Багатопартійні системи без монопольно панівної партії. 8а цієї форми багатопартійності жодна партія не має у своєму розпорядженні абсолютної більшості у парламенті, а тому змушена йти на різноманітні політичні союзи, щоб створити коаліційний уряд.

Типовим прикладом є партійна система Італії. До 1993 р. там існувала низка партій, найстарішими з яких були Республіканська партія, створена у 1832 р. (її членами свого часу були Дж. Гарібальді й Дж. Мадзіні), і Ліберальна партія, заснована у 1845 р. Найвпливовішою була Християнсько-демократична партія, що спиралася на підтримку Ватикану й широко використовувала у своїй ідеологічній діяльності соціальну доктрину християнства.

На вкрай правих позиціях перебувала монархо-фашистська партія Італійський соціальний рух – Національні праві сили, що виникла в 1972 р. у результаті об'єднання Італійського соціального руху (неофашисти) з Демократичною партією монархічної єдності. Ліві сили були представлені Італійською комуністичною й Італійською соціалістичною партіями. У 1993 р. у партійній системі Італії відбулися значні зміни. Християнсько-демократична партія була перетворена на Італійську народну партію. Багато партій пережили розкол і втратили колишній вплив; з іншого боку, більш помітними на внутрішньополітичній арені стали такі партії, як Радикальна партія, Ліга Півночі, "Вперед, Італія!".

Сьогодні партійна система Італії дезорганізована й переживає складні часи. Втрата довіри до політичних партій яскраво відбилася в законодавчій сфері. 18 квітня 1993 р. на загальнонаціональному референдумі було скасовано дві статті закону № 195 від 2 травня 1974 р. "Про участь держави у фінансуванні політичних партій", пов'язані з наданням щорічних державних дотацій парламентським групам. 10 грудня 1993 р. було прийнято закон № 515, що вніс зміни в порядок недержавного фінансування політичних партій і встановив нові критерії перерозподілу коштів на проведення виборчої кампанії.

Багатопартійні системи без монопольно панівної партії, за яких створюються зазвичай коаліційні уряди, існують і в таких країнах, як Бельгія, Данія, Нідерланди та ін.

Багатопартійні системи а монопольно панівною партією. За цієї форми абсолютна парламентська більшість належить одній партії, що формує однопартійні уряди.

Багатопартійна система такого типу існувала, наприклад, у Мексиці, де панівне становище в парламенті мала Інституціонально-революційна партія.

Низка істотних особливостей притаманна партійній системі Франції. За президентів Ш. де Голля (1958–1969) і Ж. Помпіду (1969–1974) монопольне становище мала голлістська партія, що спочатку називалася Союзом на захист нової республіки (ЮНР), а з 1968 р. – Союзом демократів за республіку (ЮДР). У 1976 р. ця партія взяла назву Об'єднання на підтримку республіки (ОПР). У період президентства В. Жискар д'Естена (1974–1981) спостерігалося суперництво ОПР і Французької соціалістичної партії (ФСП). У підсумку соціалісти здобули перемогу і фактично стали правлячою партією. Президентом став у 1981 р. кандидат від ФСП Ф. Міттеран. Однак монопольне панування ФСП тривало недовго. На виборах у Національні збори в березні 1986 р. вона зазнала поразки і більшість у парламенті сформували праві сили – блок у складі ОПР, СФД, до якого увійшов також Національний фронт. Для Франції другої половини 80-х років характерною була належність президента і голови уряду до полярно протилежних політичних сил (у французькій політології таку ситуацію умовно прийнято називати "співжиттям"). У 1995 р. Ф. Міттерана на посту президента змінив лідер республіканської партії Жак Ширак.

Багатопартійна система з монопольно панівною партією існувала (з невеликою перервою, коли з 1977 по 1980 р. і з 1989 по 1992 р. правила Джаната парті) в Індії. З моменту здобуття країною незалежності й до травня 1996 р. при владі перебувала партія Індійський національний конгрес (ІНК), створена ще наприкінці XIX ст. ліберально налаштованими колами індійського суспільства під егідою британської адміністрації. Протягом свого існування ІНК зазнав істотних змін. Сучасний ШК(І) протистоїть Бхаратія джаната парті, що була головною опозиційною партією й користувалася впливом у штатах хіндімовного поясу, а також партії Джаната дав і партіям лівого руху – Комуністичній партії Індії та Комуністичній партії Індії (марксистській).

Двопартійні системи є своєрідним різновидом багатопартійності, що виникла в певних зарубіжних країнах за різних обставин. Для двопартійних систем найтиповішою відмітною рисою є монопольне панування на політичній арені двох головних партій, які поперемінно змінюють одна одну. Одна з цих партій виступає в ролі правлячої, інша – опозиційної. Час від часу вони міняються місцями. Подібна система створює серйозні перешкоди для формування інших партій.

Класичним зразком є двопартійна система США. Більше ста років на політичній арені США монопольно панують дві головні партії – Республіканська і Демократична.

Свого часу (незадовго до початку й під час Громадянської війни 1861–1865) Республіканська партія представляла інтереси буржуазії Півночі, а Демократична партія була політичною організацією рабовласників з Півдня. Потім політичні розбіжності між партіями стерлися, але вони, як і раніше, ведуть запеклу виборчу боротьбу на рівні федерації, штатів, міст і графств.

Двопартійна система Великобританії складається з Консервативної та Лейбористської партій. Третя за величиною політична партія Великобританії – Ліберально-демократична. Вона виникла у 1988 р. шляхом злиття Ліберальної та Соціал-демократичної партій, які на початку 80-х років створили двопартійний блок, що виступив на виборах 1983 і 1987 pp. як альянс і зібрав, відповідно, 25,4 і 23 % голосів. На сьогодні ліберально-демократична партія не становить серйозної небезпеки для головних партій – Консервативної та Лейбористської.

Протягом 17 років (1949–1966) у ФРН існувала багатопартійна система з монопольно панівною партією, оскільки стійка більшість у бундестазі належала блоку партій Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз (ХДС/ХСС). З 1966 по 1969 р. у ФРН діяв уряд "великої коаліції", до якої входили ХДС/ХСС і Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). Після виборів 1969 р. було сформовано коаліційний Уряд СДПН і Вільної демократичної партії (ВДП). У бундестазі, обраному в 1980 р., СДПН мала 218 мандатів, ХДС/ХСС – 226, а ВДП – 53 (таке саме співвідношення сил було й у попередніх бундестагах після розвалу "великої коаліції"). За такого розподілу мандатів ні соціал-демократи, ні християнські демократи не могли сформувати уряд, що спирався б на парламентську більшість, без підтримки ВДП. Протягом 13 років вільні демократи підтримували СДПН. 1 жовтня 1983 р. ця коаліція припинила існування. Вільні демократи вийшли а коаліції із СДПН і вступили в коаліцію з ХДС, що привело до зміни уряду у ФРН. У той час помітно зміцнилося становище парти "зелених", що виступає з позицій миру та захисту навколишнього середовища.

Нині Християнсько-соціальний союз діє лише на території Баварії. Соціалістична єдина партія Німеччини (колишня правляча партія в НДР) була трансформована в Партію демократичного соціалізму. Неонацистське й неофашистське крило представлене Націонал-демократичною партією і Республіканською партією, утвореною в 1983 р. із представників правого крила ХСС.

Однопартійні системи існують у країнах з авторитарними політичними режимами, де багатопартійність ліквідовано й установлено монополію однієї партії (Габон, Демократична Республіка Конго, Камерун та ін.).

ЛІТЕРАТУРА

Публікації нормативних документів

1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.

2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с.

3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.

4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с.

6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с.

6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с.

7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с.

8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с.

9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с.

10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с.

11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.