більшою мірою, ніж основним законам інших країн західноєвропейського регіону, притаманний формалізм, відрив від дійсності. Цьому сприяє й та обставина, що багато норм, інститутів, органів, створених дуже давно, іноді декілька століть тому, офіційно продовжують діяти, не будучи скасованими. Зазначена особливість була помічена англійськими ученими ще в середині минулого століття. Найбільший представник англійської державно-правової науки У. Беджгот зазначав, що письменник, який намагається дати зображення сучасної йому Конституції, поставлений у безвихідь і збентежений: предмет його спостережень з кожним днем змінюється; він повинен зобразити його таким, яким він був у який-небудь певний момент часу, інакше він поєднає у своєму зображенні те, що насправді ніколи не існувало одночасно. Найяскравіше цей розрив помітний у статусі центральних органів державної влади.
Найвищі органи влади Сполученого Королівства
Інститут монархії.
Будучи конституційною монархією, Великобританія формально управляється монархом, який юридично наділений широкими повноваженнями. Таємна рада при монархові, згідно з Конституцією, допомагає йому управляти країною. Усі законодавчі, виконавчі і судові органи формально одержують свою владу від монарха. Фактично країною управляє уряд, а точніше прем'єр-міністр, у підпорядкуванні якого перебуває і парламент. Таємна рада існує дотепер, але монарх не є "господарем" навіть цього органу; його склад формується без урахування монаршої волі.
Монархія – найстародавніший політичний інститут Великобританії. Спадковий король або королева – глава держави, і в цій ролі вони персоніфікують державу. Теоретично монарх є главою виконавчої, складовою законодавчої і главою судової влади, командувачем збройних сил і світським главою англіканської церкви. На практиці в результаті тривалої еволюції під впливом політичної боротьби величезну владу монарха було сильно обмежено, і нині свої прерогативи монарх має лише номінально; фактично повноваження монарха здійснюються урядом, а випадки, коли монархи втручалися в прийняття рішень, нечисленні.
Негативні наслідки збереження монархії є очевидними і визнаються навіть англійськими авторами (пряме вторгнення в політичне життя у виборі прем'єр-міністра, коли в палаті громад яка-небудь партія не створила більшості; непряма дія монархії як уособлення консервативності, відсутності прогресу, небажання змінювати багатовікові традиції). Однак вигоди від збереження монархії для правлячих кругів є більшими, ніж наслідки їх недоліків.
Уряд Великобританії має складну структуру; на чолі його – прем'єр-міністр, що формально призначається монархом, а фактично ним завжди стає лідер політичної партії, що одержала на виборах більшість місць у палаті громад. Займаючи виняткове місце в системі державних органів, прем'єр-міністр наділений широкою компетенцією, що дає йому можливість впливати на всі складові політичного життя країни. Прем'єр-міністр (є одночасно першим лордом казначейства і міністром у справах цивільної служби) має у своєму розпорядженні широкі повноваження у призначенні вищих посадовців у державі: підбирає членів кабінету міністрів, які затверджуються монархом з урахуванням наданих прем'єром характеристик, дає рекомендації, а фактично самостійно формує вищий склад англіканської церкви, висуває вищих судових осіб, вищих урядовців цивільної адміністрації. На відміну від інших західних країн, у Великобританії існує особливе поняття уряду. Воно охоплює два органи: сам уряд, що включає всіх міністрів (у такому складі ніколи не збирається повністю), і кабінет, до якого входить близько 20 членів уряду, пов'язаних із процесом управління окремими галузями народного господарства, так і таких, що не мають до цього жодного стосунку. Названа структура уряду склалася з історичних причин. Особливості структури ніскільки не впливають на розвиток сталої тенденції, спрямованої на згортання колегіальних форм у діяльності уряду на користь однієї особи – прем'єр-міністра і вдосконалення державного апарату, що відображає організаційну консолідацію.
Законодавча влада, згідно з британською Конституцією, належить парламенту, що складається з монарха, палати лордів і палати громад. Формалізм притаманний і цій гілці державної влада. Родоначальник усіх буржуазних парламентів – британський парламент у цілому і палата громад як найважливіша його частина – втратили свою колишню залежність у вирішенні державних справ; більшість його повноважень здійснюється під керівництвом Кабінету міністрів через механізм партійного контролю.
Британський парламент може справити враження малорухливого, Консервативного органу, хранителя середньовічних традицій, проте насправді він постійно пристосовується до мінливих умов. Це твердження, зокрема, стосується його внутрішньої структури. У 1967 р. було введено посаду парламентського комісара з контролю над діяльністю адміністрації (різновид омбудсмана), на якого покладено функції розглядати скарги на "погане" управління, коли того вимагають члени палати громад. Розслідування стосуються дій центральних органів управління країни, але не політичних питань (юридично останні підконтрольні парламенту). 1979 р. палата громад провела кардинальну реформу своїх комітетів. Майже всі існуючі, комітети було скасовано, за винятком декількох (наприклад, з привілеїв, юридичної документації), і було створено 12 нових комітетів, що відповідали основним напрямам діяльності міністерств.
Верхня палата парламенту – палата лордів – один із найяскравіших пережитків Середньовіччя, фактично виконує функцію гальма у питаннях законопроектів, прийнятих палатою громад. Ще в Акті про парламент 1911 р. йшлося про намір "замінити палату лордів... іншою палатою, яка ґрунтується на народному представництві і не спадковою у майбутньому".
З тих пір ситуація майже не змінилася. У 80-х роках палата продовжувала відігравати помітну роль у державному механізмі. Хоча зареєстровано порівняно небагато випадків, коли палата лордів відкрито виступала проти нижньої палати (у 1900–1979 pp. – всього 21, причому після Другої світової війни тільки 9, а останній випадок стався 22 листопада 1976 p.), проте палата безперечно діє на законодавчий процес, не лише затримуючи його, а й впливаючи по суті на ці законопроекти. Процес реформування британського парламенту отримав нового імпульсу на межі XX та XXI ст. Заплановані зміни мають на меті поступове скасування суто феодального принципу формування верхньої палати, а також скорочення депутатського корпусу, адже у Великобританії 1100 парламентаріїв.
На початку XX ст. обидві палати парламенту мали рівні повноваження; з того часу, однак, верхня палата неодноразово реформувалася. Для цього видавалися закони щодо складу палати та її повноважень (акти про парламент 1911, 1949 pp., Акт про довічне перство 1958 р., Акт про перів 1963 р.) або вживалися інші заходи стосовно цієї палати.
Політичні партії мають різні погляди на долю палати лордів. Комуністи, наприклад, традиційно закликають до її ліквідації. Передостанні у часі й досить рішучі зміни були внесені лейбористською партією на конференції 1977 p., коли вона зажадала "невідкладного" скасування верхньої палати і реформи парламенту до однопалатного законодавчого органу. І незважаючи на те, що саме лейбористи у той час мали владу, вони не здійснили своєї погрози. Основна причина, що заважає скасувати парламентську структуру, – зацікавленість правлячих партій в існуванні палати лордів. Основна позиція Консервативної партії завжди була однією і тією самою: захист цього недемократичного елементу в системі державної влади країни. Пропозиції консерваторів завжди зводилися до мінімальних реформ, які не загрожували існуванню палати. Проте наприкінці XX ст. в англійському парламентаризмі все-таки відбулася істотна зміна. Так, 27жовтня 1999 р. було скасовано спадковий характер членства в палаті лордів. Слід зазначити, що на початок 1999 р. до палати лордів входило більше 1200 осіб, серед яких спадкові та довічні пери, лорди-судді з апеляції, "духовні лорди" (два архієпископи і 24 єпископи англіканської церкви). У результаті реформи, за яку проголосувала сама верхня палата, її повинні залишити 759 графів, герцогів і баронів.
Панування двопартійної системи приводить до того, що одна з партій – Консервативна або Лейбористська – має більшість місць у палаті громад. Уряд, який контролює цю більшість, фактично здійснює повноваження парламенту. Практично лише уряд володіє законодавчою ініціативою, і жоден законопроект, який висувається депутатами, не може бути прийнятий, якщо він не користується урядовою підтримкою. Делеговане законодавство, що приймається в широких масштабах, майже не схильне до парламентського контролю, безсилля парламенту у фінансовій і бюджетній галузях, як і у сфері контролю діяльності уряду – усе це говорить про занепад британського парламенту, "матері парламентів", якому відомі кращі часи.
Територіальний устрій.
Великобританія, будучи за територіальним устроєм унітарною державою, є багатонаціональною країною. Ще Ф. Енгельс зазначав, що в Англії "...на двох островах живе чотири нації і, незважаючи на єдність парламенту, існують поруч три системи законодавства". Великобританія як унітарна держава склалася в XVІ–XVII ст. у результаті приєднання "кельтських" територій; у правовому плані чергове приєднання оформлювалось як "унія" (серед них Акт про унію з Шотландією 1707 р., акти про Уельс 1536 і 1542 рр., Акт про унію з Ірландією 1901 p.).
Національні проблеми викликали необхідність реформ, спрямованих на надання самостійності шляхом передання влади від найвищих органів країни органам управління Шотландії, Уельсу та Ірландії (так звана деволюція – від англ. devolution – передання). Можливість подібних кроків у минулому неодноразово обговорювалася. Так, проект, запропонований лейбористським урядом, який передбачав створення в Шотландії та Уельсі парламентів з дуже обмеженими повноваженнями, а також затвердження власних органів виконавчої влади, відповідальних перед цими парламентами, мав розширити автономію національних районів країни. Проте