Соціально-економічні права.

Найважливішим із цих прав є право на володіння та розпорядження приватною власністю. Воно належить кожній людині і є одним з наріжних каменів свободи особи, а також – однією з основ конституційного ладу. Прагнення мати власність і захищене право на неї в часу перших буржуазних революцій XVII ст. визнається природним прагненням більшості людей. Власність є базою справжньої незалежності людини та її впевненості у завтрашньому дні. Великі мислителі минулого (Г.В.Ф. Гегель, І. Кант та ін.) обгрунтували вирішальний внесок приватної власності у формування вільного громадянського суспільства. Сьогодні конструктивний характер приватної власності в розвитку економіки, моральності та соціальної справедливості визнається навіть у рамках соціал-демократичних учень і програм.

У розумінні природи, ролі та меж приватної власності західне суспільство значно еволюціонувало. Велика французька революція проголосила це право як "священне й недоторканне", але тепер про такий його характер уже не говорять, хоча й не заперечуються невід'ємність і недоторканність. У ранніх конституціях принцип священності й недоторканності приватної власності був доведений до логічного закінчення, що набуло втілення в забороні яких-небудь конфіскацій або реквізицій інакше, як у суворо встановлених законом випадках (як правило, за вироком суду або з воєнною метою). Типовою щодо цього є ст. 11 бельгійської Конституції 1831 p.: "Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як для суспільної користі, у випадках і в порядку, установлених законом, і за умови справедливого попереднього відшкодування". Західне суспільство усвідомило необхідність раціонального регулювання приватної власності, що зумовило певні підстави для обмеження цього права. Такі обмеження були зумовлені потребами державного регулювання економіки, розвитком трудового та соціального законодавства. Суспільству стало очевидно, що необмежене право приватної власності веде до господарської сваволі на підприємствах, до соціального невдоволення і конфліктів, до несправедливого розподілу матеріальних благ. Це сприяло утвердженню етичних обмежень, що стримують сваволю, та підштовхувало державу до вжиття таких заходів, які б зробили власниками більшість, а не вузький прошарок людей. Повсюдно було визнано можливість відчуження власності для суспільних потреб ("соціалізація"), але, зрозуміло, з відповідним відшкодуванням. У нових конституціях закріплено можливість відчуження приватної власності в інтересах суспільства. Як приклад можна навести ст. 43 Конституції Італійської Республіки, де сказано, що для загальної користі закон може експропріювати приватну власність за умови винагороди і передати в суспільне користування.

Це найбільш фундаментальне право забезпечено всіма способами юридичного захисту від зазіхання як з боку окремих осіб, так і органів самої держави. Охорона права приватної власності здійснюється кримінальним, цивільним, адміністративним та іншим видами законодавства. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Це, зокрема, означає, що державні органи не мають права, посилаючись на будь-яку доцільність і навіть закон, позбавляти людину майна проти її волі. Власник завжди має право звернутися в суд, доводячи неконституційність застосовуваних проти нього закону або дій.

Лише рішення суду або вирок, що передбачає конфіскацію майна, може бути основою для примусового припинення права приватної власності. За надзвичайних умов (стихійні лиха, епідемії тощо) можливі вилучення власності (реквізиція) за рішенням державних органів, конфіскація в адміністративному порядку, але в кожному разі передбачено право громадянина на звернення до суду для відновлення свого права власності. Крім того, будь-які такі дії можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Примусове відчуження майна для державних потреб можливе лише за умови попереднього та рівноцінного відшкодування. Тим самим забороняються насильницька націоналізація й реприватизація без компенсації, що прийняті в тоталітарній державі. Приватна власність може перейти в розряд державної, а державна – у розряд приватної (приватизація), але тільки відповідно до закону й з відшкодуванням, передбаченим договором або обумовленим ринковими цінами.

Зміст права приватної власності досить широкий. Розглянемо основні моменти цієї категорії. Власник має право вчиняти відносно свого майна будь-які дії, включаючи створення приватних підприємств, фермерських господарств та іншу економічну діяльність. Власник робить це вільно, без дозволу державних органів (що не виключає реєстрації підприємства або господарства), якщо його дії не суперечать закону та іншим правовим актам і не порушують прав і законних інтересів інших осіб.

Право на економічну діяльність передбачає вільне використання людиною своїх можливостей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності. У поєднанні з правом приватної власності така свобода підприємництва виступає як правова база ринкової економіки, що виключає монополію держави на організацію господарського життя. Ця свобода в багатьох країнах розглядається як одна з основ конституційного ладу. Особливу увагу приділяють їй конституції країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу.

Під підприємницькою діяльністю розуміється самостійна, здійснювана на свій ризик діяльність, спрямована на систематичне одержання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг особами, зареєстрованими в цій ролі у встановленому законом порядку.

Право на економічну діяльність включає низку конкретних прав, що забезпечують можливість починати й провадити підприємницьку діяльність. Для цього суб'єкт права на економічну діяльність може створювати підприємства під свій ризик і відповідальність, вільно вступати в договори з іншими підприємцями, здобувати й розпоряджатися власністю. Жодний державний орган не має права диктувати підприємцеві, яку продукцію він зобов'язаний виробляти і які повинні бути на неї ціни (якщо межі цін не регулюються законодавством). Підприємець сам наймає й звільняє працівників з дотриманням трудового законодавства, сам розпоряджається своїм прибутком. До свободи підприємництва також входить право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, створювати союзи й об'єднання з іншими підприємцями, відкривати рахунки в банках.

Визнання права на економічну діяльність породжує для держави певні обов'язки, що виступають як гарантії цього права. Державні органи, наприклад, не можуть відмовляти підприємству в реєстрації, посилаючись на недоцільність. Вони повинні боротися з рекетом і вимаганням, захищати майно приватного підприємця нарівні з державною власністю. Усією своєю економічною політикою уряд правової держави сприяє й допомагає приватному бізнесу, заохочує його розвиток і захищає від незаконних зазіхань. Будь-який збиток, завданий підприємству з вини посадових осіб державних органів, підлягає відшкодуванню.

Водночас це право підлягає певним обмеженням. Держава забороняє певні види економічної діяльності (виробництво зброї, виготовлення орденів та ін.) або обумовлює таку діяльність спеціальними дозволами (ліцензіями). Держава регулює експорт й імпорт, що накладає на багатьох підприємств певні обмеження. Нарешті, державні органи мають право вимагати від підприємця фінансову звітність, не порушуючи при цьому комерційної таємниці. Ці й низка інших обмежень необхідні в інтересах всієї національної економіки, але мають спиратися на законодавчу базу.

Наступна категорія – трудові права і свободи. Ця група прав і свобод включає свободу праці, право на працю й на захист від безробіття, право на страйк, право на відпочинок. Трудові права і свободи захищають людину від сваволі роботодавців, дають можливість відстоювати свої гідність й інтереси. Зазначені права поширюються й на осіб, що не мають громадянства. Ці положення відповідають ст. 23 Загальної декларації прав людини.

Після Другої світової війни конституціями Італії, Данії, Індії, Японії та інших держав було проголошено право на працю. У низці конституцій право на працю проголошується лише як бажання або мета, якої прагне держава. Деякі післявоєнні конституції проголошують також право на рівну плату за рівну працю й право на відпочинок, які іноді розглядають як органічне продовження права на працю.

Свобода праці розкривається як право кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності й професію. Людина має право як працювати, так і не працювати. Людина вільна як у влаштуванні на постійну роботу, так і у звільненні з неї, у переході на іншу, більш цікаву або вигідну. Свобода праці реалізується через індивідуальну трудову діяльність, заняття підприємницькою діяльністю тощо. Найманий робітник має право вимагати дотримання визначених на рівні конституції або спеціального трудового законодавства умов, а саме: щоб умови праці відповідали вимогам безпеки та гігієни, а винагорода за працю виплачувалася без якої 6 то не було дискримінації й не нижча за встановлений законом мінімальний розмір оплати праці. Варто зазначити, що найповніше названі питання відображені в законодавстві економічно розвинутих країн. У державах "третього світу" вони найчастіше є лише декларативними положеннями. Наймані робітники в умовах безробіття та слабкості держави змушені погоджуватися з тими умовами праці, які їм пропонують підприємці.

Свобода праці пов'язана із забороною примусової праці. Заборону примусової праці передбачено ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Такою працею вважається не лише відверто рабська праця, що нині трапляється вкрай рідко, а й будь-які форми примусу людини працювати на недобровільно прийнятих умовах або під загрозою якого-небудь покарання.

Право на працю не означає чийогось обов'язку