Народна палата може винести вотум недовір'я уряду. У цьому випадку або уряд іде у відставку, або президент розпускає Народну палату (частіше відбувається друге).

Керівним органом нижньої палати є спікер, який повинен бути неупередженим, для чого виходить зі складу партії. Йому допомагає заступник. Спікер має широкі повноваження: тлумачить регламент палати, має вирішальне слово під час формування постійних комісій, має право накладати дисциплінарні стягнення на депутатів та ін. Як і в інших країнах, у палаті створюються партійні фракції, утворюються галузеві постійні комісії, створюється секретаріат палати, який провадить в основному технічну роботу. Кожна партійна фракція має свого лідера. Постійні комісії також обирають своє керівництво (при цьому помітний значний вплив спікера).

До складу верхньої палати – Ради штатів (радж'я сабга) входить не більше 250 депутатів, обирається вона шляхом непрямих виборів. 232 з 244 членів Ради штатів обираються на 6 років виборними членами законодавчих зборів штатів і союзних територій, 12 з них призначає президент з осіб, що мають спеціальні знання або досвід у сфері літератури, науки, мистецтва, суспільної діяльності. Представників штатів обирають члени їх законодавчих зборів, що одержали мандат за результатами виборів. У такий самий спосіб у верхню палату обирають представників від союзних територій. Двічі на рік третина складу верхньої палати оновлюється, вона за жодних умов не може бути розпущена.

Керує засіданнями Ради штатів віце-президент, але роль його невелика; насправді керівництво засіданнями палати здійснює заступник голови палати, обираний її членами зі свого середовища.

Головна функція парламенту – законотворчість. Законопроекти можуть бути внесені депутатами (приватні біллі), але на практиці переважна частина законопроектів вноситься урядом (публічні біллі). Якщо його приймають обидві палати в однаковому тексті, законопроект направляється на підпис президенту. Якщо в якій-небудь палаті законопроект піддається змінам, він повертається в палату, що прийняла його першою. Рада штатів має право протягом чотирьох місяців висловити незгоду із законопроектом, прийнятим нижньою палатою (право вето). У цьому випадку обидві палати намагаються дійти згоди шляхом переговорів, а у разі невдачі за рішенням президента скликається спільне засідання обох палат і спірне питання розв'язується більшістю голосів. Якщо протягом 6 місяців Рада штатів не приймає рішення за законопроектом, прийнятим Народною палатою, закон вважається прийнятим у її редакції. "Грошовий" законопроект повинен бути розглянутий Радою штатів у 14-денний термін. її рекомендації не мають обов'язкового характеру. Якщо рішення Ради штатів є негативним, Народна палата долає це вето повторним прийняттям закону у звичайному порядку – простою більшістю.

Разом із законотворчістю парламент виконує й інші функції. Народна палата формує уряд і контролює його діяльність.

Палати парламенту Індії не є рівноправними. У разі незбігу позицій остаточне рішення ухвалюється на скликаному президентом спільному засіданні палат. При цьому домінує нижня палата, яка удвічі більша за верхню. До того ж фінансові законопроекти переважно розглядає саме нижня палата, а роль верхньої, як правило, обмежується рекомендаціями. Уряд несе колективну політичну відповідальність перед нижньою палатою.

Виконавча влада

Виконавча влада формально належить президенту. Він здійснює свої повноваження "за порадою і допомогою Кабінету". Зокрема, він може накладати вето на закон, прийнятий парламентом, розпустити Народну палату, видавати укази, що мають силу закону, в умовах неможливості прийняття відповідного закону парламентом.

Президент обирається в результаті непрямих виборів колегією вибірників. До її складу входять усі члени обох палат парламенту (Народної палати і Ради штатів), а також представники штатів, обрані легіслатурами штатів у кількості, що дорівнює загальної кількості виборних членів парламенту (щоб урівноважити парламент і штати).

Кожен член колегії одержує не один, а набагато більше голосів, їх кількість визначається за допомогою досить складних розрахунків: ураховується, з одного боку, співвідношення чисельності виборщиків від парламенту і населення країни в цілому, а з іншого – співвідношення чисельності виборщиків від кожного штату і його населення. У результаті кількість голосів виборщиків від парламенту має дорівнювати кількості голосів виборщиків штату. Такий порядок покликаний зрівняти вплив центру і місць, оскільки президент рівною мірою є представником як усієї країни, так і населення різних штатів.

Термін повноважень президента – б років, одна і та сама особа може необмежено переобиратися на президентський пост.

Президент Індії наділений значними повноваженнями: є складовою парламенту; формально призначає прем'єр-міністра і міністрів; призначає губернаторів штатів; може розпустити Народну палату; має право видавати укази, що мають силу закону; мав правом оголошувати надзвичайне становище; у разі кризової ситуації може ввести пряме президентське правління в штатах; має право оголошувати надзвичайне становище у сфері фінансів; відіграє значну роль у законодавчому процесі (законодавча ініціатива, вето).

Президент несе відповідальність у формі імпічменту. Будь-яка палата може розпочати цей процес резолюцією, прийнятою не менш як 1/4 частиною її членів і підписаною ними. На основі цієї резолюції палата або сама проводить розслідування, або віддає про це розпорядження іншим органам. Після цього палата більшістю голосів формулює звинувачення. Воно передається іншій палаті для вирішення питання про імпічмент шляхом голосування. Усунення президента з посади здійснюється резолюцією будь-якої палати, якою представлено сформульоване звинувачення, більшістю у 2/3 загальної кількості її членів.

Віце-президента на такий самий термін обирає колегія виборщиків, що складається із членів палат парламенту. Віце-президент заміщує президента у разі його тимчасової відсутності і хвороби, головує у верхній палаті парламенту.

Реально виконавчу владу здійснює Рада міністрів, ядром якої є Кабінет міністрів. Згідно із законом міністри зобов'язані бути депутатами однієї з палат парламенту або принаймні бути обраними через півроку після призначення. Кабінет і Раду міністрів очолює прем'єр-міністр. Його, а також міністрів призначає президент. При цьому кандидатури обумовлені розкладом політичних сил і партій у нижній палаті. Через це за всю історію незалежної Індії не було випадків вотуму недовіри уряду. Крім колективної відповідальності уряду перед нижньою палатою, Конституцією передбачено індивідуальну відповідальність міністрів перед президентом. Але глава держави має право усунути міністра з посади лише за порадою прем'єр-міністра.

Уряд Індії складається в 50–60 осіб (міністрів та інших посадовців). Найскладніші питання вирішує Кабінет міністрів – вужча колегія ("президія") Ради міністрів. Очолює уряд прем'єр-міністр, яким стає лідер партії, що перемогла на виборах в Народну палату. Він же формує склад уряду, до якого входять, як правило, вищі функціонери партії, що перемогла, але з урахуванням того, щоб в уряді було якомога більше членів від різних штатів, національностей, релігійних, мовних та інших груп. Тому за складом уряд є дуже строкатим. За вказівкою прем'єр-міністра президент призначає міністрів. Уряд представляється парламенту і просить про довіру, яка висловлюється шляхом голосування. Уряд і прем'єр-міністр фактично очолюють виконавчу владу в країні.

Прем'єр-міністр виконує виняткову роль у житті країни. У 50-ті, 60-ті, 70-ті роки XX ст. в Індії спостерігався феномен концентрації величезної влади в руках прем'єр-міністра (незважаючи на те, що Індія – парламентарна республіка з інститутами державної влади, що демократично обираються). Індію часто називали "суперпрем'єрміністеріальною" республікою. Прем'єр-міністр займав свій пост довгі роки, суміщував декілька постів, єдиновладно керував країною, володів майже диктаторською харизмою і фактично передавав владу в спадок.

Індійський федералізм

За формою державного устрою Індія – федеральна держава. До реформи 1956 р. штати представляли колишні князівства.

Спочатку за Конституцією 1950 р. поділ Індії на штати ґрунтувався на територіальному принципі без урахування національної специфіки і мови. Самі штати не були рівноправними.

У результаті прийняття Закону про реорганізацію штатів 1956 р. і подальших змін Конституції відбулася реформа федерації, і штати за територіальним принципом було ліквідовано, а замість них створено штати за національним і мовним принципами, причому головним критерієм створення штату була територія, населення якої розмовляло однією (іноді двома) мовою; усім штатам було надано рівні права, утворено союзні території під управлінням центру і з меншими, ніж у штату, правами.

Сьогодні до складу індійської федерації входять: 24 штати, 7 союзних територій, штат з особливим правовим статусом Джамму і Кашмір.

Адміністративно-територіальний устрій враховує національно-лінгвістичну ознаку. Конституція країни допускає можливість під час надзвичайної обстановки ухвалення президентом повноважень уряду конкретного штату і передання за його рішенням повноважень законодавчого органу штатові федеральному парламенту. Таким чином, Індія є централізованою федерацією, в якій штати не мають суверенітету, хоч і створюють власні законодавчі органи. Законодавчі збори в більшості штатів складаються з двох палат. За винятком штату Джамму і Кашмір штати не мають своєї конституції і громадянства. У федеральному парламенті штати мають від 1 до 34 представників.

Конституція Індії детально розмежовує повноваження між Індійським Союзом, з одного боку і штатами і союзними територіями – з другого. Основний обсяг повноважень належить союзному центру, і лише деякі повноваження – суб'єктам федерації. До сфери