Об'єкти та суб'єкти державно-правових відносин. Джерела державного права зарубіжних країн

План

1. Конституція як основне джерело конституційного права.

Конституційне (державне) право – це не лише інститути та норми, а й практика їхнього застосування, виражена в юридичних, політичних відносинах.

Традиційно структуру правовідносин утворюють три складові – об'єкт, суб'єкт і зміст.

Об'єкт державно-правових відносин – це явище, матеріальна або духовна реальність, із приводу якої складаються, будуються відносини, регульовані конституційним (державним) правом. Учасники цих відносин мають інтерес, пов'язаний з конкретними об'єктами, і у зв'язку з цим реалізують свої повноваження, обов'язки, дотримуються заборон або порушують їх.

Об'єктами державно-правових відносин можна вважати різноманітні явища. Такими об'єктами є: територія, кордони, державна символіка, столиця, бюджет, діяльність партій тощо.

Основним об'єктом державно-правових відносин слід вважати політичну владу, оскільки кожен їх учасник має прямий або непрямий інтерес, пов'язаний Ія владою. Він зацікавлений у застосуванні влади певним чином або в тому, щоб по можливості відсторонитися від неї.

Влада – це властивість окремих осіб, політичних інститутів, яка полягає в тому, що підвладні вважають себе зобов'язаними підкорятися їм, тому що переживають стосовно носіїв влади почуття обов'язку, солідарності, страху, залежності, у результаті яких виникає мотив підпорядкування.

Політична діяльність, державно-правові відносини, що виникають під час цієї діяльності, – це процес створення, упорядкування, підтримання та використання, мотивів до підпорядкування.

Суб'єкти державно-правових відносин – це особи, співтовариства, установи, що беруть участь у діяльності, пов'язаній із політичною владою, і мають права, повноваження, обтяжені обов'язками й заборонами.

До суб'єктів державно-правових відносин належать такі:

1. Держава, що може виступати як політичний інститут (носій влади) і юридична особа (наприклад, у випадку участі держави в судовому процесі, коли її дії оскаржуються).

2. Народ (нація), що користується власним правом на владу, – суверенітетом. Якщо це право не закріплене за народом, його не можна розглядати як сторону, що бере участь у державно-правових відносинах. Співтовариство, що не володіє суверенітетом, є не суб'єктом, а об'єктом владних впливів.

3. Етнічні групи, національні громади, так звані корінні народи, за якими можуть бути визнані особливі права, умови участі в політичному процесі, автономія.

4. Монарх – особа, що володіє суверенітетом, власним правом на владу.

5. Громадські, релігійні об'єднання (асоціації).

6. Громадяни або піддані, які беруть участь у відносинах, пов'язаних із формуванням виборних органів влади, мають політичні права так само як і мають обов'язки.

7. Іноземні громадяни й особи без громадянства, піддані в абсолютних монархіях. Ці особи не мають формальних прав на участь у національному політичному процесі, але виконують державно-правові обов'язки. Стосовно цієї категорії суб'єктів держава визнає і захищає права, що мають приватний характер.

8. Депутати вищих і територіальних представницьких органів.

9. Суб'єкти федерації, адміністративно-територіальні одиниці, місцеві співтовариства та їхні органи самоврядування (муніципалітети).

10. Іноземні держави та міжнародні організації.

Суб'єктами державно-правових відносин є центральні органи державної влади й управління, органи конституційного нагляду, національні спільноти, суб'єкти федерації, місцеві органи державної влади та муніципалітети, депутати центральних і місцевих представницьких установ, окремі індивіди. У певних країнах суб'єктами державно-правових відносин можуть бути центральні й місцеві партійні органи. У суспільстві є безліч видів конституційно- (державно-) правових відносин, що складаються між різними суб'єктами. Усі ці правовідносини мають багато загальних, спільних рис, тому що виникають на основі норм, які входять до однієї галузі права.

Пам'ятаючи про різноманіття суб'єктів конституційного права, розбіжності в їхньому правовому режимі та статусі, слід разом із тим ще раз звернути увагу на те, що головним суб'єктом конституційно-правових відносин є людина. Саме людина, її права і свободи повинні визначати смисл і зміст конституційного права.

Під змістом правовідносин маються на увазі права і свободи, заборони й обов'язки, які реалізують їхні учасники. Назвемо деякі особливості змісту державно-правових відносин.

Змістом відносин, у яких бере участь монарх, народ або держава (у тому числі суб'єкт федерації), є реалізований ними суверенітет. Поняття суверенітету має два аспекти – внутрішньополітичний і міжнародний. Суверенітет у міжнародному аспекті виглядає як незалежність держави, її право на рівних спілкуватися з іншими членами світового співтовариства, включаючи право на територіальну цілісність, невтручання інших країн у внутрішні справи. У цій частині суверенітет реалізується у відносинах, регульованих міжнародним правом. Внутрішня сторона суверенітету полягає в тому, що монарх або народ мають власне право на владу. Це право може бути набутим, дарованим, але головна його властивість – невід ємність, невідчужуваність без згоди самого суверена. Державний суверенітет у внутрішньополітичному розумінні означає верховну юрисдикцію, владу держави на її території.

Характер відносин, у яких бере участь держава, державні органи й посадові особи, залежить від використовуваних ними повноважень. Повноваження – це закріплені законом або звичаєм можливості, особливістю яких є те, що їхнє використання є обов'язком чиновника і державного органу. Вони повинні користуватися владою, за ними закріпленою, інакше не зможуть виконувати покладені на них функції. Іншим суб'єктам, звичайно, не забороняється відмова від використання наданих їм прав. Утім, іноді й участь у виборах, використання інших прав ставиться в обов'язок громадянам. Сукупність повноважень називається компетенцією.

Джерела конституційного (державного) права є надзвичайно різноманітними за формою і значенням у правовому регулюванні здійснення державної влади. Це визначає складний, а часом і суперечливий характер самого конституційного права.

У правовій доктрині під джерелами права розуміються зовнішні форми вираження права. Традиційно виокремлюють три групи юридичних джерел. Це, по-перше, нормативні правові акти, по-друге, звичаї і, по-третє, судові прецеденти, а також іноді міжнародні та внутрішньодержавні договори. Ця схема цілком застосовна і до конституційного (державного) права зарубіжних країн. Однак останньому притаманні деякі специфічні особливості, що стають особливо помітними в останнє десятиліття. Зокрема, йдеться, по-перше, про такі явища, як визнання джерелом права загальних принципів права, і, по-друге, про таке, що постійно зростає, значення норм, створюваних поза межами національної держави, і навіть не завжди за її вирішальною участю, але обов'язкових для тієї або іншої конкретної держави.

В останньому випадку йдеться не лише про міжнародно-правові акти, а про формування нових правових систем, таких як європейське право (право Європейського Співтовариства) або право Ради Європи. Право ЄС, маючи національний характер, інкорпорується в національні правові системи держав – учасниць відповідних інтеграційних об'єднань. Норми цього права прямо стосуються норм права, створюваних самою національною державою.

У переважній більшості держав (за винятком країн загального права) основний масив джерел конституційного права становлять нормативні правові акти. Серед нормативно-правових актів – джерел конституційного (державного) права, безумовно, домінуючі позиції належать законодавчим актам.

Законодавчі акти розрізняються за статусом і юридичним режимом. Вони утворюють свого роду ієрархічну структуру, місцем у якій визначається юридична сила цього закону. Провідна роль у національному законодавстві всіх країн належить конституції, за нею йдуть конституційні й органічні закони, а потім – поточне, або звичайне, законодавство, крім того, можна виокремити референдарні закони.

Конституція як основне джерело конституційного права.

У переважній більшості держав конституція є головним законодавчим актом держави.

Конституція є Основним законом держави. Це не лише обумовлено верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правових джерел, а й пов'язано з тим, що саме в конституції фіксуються основні права і свободи, принципи суспільного та державного устрою. У конституції фіксуються, таким чином, ті начала й принципи, яких зобов'язані дотримуватися у повсякденній практичній діяльності всі суб'єкти конституційного права, починаючи від індивіда й закінчуючи державою (або навпаки – починаючи з держави і закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі побудови всієї національної системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її утворюють.

Однак слід зазначити, що конституції часто містять лише загальні положення і замовчують низку найважливіших питань державного життя, тим самим залишаючи їхнє вирішення на розсуд уряду й адміністрації. Саме такий характер має Конституція США 1787 p. Поряд із цим конституції багатьох країн перевантажені низкою дрібниць і другорядних деталей. Досить послатися на ст. 25-біс Конституції Швейцари, що забороняє "випускати кров у м'ясної худоби, не оглушивши її попередньо". Конституційні норми не охоплюють усього різноманіття відносин, що складаються у процесі здійснення державної влади, і доповнюються цілою низкою інших нормативних актів.

Конституційні закони належать до найважливіших джерел конституційного (державного) права, які, хоч і не є складовими конституції, але регулюють найважливіші державно-правові відносини. Конституційні закони вносять до конституції зміни або доповнюють її.

Конституційні закони видаються з найбільш важливих питань і мають вищу юридичну силу, ніж звичайні закони. Зміст конституційного закону зазвичай не підлягає контролю органів конституційного нагляду. Вони мають право перевіряти лише процедуру його прийняття. Серія конституційних законів у сукупності іноді становить блок конституційного законодавства. Наприклад, 1875 р. у Франції було прийнято три конституційних закони, які визначили основи державного ладу. Сучасний Ізраїль має кілька конституційних законів, сукупність яких виконує функції конституції.