Розвиток положень ст. 4 Хартії містить ст. 5 цього документа, що закріплює принцип цілісності території, на якій функціонує орган місцевого самоврядування. Відповідно до нього, стандартизується вимога, щоб за будь-якої зміни центральною владою місцевих територіальних розмежувань здійснювалися б консультації з відповідними органами місцевого самоврядування, а де це вирішується законом, то і шляхом проведення референдуму. Відповідно до Конституції України (п. 13 ст. 92), територіальний устрій України, а, отже, і порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою має визначатися виключно законами України. У самій же Конституції України визначаються лише основні принципи й система адміністративно-територіального устрою України (статті 132, 133), а також право Верховної Ради України утворювати й ліквідовувати райони, встановлювати і змінювати межі районів і міст, відносити населені пункти до категорії міст, найменовувати і перейменовувати населені пункти і райони (п. 29 ст. 85 Конституції). Закон України "Про адміністративно-територіальний устрій України" детально врегулював порядок вирішення відповідних питань на рівні Верховної Ради України і місцевих рад, а також ті вимоги, яким мають відповідати рішення, прийняті цими органами. Проте слід зазначити, що хоча цей закон Верховна Рада України прийняла ще в 1997 p., він досі не набрав чинності.

Стандартизовані встановлення про право органів місцевого самоврядування на пошук оптимальних структур управління і засобів, що відповідають їхнім завданням, закріплюються у ст. 6 Хартії. Тут реалізовано принцип свободи і самостійності органів місцевого самоврядування у визначенні своєї організаційної структури, яка відповідає місцевим потребам. Слід зазначити, що цей принцип знайшов своє закріплення в законодавстві України про місцеве самоврядування. У ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. закріплюється, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання:

утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу;

внесення змін до складу виконавчого комітету і його розпуск (п. З ст. 26);

затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови структури виконавчих органів ради, загальної чисельності апарата ради і ії виконавчих органів, витрат на їх утримання (п. 5 ст. 26);

утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради (п. 6 ст. 26).

У другій частині ст. 6 Хартії містяться вимоги щодо створення належних умов роботи й посадового кваліфікаційного зростання службовців самоврядування: "Умови роботи службовців органів місцевого самоврядування мають бути такими, щоб можна було забезпечувати добір висококваліфікованих кадрів, заснований на принципах урахування досвіду і компетентності; для цього необхідно забезпечити відповідні умови фахового підготування, оплати і просування по службі". На жаль, профільний Закон України від 21 травня 1997 р. не містить такі положення. Стосовно цього питання у цьому законі є тільки поняття посадової особи місцевого самоврядування, під якою слід розуміти особу, котра працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядних і консультативно-дорадчих функцій і одержує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (ст. 1). Як бачимо, дане формулювання не містить підходів, що записані у ст. 6 Хартії. Але такі вимоги закріплені у статтях Закону України від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу"1, наприклад у ст. 28 "Кадровий резерв державної служби", ст. 29 "Навчання і підвищення кваліфікації державних службовців". Виходячи з того, що положення даного закону в більшій своїй частині поширюються на службовців органів місцевого самоврядування України, можна вважати, що згадані положення Хартії все ж знайшли своє закріплення в законодавстві України. Разом з тим, слід зазначити, що проблему було вирішено з прийняттям Закону України від 7 червня 2001 р. "Про службу в органах місцевого самоврядування", в якому зазначені ще вимоги про муніципальну службу були закріплені в більш розгорнутому вигляді.

Стаття 7 Хартії закріплює стандартні умови стосовно здійснення виборними особами повноважень на локальному рівні. Найважливішою серед них є умова, що носить радше імперативний характер вимоги, відповідно до якої "статус місцевих виборних осіб має забезпечувати вільне здійснення їхніх повноважень". Інші умови, що містяться в цій статті, немовби доповнюють і конкретизують цю вимогу, розкриваючи сутність і елементи правового статусу депутатського корпусу, що обирається безпосередньо населенням:—

статус місцевих виборних осіб має дозволяти одержувати відповідну грошову компенсацію на витрати при здійсненні своїх повноважень, а також, у разі потреби, компенсацію за упущену вигоду або заробіток і відповідне соціальне страхування;—

функції і діяльність, несумісні з мандатом місцевої виборної особи, можуть бути встановлені тільки законом або основними правовими принципами.

Можна стверджувати, що правовий статус виборних посадових осіб місцевого самоврядування (депутати місцевих рад, сільський, селищний, міський голова), закріплений у Законі України від 21 травня 1997 p., відповідає вимогам Хартії про вільне здійснення ними своїх повноважень. Так, п. 2 ст. 49 Закону містить положення, відповідно до якого депутат:

1) представляє інтереси всієї територіальної громади;

2) має всю повноту прав, що забезпечують його активну участь у діяльності ради й утворених нею органів;

3) має право вирішального голосу з усіх питань, що розглядаються на сесіях рад, а також на засіданнях постійної та інших комісій ради, до складу яких він обраний (п. 6 ст. 49);

4) має право звернутися із запитом до керівників ради й її органів, відповідним голові, керівникам органів, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, розташованих або зареєстрованих на відповідній території (п. 7 ст. 49), тощо.

У рамках повноважень, закріплених у законі, цілком самостійним є сільський, селищний, міський голова (п. З ст. 42). Він несе персональну відповідальність за здійснення наданих йому законом повноважень (п. 4 ст. 42). Проте при здійсненні цих повноважень він підзвітний, підконтрольний і відповідальний перед територіальною громадою, відповідальний — перед відповідною радою, а з питань здійснення виконавчими органами ради повноважень органів виконавчої влади — ще й підконтрольний відповідним органам виконавчої влади (п. 5 ст. 42).

Міжнародні норми про адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування закріплені у ст. 8 Хартії. Вони встановлюють, що такий контроль:

а) може здійснюватися тільки у формах і випадках, передбачених конституцією або законом;

б) може призначатися тільки для забезпечення дотримання законності й конституційності, включаючи також контроль за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих їм повноважень;

в) має здійснюватися в такий спосіб, щоби ступінь втручання контролюючого органу відповідала значущості інтересів, які це втручання має захистити.

Щодо цих положень Хартії, Конституція України містить ст. 144, відповідно до якої органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Рішення органів місцевого самоврядування за мотивами їх невідповідності Конституції або законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Отже, по-перше, такий адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні можливий і є легітимним. По-друге, у рішення, прийняті органами місцевого самоврядування в межах законних повноважень, адміністративне втручання заборонене, за винятком випадків, коли такі рішення не відповідають Конституції і законам України. По-третє, можливе не пряме скасування, а тільки призупинення виконання такого рішення в установленому законом порядку (з дотриманням певної процедури) з одночасним зверненням до суду. Крім того, у ст. 35 Закону України від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації" міститься заборона на втручання місцевих державних адміністрацій у здійснення органами місцевого самоврядування своїх повноважень. Таким чином, уявляється, що основні вимоги Хартії стосовно цього дотримані.

Найбільш детально, у кількісному й об'ємному аспектах, розроблена ст. 9 Хартії, що регламентує джерела фінансування місцевого самоврядування. Як уявляється, це є обґрунтованим, адже такі джерела складають фінансово-економічну базу місцевого самоврядування, на основі якої воно самостійно реалізує локальні інтереси, здійснюючи профільні функції.

Основними засадами формування фінансових джерел органів місцевого самоврядування, відповідно до Хартії, є:

а) їх легальне існування, визнане і санкціоноване державою, а також свобода розпорядження такими джерелами при
здійсненні функцій самоврядування;

б) відповідність цих фінансових коштів (у кількісному аспекті. — Лет.) повноваженням органів місцевого самоврядування, наданим конституцією або законом;

в) наявність місцевих джерел прибутні в, що покривають принаймні частину фінансових потреб місцевого самоврядування і
право його органів на встановлення ставок місцевих податків і зборів;

г) наявність багатоваріантної фінансових систем місцевого самоврядування з метою їх адаптації до різноманіття завдань і функцій місцевої демократії;

д)