Досить докладно соціально-економічні права трудящих регламентуються в Главі II Конституції Федеративної Республіки Бразилії 1988 р. Найважливішим завоюванням трудящих є право на страйк, що проголошується або визнається державним правом усіх демократичних країн. Водночас закордонне трудове законодавство передбачає різні способи та методи обмеження цього права. Особливо поширеною є заборона загальних страйків, політичних страйків, страйків солідарності, пікетування. Широко застосовуються примусовий арбітраж, арешт страйкових фондів, заборона або припинення страйків судовими наказами тощо.

Серед економічних завоювань трудящих можна назвати також страхування на випадок безробіття, надання пенсій громадянам похилого віку й інвалідам, охорону жіночої та дитячої праці. У деяких сучасних країнах існує фактична нерівність жінок, що особливо виявляється в соціально-економічній сфері. Жінки, як правило, одержують меншу заробітну плату за ту саму працю, що й чоловік.

Право на захист від безробіття передбачає обов'язок держави провадити економічну політику, що сприяє по можливості повній зайнятості, а також безкоштовно допомагати громадянам, які не мають роботи, у працевлаштуванні.

Право на страйк узгоджується із правом на індивідуальні й колективні трудові суперечки з використанням установлених законом способів їхнього вирішення. Страйк – це припинення роботи працівниками для справляння тиску на роботодавця з метою задоволення своїх економічних вимог. Страйк не свідчить про бажання працівників розірвати трудовий договір, а тому неправомірна заборона страйку розглядається як форма примусової праці. Відповідно до конституції, а також до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, право на страйк реалізується за законом. Тому закон має право заборонити страйк у ряді галузей господарства (транспорт, громадське обслуговування та ін.). Однак ця заборона стосується не всіх працівників галузі, а лише тих, припинення чиєї роботи може завдати шкоди здоров'ю інших осіб, безпеці держави тощо. Установлювати заборону на цих підставах може лише суд.

Як правило, законодавством у зарубіжних країнах заборонено також деякі види страйків. Крім того, конституційне й трудове законодавство побудоване так, що колективний трудовий конфлікт не обов'язково приводить до страйку; перш ніж оголосити його, потрібно використати процедури примирення, передбачені законом про порядок вирішення колективних трудових суперечок. У такий спосіб сучасне законодавство мінімізує страйки. Слід зазначити, що в конституціях соціалістичних країн право на страйк практично не відображене.

Право на відпочинок має кожна людина, але для тих, хто працює за трудовим договором (тобто осіб найманої праці), конституція зазвичай гарантує певну тривалість робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки (щорічна відпустка надається всім працівникам зі збереженням місця роботи та посади й середньої заробітної плати). Найдокладніше це право відображене в конституціях країн Латинської Америки. Крім того, воно є традиційним об'єктом уваги конституцій країн тоталітарного соціалізму.

Іншою не менш важливою категорією прав і свобод людини є захист материнства, дитинства і сім'ї. Загальна декларація прав людини в ч. З ст. 16 констатує: "Сім'я є природним і основним осередком суспільства й має право на захист з боку суспільства та держави". Із загального конституційного положення випливають сімейні права громадян, насамперед певні права матері та дитини.

Захист материнства і дитинства, сім'ї має комплексний соціально-економічний характер і здійснюється шляхом вжиття різноманітних державних заходів, спрямованих на заохочення материнства, охорону інтересів матері й дитини, зміцнення сім'ї, її соціальну підтримку, забезпечення сімейних прав громадян.

Держава захищає ці права, розвиваючи охорону здоров'я матері й дитини, соціальне забезпечення, охорону праці працюючих матерів, законодавство про шлюб і сім'ю та ін. Законодавство забезпечує особливу охорону трудових прав жінок і створення їм сприятливих умов праці, що відповідають їхнім фізіологічним особливостям. Держава всіляко сприяє зміцненню сім'ї, усуваючи дискримінацію у вступі в шлюб, утверджуючи рівність прав чоловіка і жінки, що засновують родину.

Незаперечним принципом демократичного суспільства є те, що кожна людина зобов'язана забезпечити своє існування сама. Але в будь-якому суспільстві живуть люди, які від народження, через хворобу або старість не можуть цього робити. Недостатньо підприємливі люди, самотні жінки, інваліди, багатодітні громадяни часто є малозабезпеченими, непрацездатні люди потребують догляду й лікування тощо. Суспільство не може кинути таких людей напризволяще, а тому створює державну систему їхнього забезпечення матеріальними благами за рахунок суспільства. У цьому виявляються людська солідарність і гуманізм. Кожна людина повинна пам'ятати, що рано або пізно вона може опинитися в скрутному становищі, що вимагає суспільної допомоги. Тому наступною важливою категорією є право на соціальне забезпечення. Соціальне забезпечення гарантується кожному за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей і в деяких випадках, установлених законом. Кожний із цих випадків (соціальних ризиків) характеризується втратою заробітку або його недостатністю для життєзабезпечення людини та непрацездатних членів її сім'ї. Людина заздалегідь має знати, на що вона може розраховувати у разі настання тих або інших соціальних ризиків, тобто які підстави, умови, рівень забезпечення, порядок одержання тощо. Вихід на пенсію – це право, а не обов'язок людини.

Конституційне право на житло виражає сутність системи задоволення житлових потреб суспільства, тобто є сутнісним, фундаментальним правом. Право громадян на житло може бути зведене до трьох юридичних можливостей: стабільне, стійке, постійне користування житловим приміщенням у всіх різновидах житлового фонду; поліпшення житлових умов у будинках усіх різновидів житлового фонду; забезпечення здорового середовища перебування, житлового середовища, гідного цивілізованої людини (останнє випливає з норм міжнародного права).

Охорона здоров'я – комплексний інститут, що включає підготовку медичних кадрів, численні соціальні, організаційні, економічні, науково-медичні, санітарно-епідеміологічні й профілактичні заходи, яких зобов'язана вживати держава в інтересах своїх громадян. Право на охорону здоров'я означає виконання всієї сукупності цих обов'язків. Право громадян на охорону здоров'я забезпечується охороною навколишнього природного середовища, створенням сприятливих умов праці, побуту, .відпочинку, виховання та навчання громадян, виробництвом і реалізацією доброякісних продуктів харчування, а також наданням населенню доступної медико-соціальної допомоги.

Право на медичну допомогу – суб'єктивне право людини на лікування в поліклініках, лікарнях і спеціальних медичних установах. Медична допомога включає профілактичну, реабілітаційну, протезно-ортопедичну й зубопротезну допомогу, а також заходи соціального характеру щодо догляду за хворими, непрацездатними й інвалідами, включаючи виплату допомоги з тимчасової непрацездатності.

Право громадян на сприятливі умови життя передбачає реальні можливості проживання в здоровому, такому, що відповідає міжнародному й державному стандартам, навколишньому природному середовищі, брати участь у підготовці, обговоренні й прийнятті екологічних рішень, контролювати їх реалізацію, одержувати належну екологічну інформацію, право на відшкодування збитку.

Громадяни мають широкі повноваження для реалізації своїх екологічних прав, що включає можливість створювати громадські об'єднання 8 охорони навколишнього середовища, вступати в такі об'єднання та фонди, робити внески; брати участь у зборах, мітингах, пікетах, ходах, референдумах з охорони навколишнього середовища; звертатися з листами, петиціями, вимагати їхнього розгляду; вимагати в адміністративному й судовому порядку скасування рішень про розміщення, проектування, будівництво, реконструкцію, експлуатацію екологічно шкідливих об'єктів, обмеження, призупинення, припинення їхньої діяльності; порушувати питання про притягнення до відповідальності винних юридичних осіб і громадян.

Відповідно до ст. 13 Загальної декларації прав людини визнається право кожного на освіту. Під освітою розуміється цілеспрямований процес навчання та виховання в інтересах особи, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення визначених державою освітніх рівнів. Під здобуттям громадянином освіти розуміється досягнення ним певного освітнього рівня, що засвідчується відповідним документом. Зарубіжні конституції передбачають поряд із самим правом на освіту також право на вибір місця її здобуття. Таке положення, наприклад, зафіксоване в ст. 12 Основного закону ФРН: "Усі німці мають право вільно обирати для себе... місце здобуття освіти". У деяких країнах держава забезпечує безкоштовність певних рівнів освіти. Це знайшло відображення, наприклад, у ст. 26 Конституції Японії 1947 р. Крім того, батьки або особи, що їх замінюють, мають деякі права й обов'язки щодо освіти дітей. Зокрема, вони визначають, чи відвідувати дітям уроки релігійного характеру.

Основою оцінки рівня освіти й кваліфікації випускників незалежно від форм здобуття освіти є державні освітні стандарти.

Право на свободу у всіх сферах творчої діяльності означає неприпустимість втручання органів державної влади й органів місцевого самоврядування у творчу діяльність громадян і їхніх об'єднань, за винятком випадків, коли така діяльність веде до пропаганди війни, насильства й жорстокості, расової, національної, релігійної, класової та іншої нетерпимості, порнографії. Заборона будь-якої культурної діяльності можлива лише на підставі судового рішення, а автори подібних творів, як і органи, що публікують їх, несуть кримінальну відповідальність. Гарантією права на свободу творчості в засобах масової інформації є встановлення неприпустимості цензури.

Право на участь у культурному житті означає, що кожна людина має право на долучення до культурних цінностей, на доступ до державних бібліотечних, музейних, архівних фондів, інших зібрань у всіх галузях культурної діяльності.

ЛІТЕРАТУРА

Публікації нормативних документів

1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.

2.