е) погоджувальна процедура центру і місць при перерозподілі фінансів;

ж) самостійність органів місцевого самоврядування у витраті виділених субсидій і наявність можливості їх доступу до внутрішнього ринку позичкового капіталу.

Слід зазначити, що багато з перерахованих положень Хартії знайшли своє закріплення в законодавстві України. Насамперед, це стосується визначення матеріальної і фінансової основ місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 142 Конституції, як такі виступають рухоме й нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що перебувають у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, які знаходяться в управлінні районних і обласних рад. Тут же закріплено, що держава бере участь у формуванні прибутків бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Закон України від 21 травня 1997 р. деталізує і розширює об'єкти матеріальної і фінансової основ місцевого самоврядування. Зокрема, він включає в них позабюджетні цільові (у тому числі валютні) й інші кошти, уточнює, що об'єкти природокористування мають бути в комунальній власності територіальних громад, а також змінює правовий режим об'єктів, що належать місцевому самоврядуванню і знаходяться в управлінні районних і обласних рад, із загальної власності на спільну (п. 4 ст. 16). Тут же закріплене положення, що місцеві бюджети самостійні, вони не включаються до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів (п. 6 ст. 16). Органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження і власні бюджетні кошти, а також передавати органам самоорганізації населення відповідні кошті й інші ресурси, необхідні тим для здійснення своїх повноважень, а також здійснювати контроль за використанням цих коштів (пункти 7 і 8 ст. 16).

Більш докладну регламентацію конституційних положень щодо матеріальної і фінансової основ місцевого самоврядування вміщує розділ 111 профільного Закону України від 21 травня 1997 р. Тут закріплюються:

право органів місцевого самоврядування на самостійне розроблення, затвердження і виконання бюджетів відповідно до цього Закону і Закону України про бюджетну систему (ст. 61);

підстави державного контролю за витратами місцевих бюджетів, а також можливість вилучення (у Хартії — перерозподілу. — Aem.) з місцевого бюджету до державного бюджету частини надлишку (ст. 62);

принципи формування прибуткової частини місцевих бюджетів (ст. 63) і порядок витрати коштів місцевих бюджетів (ст. 64);

питання збалансування прибутків і витрат місцевих бюджетів, акумуляції позабюджетних коштів, установлення місцевих податків і зборів, участі органів місцевого самоврядування у фінансово-кредитних відносинах.

Уявляється, що більш повне й реальне сприйняття законодавством України положень Хартії стосовно джерела фінансування місцевого самоврядування, можливе, по-перше, у разі позитивних змін в економіці країни просування економічних реформ на локально-регіональному рівні. А по-друге, з огляду на особливу важливість цих проблем для становлення і функціонування місцевого самоврядування, уявляється необхідним більш детальну регламентацію питань, що регулюють упорядкування, виконання і контроль за виконанням місцевих бюджетів, а також збір і витрату місцевих податків і зборів здійснити в єдиному законодавчому акті, що істотно доповнить наявну нормативну базу України з питань місцевого самоврядування.

Стандарти співробітництва органів місцевого самоврядування, в тому числі й міжнародного, закріплені у ст. 10 Хартії і докладно розглядалися у розділі XIV підручника.

У ст. 11 Хартії, що немовби завершує основну частину документа з метою забезпечення вільного здійснення і дотримання закріплених конституцією і законодавством країни принципів місцевого самоврядування з допомогою встановлення судового порядку захисту цих прав. Слід зазначити, що і Конституція України (ст. 145), і профільний Закон України від 21 травня 1997 р. (ст. 4) містять відповідні положення про те, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку. Більш того, ст. 71 профільного Закону України закріплює, що органи й посадові особи місцевого самоврядування мають право на звернення до суду стосовно визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Виходячи з тієї уваги, що приділяється місцевому самоврядуванню в європейській інтеграції, можна дійти висновку, що основна частина Хартії (статті 1—11) регламентує найважливіші компетенційні і функціональні аспекти діяльності органів місцевого самоврядування, закріплюючи відповідні рамкові норми міжнародного характеру. Вони мають істотне значення для становлення і діяльності системи місцевої демократії на території сучасної демократичної держави. Без визнання конкретними державами цих норм, що є профільними міжнародними стандартами, з допомогою їх закріплення у внутрішньодержавному законодавстві й подальшому виконанні дуже важко говорити про спільні підходи країн Європи до проблем становлення і функціонування місцевих співтовариств і їхніх представницьких органів як однієї з основ демократичного устрою, про гармонізацію їхнього національного законодавства в цій сфері і, отже, про беззастережне домінування інтеграційних тенденцій у рамках єдиної Європи.

Уявляється необхідним спинитися на механізмі сприйняття норм Хартії, що пов'язаний з процесуальним механізмом самого документа, закладеним у ст. 12. Він полягає в тому, що, по-перше, документ може набрати чинності тільки при виконанні державою-учасницею Хартії 20 з ЗО пунктів першої частини Хартії. Тут же перераховуються 14 особливо важливих пунктів, з яких 10 пунктів мають бути обрані державою для обов'язкового і неухильного дотримання. Таким чином, Хартія, як і всі подібні документи, прийняті в рамках РЄ, заснована на принципі субсидіарності, що означає фактично, що вона покладає соціально-політичну відповідальність майже всіх питань на уряди держав-учасниць.

По-друге, важливим елементом процесуального механізму Хартії є положення ст. 13 про те, що конкретна країна, яка приєднується до цього документа, може "зазначити ті категорії органів місцевого і регіонального самоврядування, якими обмежується застосування цієї Хартії, або категорії, що вона має намір виключити зі сфери її застосування". Крім того, ст. 16 дозволяє країні "зазначити територію або території, до яких буде застосовуватися Хартія". Тут же встановлена процедура поширення застосування Хартії на інші території країни, що були виключені з дії Хартії при приєднанні до неї. Вона реалізується з допомогою надання окремих повідомлень і декларацій на адресу Генерального секретаря РЄ.

Слід враховувати, що Хартія є закритим міжнародно-правовим документом, до якого можуть приєднатися тільки держави-члени РЄ шляхом її ратифікації, прийняття або схвалення з подальшою передачею на збереження Генеральному секретареві РЄ відповідного документа про це (ст. 15). Крім того, певний прагматичний інтерес становлять положення ст. 17 Хартії, що закріплюють порядок її денонсації. Важливим при цьому є те, що країна-учасниця не може денонсувати Хартію до закінчення п'ятирічного терміну з дня набрання чинності Хартією для цієї країни. Дане положення, очевидно, спрямоване не тільки на стабільну участь у міжнародному договорі, а й має стимулювати процес детального обмірковування з боку конкретної держави при приєднанні до Хартії.

Важливо зазначити, що нині чинне національне законодавство України про місцеве самоврядування в переважній більшості сприйняло положення Європейської хартії про місцеве самоврядування 1985 р. Реалізуючи свої міжнародно-правові зобов'язання зі становлення місцевого самоврядування, Україна прийняла ряд законодавчих актів національного характеру, що регламентують правовий статус як самого інституту місцевого самоврядування, так і його органів.

Література

1. Лндресюк Б. П. Місцеве самоврядування в сучасній Україні: проблеми і перспективи. - К., 1997.

2. Анимица Е. Г., Тертышный А. Г. Основы местного самоуправления. - М.: ИНФРА-М, 2000.

3. Баймуратов М. Горизонты сотрудничества: международные неправительственные организации и органы местного самоуправления Украины // Місцеве та регіональне самоврядування України. - К., 1994. — Вил. 3(8). - С. 80-89.

4. Баймуратов М. Законодавство України про місцеве самоврядування: актуальні питання реалізації // 36. наук, праць Української Академії державного управління при Президентові України. - К.: Вид-во УАДУ, 1999. - Вип. 1.- С. 300-302.

5. Баймуратов М. Конституционно—правовая регламентация местного самоуправления и территориальных коллективов // Юридический вестник. - 1996. — № 1. -С. 95-100.

6. Баймуратов М. Міжнародні зв'язки органів місцевого самоврядування у системі глобальних кроскультурних комунікацій // Право та культура: теорія і практика: Матер, міжнародної наук.-практ. конф., м. Київ 15-16 квітня 1997 p. - К., 1997. - С. 128-130.

7. Баймуратов М, Сергеев Ю. Роль органов местного самоуправления Украины, их международных связей в формировании и функционировании свободных экономических зон // Юридический вестник. - 1994. - № 1. - С. 73-76.

8. Баймуратов М. А. Европейские стандарты локальной демократии и местное самоуправление в Украине. -X.: Одиссей, 2000.

9. Баймуратов М. А. Международные связи местных Советов народных депутатов и народная дипломатия // Демократия и законность: проблемы развития и взаимоотношения. - Самара: СГУ, 1991. - С. 80-87.