну повноважень парламенту. Тому з урахуванням цих ЗО або 40 днів глава держави повинен видати закон, яким підтверджується, що політичний процес відбувається нормально і у встановлений законом термін призначаються вибори.

Наприклад, ст. 61 Конституції Італії встановлює, що вибори нових палат проводяться через 70 днів після закінчення повноважень попередніх палат. Отже, глава держави – президент Італії – повинен видати указ про проведення виборів з урахуванням цієї норми в строго фіксований день.

У певних країнах вибори проводяться тільки у вихідні днів інших країнах, де встановлена фіксована дата, день виборів припадає завжди на вівторок (середу тощо), незалежно від того, чи свято це, вихідний день або ні.

Зазвичай вибори оголошуються указом глави держави, і з передбаченого в цьому акті строку починається виборча кампанія, що завершується до моменту закінчення голосування (цей строк або визначений конституцією, або названий в указі глави держави). Вибори проводяться за виборчими округами, які на підставі закону визначаються центральним урядом або органами влади суб'єктів федерації.

Як правило, виборчий процес починається зі створення виборчих округів. Виборчий округ – територія, від якої обирається депутат (один або декілька). Виборчі округи можуть утворюватися спеціально, а в деяких випадках виборчими округами можуть бути адміністративні одиниці або території суб'єктів федерації.

Теоретично виборчі округи мають бути приблизно рівними за чисельністю населення, тому що депутат повинен представляти приблизно однакову кількість жителів. Однак зарубіжне законодавство допускає відхилення від норми представництва. У певних країнах ця цифра не велика, а наприклад в Англії один округ від іншого може відрізнятися за чисельністю населення на 25 %. У ФРН допускається відхилення до 33 %. Це призводить до того, що один виборчий округ може бути в півтора – два рази більшим від іншого за населенням, площею, економічним і політичним потенціалом. Цим користуються кандидати для того, щоб домогтися своїх цілей. Зловживання і махінації, пов'язані з "нарізкою округів", одержали назву "виборчої геометрії". Зараз виборча геометрія, можливо, уже й не така популярна, як раніше, але відхилення від так званої норми представництва в більшості країн розглядаються як серйозне порушення.

Виборчі округи є трьох видів:

1. Одномандатний виборчий округ (уніномінальний, однойменний). За одномандатним округом обирається один депутат, хоча кандидатів може бути скільки завгодно. Одномандатні округи характерні для країн з мажоритарною системою (США, Канада, Індія та ін.).

2. Багатомандатний округ (поліномінальний, багатойменний). Від нього обирається декілька депутатів. Такі округи характерні для країн із пропорційною