Конституційне право республіки Індія

План

1. Загальні відомості про країну і її правову систему

2. Характеристика Конституції Індії

3. Законодавча влада

4. Виконавча влада

5. Індійський федералізм

Загальні відомості про країну і її правову систему

Республіка Індія (синонім офіційної назви – Бхарат) – держава на півдні Азії, сьома за територією (8,3 млн кв. км) і друга за чисельністю населення (за оцінкою на 1999 р. – 1019,9 млн осіб більш ніж 100 національностей) країна світу. Велика частина держави розташована на півострові Індостан. Столиця – місто Делі (Нью-Делі). Адміністративно-територіально Індія поділена на 22 штати, б союзних територій і столичну територію. Штати поділяються на райони. Державною є мова найчисленнішої нації (хіндустанців) – хінді, тимчасово роль державної мови виконує і мова колишньої метрополії – англійська. Індія входить до Співдружності, очолюваної Великобританією. Грошова одиниця – індійська рупія. Головне національне свято – День Республіки, що припадає на 26 січня і відзначається на честь набрання чинності Конституцією країни (1950).

Індія – одна з найдавніших країн світу. На її території існувало декілька великих імперій. У 1526 р. мусульманський правитель Бабур створив на півночі Індії Імперію Великих Моголів. Унаслідок цього на правову систему Індії великий вплив справило мусульманське право, в країні до сьогодні проживає значна кількість прихильників ісламу. У доколоніальний період і в епоху англійського владарювання саме мусульманам належали ключові пости в апараті місцевого управління, на ісламську меншину спиралася колоніальна адміністрація, князі феодальних володінь, що штучно зберігалися, були мусульманами. Це спричинило гострий конфлікт між основним (індуїстським) населенням і мусульманами. Англійці скористалися цією ситуацією і домоглися поділу своєї найбагатшої колонії на дві частини. У 1947 р. на їх території утворилися дві держави – Індія і Пакистан. Сутички між представниками релігійних общин тривають дотепер, конфлікт став основою індопакистанського протистояння. Формально суперечка двох держав включає взаємні територіальні претензії з приводу належності історичної провінції Кашмір. У 70-ті роки це призвело до озброєної сутички. Наприкінці 90-х років XX ст. обидві країни зуміли створити атомну зброю, і кожна претендує на роль регіонального лідера в Південній Азії.

З часу встановлення британського колоніального панування в Індії (XVIII ст.) починається історія розвитку індійського права. У той час колоніальні суди, які вирішували цивільні справи, належали не англійській короні, а Ост-Індській компанії. Тільки в 1856 р. управління Індією перейшло до англійської корони. У цей період індійське і мусульманське право не мали достатнього застосування в тих місцях, де використовувалося англійське колоніальне право. Тоді були досить широкі сфери, де домінували індійське і мусульманське право і практично не застосовувалися норми колоніального права. Розглядаючи колізійні випадки, суди керувалися принципами справедливості й моралі.

Таке становище викликало необхідність спеціальних робіт з кодифікації для Індії. З цією метою при генерал-губернаторові була створена юридична комісія, яка намагалася розробити і прийняти документ, що систематизує чинні в країні норми мусульманського права, зведення індуського права і кодекс територіального права, який би містив норми, вживані у випадках колізій між положеннями мусульманського і індуїстського права. Крім того, комісія планувала розробити для Індії кримінальний кодекс.

Діяльність цієї комісії не була успішною, але спроби кодифікувати право для Індії тривали в другій половині XIX ст. У результаті на території Британської Ти дії почали діяти Цивільно-процесуальний кодекс (1859), Закон про спадок (1865; у 1925 р. замінений новим законом), Закон про договори (1872), Закон про докази (1872), Закон про реальне виконання зобов'язань (1872), Закон про цінні папери (1881), Закон про довірчу власність (1882). Наведені закони регулювали важливе коло цивільно-правових відносин, не відомих індійському праву в доколоніальний період. При цьому в розробці нового нормативного матеріалу в основному брали участь юристи з метрополії. Це дало мотив багатьом дослідникам говорити про рецепцію англійського права Індією в другій половині XIX ст.

Боротьба Індії за незалежність проходила під керівництвом двох суспільних рухів, які згодом стали політичними партіями – Індійського національного конгресу і Мусульманської

ліги. Перше суспільне об'єднання перетворилося на найвпливовішу силу Індії, воно зберігає свою провідну роль у політичній системі країни дотепер. Основою ідеології Індійського національного конгресу є гандизм – світогляд, політична програма і державне вчення, вироблене Махатмою Ганді (1869– 1948). Доктрина гандизму поєднує положення традиційних релігій Індії – індуїзму і буддизму, виходить із проповіді морального самовдосконалення, аскетизму, всепрощенчества, справедливості. Основний політичний принцип – ненасильницькі дії, бездіяння. Відповідно до нього основним практичним прийомом була "наполегливість в істині", що включає бойкот державних установ, навчальних закладів, відмову від посад, нагород, від звернень у суди. Вона доповнювалася практикою "харталів" – припиненням економічної діяльності, відмовою сплачувати податки. Вожді індійців учили диференційованому погляду на існуючі закони і порядки: дотримуватися можна лише тих, які корисні для добробуту народу. Лідери ІНК взяли найактивнішу участь у розробці Конституції Індії.

Характеристика Конституції Індії

Конституцію Індії було прийнято Установчими зборами (299 депутатів) у 1949 р. (через два роки після здобуття країною незалежності), повністю набрала чинності у 1960 р. Вона діє дотепер. Конституція Індії є найбільшою Конституцією у світі. Вона включає 435 статі (зі змінами і доповненнями)! 12 об'ємних додатків, 70 поправок. Поправки можуть або змінювати Конституцію, або додаватися до неї. Вона гранично деталізує принципи регулювання, розкриваючи положення конституційно-правових відносин з урахуванням історичної і національної специфіки Індії. Конституція Індії є еклектичним документом. Укладачі її запозичили конституційну практику всього світу, прагнучи зосередити у своїй конституції всі кращі правові досягнення інших держав. Індійська конституція містить прямі запозичення з низки положень конституційних актів колишньої метрополії – Великобританії, а також конституцій СРСР, США, Канади, Японії, Австралії та інших держав. Основна ідея розробників полягала в прагненні закласти основи моделі так званого "третього шляху" суспільного і державного устрою, який би відрізнявся як від буржуазної демократії західного зразка, так і від соціалізму в радянському або китайському трактуванні.

Крім того, Конституція Індії є дуже гнучкою (передбачає досить простий порядок внесення поправок), унаслідок чого за 50 років було змінено сотні її різних положень. Іншими словами, розробники заклали в Основний закон своєї держави можливість "пристосовувати" його до існуючої ситуації.

Принципами індійської державності були проголошені свобода від колоніалізму, рівність прав громадян, політична й економічна справедливість, демократія, дотримання гідності особи, участь у боротьбі за мир і рівноправну співпрацю між народами.

Індійська правова доктрина і судова практика виходять із того, що конституція складається з двох формально рівних за юридичним значенням частин. Ці елементи не набули відображення в структурі Конституції і виокремлюються аналітично. Перша частина – Основні риси, що є каркасом державного ладу. Норми цієї частини не підлягають зміні. Вони фіксують ліберальний політичний режим, закріплюють результати антиколоніальної боротьби, проголошують курс на відмову від експлуатації, надають громадянам широкі права, підкреслюють соціальний характер держави. У цій частині також юридично відзеркалено змішаний характер економіки, можливість широкомасштабного втручання держави в господарське життя. Слід зазначити, що всі ці положення віднесені до так званих керівних принципів – норм, які вважаються непорушними, але не гарантовані судовим захистом. Водночас громадяни користуються низкою важливих прав і свобод. Серед основних положень вони виокремлені в спеціальний розділ "Основні права", порушення норм якого переслідується в судовому порядку. Друга частина – "Титлі положення", які піддаються коригуванню для приведення у відповідність до потреб життя.

Можна виокремити такі характерні риси Конституції Індії:–

юридичне закріплення суверенітету Індійської Республіки (преамбула);–

проголошення широкого (з урахуванням індійської специфіки) кола прав, свобод і обов'язків громадян (ч. З, 4, 4-а), які в однією з основ ліберального політичного режиму в країні;–

встановлення парламентарної республіки (ч. б);–

закріплення федеральної форми державного устрою;–

юридична фіксація принципів побудови федерації (головний з яких – мовний);–

обмеження прав громадян "ворожих держав" (спрощує порядок арешту, стеження та ін.), що перебувають в Індії, а також громадян Індії, які добровільно проживають у цих державах і підтримують з ними ділові зв'язки (однією з "ворожих держав", наприклад, є Пакистан);–

встановлення конституційних гарантій прав національних меншин;–

закріплення "недоторканості" та інші види дискримінації з мотивів релігії, раси, місця народження, касти тощо;–

закріплення світського характеру держави;–

фіксація пільг і додаткового соціального захисту для представників відсталих груп населення;–

проголошення низки конституційних принципів-цілей, серед яких підвищення рівня життя населення, проведення економічної реформи, зокрема аграрної, подолання пережитків минулого, демократичне вирішення національного питання, підвищення рівня письменності, боротьба за мир у всьому світі.

Законодавча влада

Індія – парламентська республіка. Законодавча влада належить двопалатному парламенту. Нижня палата – Народна палата (індійська назва – лок сабга) формується в результаті загальних і прямих виборів. Максимальне число депутатів цієї палати – 550 (зокрема 20 депутатів представляють союзні території, 38 – відсталі племена, 37 – найбезправніші касти, 2 депутати може призначити президент для "адекватного представництва"