Конституційні правовідносини у великобританії: джерела, зміст, принципи регулювання

План

1. Загальні відомості про країну

2. Характеристика конституційного регулювання у Великобританії

3. Конституційно-правовий статус особи у Великобританії

4. Найвищі органи влади Сполученого Королівства
Інститут монархії.
Територіальний устрій.

Загальні відомості про країну

Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії – держава на північному заході Європейського континенту, розташована на архіпелазі Британські острови. Територія – 244,1 тис. кв. км. За оцінкою 1995 p., населення країни становить 58,49 млн осіб. Історично Великобританія складається а декількох областей: Англії (центральна і південно-східна частина найбільшого острова), Уельсу (займає західну частину острова), Шотландії (північ) і Північної Ірландії, або Ольстера (займає північно-східну частину острова Ірландія). В адміністративно-територіальному плані держава поділена на 47 графств і 7 метрополітенських графств, у тому числі Лондон, 12 областей і 26 округів. При цьому адміністративний поділ частив країни різний: Англія і Уельс поділені на графства з населенням більше 1 млн осіб, які розбиті на округи. Лондон виокремлений у самостійну одиницю (так званий Великий Лондон), що включає 32 міські райони і Сіті. Північна Ірландія поділяється на округи, Шотландія – на області. За формою територіального устрою Великобританія – унітарна держава.

Сьогодні Великобританія зберігає статус великої держави, що залишився ще з тих часів, коли Англія була "майстернею світу". Будучи належною до провідних держав антигітлерівської коаліції, Великобританія стала одним із постійних членів Ради Безпеки ООН. Прагнення займати важливе місце на міжнародній арені Великобританія підтверджує роллю лідера в Співдружності націй, що склалася після Другої світової війни з колишніх англійських колоній. Окрім Великобританії членами цього міжнародного об'єднання є Австралія, Бангладеш, Мальта, Нова Зеландія та ін.

Характеристика конституційного регулювання у Великобританії

Історичні особливості розвитку держави зумовили нестандартний характер британської Конституції. Великобританія не знає одноразово створеного акта, який мав би значення Конституції у формальному розумінні. Особливості Конституції є формальними, але не стосуються її змісту або суті. Британська конституція має комбіновану, несистематизовану форму; вона складається з двох частин – писаної і неписаної. Такий характер мають усі галузі англійського права, тому конституційне законодавство вдається не дуже чітким і визначеним. Британську Конституцію часто називають неписаною, маючи на увазі ту обставину, що вона ніколи не була "записана" в єдиному акті. Писана і неписана її частини мають, у свою чергу, різні джерела.

Писана частина включає статутне право, тобто прийняті в рівні роки (у тому числі в умовах парламентаризму) акти, які регулюють питання конституційного характеру. При цьому жоден із цих законів не є Основним законом. Крім того, до писаної частини належать присуди (прецеденти), що мають своїм предметом питання того ж конституційного характеру. Хоча присуди об'єктивно є писаними, тобто зафіксованими на папері, проте доктрина відносить їх до неписаної частини права. Вислів "писаний закон" означає закон, формально прийнятий парламентом, не важливо, чи зафіксований він на папері, а термін "неписаний закон" уживається для позначення закону, який не пройшов парламентської процедури. Присуди утворюють систему "загального права"; вони стосуються головним чином прав і свобод громадян, а також відносин між різними державними органами. Судові прецеденти численні; найбільше значення з них мають рішення вищих судових інстанцій, особливо палати лордів – верховної судової інстанції країни. її рішення є обов'язковими для всіх судів.

До власне неписаної частини належать конституційні угоди, які ніде юридично не зафіксовані, але регулюють, як правило, найважливіші питання державного життя. Ці угоди, або система звичайного права, розглядаються у Великобританії як основа конституційного права. Звичай представляють правила, що склалися на практиці й не користуються судовим захистом. Королівські прерогативи, наприклад, є частиною звичайного права. Вони включають норми, які регулюють призначення міністрів, колективну відповідальність Кабінету міністрів, розпуск парламенту, укладення міжнародних договорів, оголошення війни тощо. На практиці ці прерогативи належать короні (монарху) після схвалення урядом. Суверенітет парламенту – фундаментальний принцип британського конституційного права – також є принципом звичайного права. Він неодноразово визнавався судами; зокрема в 1840 р. суд підтвердив право парламенту судити своїх членів за порушення своїх прав і привілеїв, у 1884 р. суд підтвердив повне право парламенту розпоряджатися своїми внутрішніми справами.

Історично конституційні угоди мають різне походження. Вони виникають у результаті міжпартійної боротьби; відіграє роль і повільна еволюція існуючої практики, пристосування її до змінних умов. Ніхто не може примусити дотримуватися конституційного звичаю; для цього немає якого-небудь спеціального органу. Парламент – теоретичний охоронець суверенітету – у будь-який момент може запропонувати нове правило, скасувавши попередній звичай. Немає точного списку конституційних угод. Практично вони діють у всіх елементах британської політичної системи.

Статутне право має фрагментарний характер; парламентських актів з конституційних питань налічується близько 4 тис, і це число постійно збільшується. Деякі акти парламенту можуть розглядатись як суто конституційні, цілком присвячені якому-небудь питанню конституційного регулювання. До них, зокрема, належить декілька законів про склад, взаємовідносини і повноваження палат парламенту (закони про парламент 1911 і 1949 pp., Акт про перів 1963 p.), закони про правове становище особи, наприклад Хабеас корпус акт 1679 p., Білль про права 1689 р. (правда, ці акти тепер мають швидше історичний характер, оскільки поступово майже повністю були замінені пізнішими законами у галузі кримінального і кримінально-процесуального права), закони про виборче право (акти про народне представництво 1949,1969,1974 pp. та ін.); закони про місцеве управління (акти про місцеве управління 1972 11985 pp.). Конституційні норми містяться і в законах, у яких регулювання подібних норм є частиною акта нарівні з іншими питаннями. Наприклад, в Акті про міністрів корони 1975 р. нарівні з питаннями конституційного характеру є багато положень адміністративного права. Конституційні норми можуть міститися і в актах делегованого законодавства.

Своєрідна система англійського конституційного права в цілому, безумовно, охоплює всі аспекти цього регулювання, але жоден із компонентів цього права – присуд, закон або який-небудь звичай – не претендує на роль загальних принципів; усі вони, як правило, зобов'язані своїм походженням окремим випадкам, окремим потребам, що викликали необхідність у доповненні, пристосуванні існуючого порядку вирішення тих або інших питань до нових обставин.

Названі джерела Конституції, проте, поступово еволюціонують: помітно слабшає роль прецедентного права, казуїстичний партикуляризм якого перешкоджає створенню одноманітних правових норм. Водночас така перевага судових прецедентів, як гнучкість, пояснює зацікавленість правлячих кіл у збереженні загального права. Без сумніву, британська Конституція за формою дуже відрізняється від інших конституцій капіталістичних країн, хоч і не є абсолютно унікальною. Подібну форму має новозеландська Конституція. Основний закон Канади 1982 р. з виданням Акта про Канаду набрав систематизованого характеру, включивши 25 актів, які починаючи з 1867 р. регулюють як конституційні, так і неконституційні питання, і залишивши за своїми межами деякі норми суто конституційного характеру (наприклад, ті, що стосуються виборчого права).

Особливості британської Конституції пояснюються умовами політичного розвитку країни. Вона формувалася під впливом боротьби між буржуазією, яку представляв парламент (точніше, його нижня палата – палата громад), і дворянством, інтереси якого виражав монарх. У Новий час на формуванні конституції позначаються політична боротьба і рух народних мас з метою захисту своїх прав й інтересів. Унаслідок цього Конституція Великобританії містить цілу низку демократичних положень.

Своєрідна форма британської Конституції має низку наслідків; перш за все її компоненти передбачають певний особливий порядок їх прийняття, зміни або скасування. Іншими словами, Конституція належить До гнучких, тобто змінюваних із дотриманням звичайної процедури в парламенті або в умовах звичайного судочинства. Наступна особливість – відсутність органів конституційного контролю, оскільки неможливо зіставляти акти, що видаються, ухвалювані судові рішення з уже існуючими парламентськими законами і чинними присудами, якщо ці закони і рішення не наділені підвищеною юридичною силою. Тим більше не можна визначити, чи відповідає акт, що видається, конституційним угодам, ніде юридично не зафіксованими.

З характеру конституції випливає і те, що праці учених-юристів визнаються джерелом конституційного права, оскільки вони містять необхідні узагальнення, аналіз писаних і неписаних норм конституції. Тлумачення законів, прецедентів і звичаїв є не первинним, а похідним джерелом права. Роль юристів підтверджується судовою практикою. Так, Палата лордів у 1920 р. у справі Attorney-General v. De Keyser v. Royal Hotel Ltd. прямо сприйняла запропоноване видатним англійським державознавцем кінця минулого століття А.В. Дайсі визначення королівської прерогативи.

Конституційно-правовий статус особи у Великобританії

Найважливіша частина будь-якої писаної конституції – хартія, білль або окремий розділ, присвячений основним правам людини. У британській Конституції такого загального розділу або акта немає; декілька законодавчих текстів містять лише окремі права й свободи, регулюючи головним чином питання, пов'язані з довільним арештом, з правами сторін у судочинстві. Політичні права встановлюються декількома актами парламенту (про народне представництво 1983 р. та ін.), багато прав і свобод визначається судовими прецедентами.

Британській Конституції